Залізний потік

Якщо так піде далі, то американським інопланетянам та іншим заокеанським кінозубодробителям невдовзі й зовсім лімітують місце на вітчизняних екранах. Тому що на них, на екрани, упевненою ходою йде могутній кирзовий чобіт нового російського ура-патріотичного кіно: усе далі, переконливіше, впевненіше. Кілька картин поточного репертуару — «Оксамитовий сезон», «Дзеркальні війни» — не зневірять глядача у тому, що саме російський боєць миттю покладе на одну лопатку всіх разом узятих конан-варварів...

Героїня знаменитого роману Маркеса «Сто років самотності» Урсула Ігуаран за своє міфічно довге життя дійшла двох невтішних висновків. Перший не дуже оригінальний — все у світі йде по колу. Набагато цікавіший другий — «дедалі більше погіршення якості часу». Втім, щоб довести правоту песимізму класика, зовсім не потрібно жити так довго. Достатньо викинути зі свого життя якихось сто хвилин і подивитися черговий російський «екшн» із такою неоковирно громіздкою назвою, як «Дзеркальні війни: Віддзеркалення перше» або «Чоловічий сезон: Оксамитова революція». Звичайно, плювати в криниці радянського кіно не варто. І не будемо. Але чого лукавити — на десятки фільмів, які становлять «золотий фонд», припадали сотні, про які ми сподівалися забути назавжди. Ці безсовісні і безталанні агітки приносили їхнім авторам солідні дивіденди, а глядачу активно пудрили мізки. Головна ідея всього цього «Залізного потоку» була: «Ми попереду планети всієї, і тому проти нас хтось щось замишляє». Як потішалися потім над цими фільмами і над їхніми довірливими глядачами — тобто над самими собою! І були абсолютно впевнені, що ця псевдопатріотична маячня ніколи не потрапить на наші екрани. І тут таке дежавю!..

Що поробиш — після розпаду СРСР протягом майже десятьох років Росія ніяк не могла чітко сформулювати нову національну ідею. Спробували повернутися до царських часів — виглядало безглуздо. А Голівуд наступав, і практично кожен жанровий фільм підспудно ніс американську ідеологію і систему цінностей (власне, як і в будь-якому національному кінематографі). Але кінематограф наддержави має завойовувати, відстоювати старі нові ідеологічні території. Росія може втратити все, але тільки не свій статус «особливої» країни. І тому настання російського «Чоловічого сезону» виглядає цілком логічно. Це їхня відповідь Чемберлену.

Фабула фільму Олега Степченка обіцяла цілком пристойний бойовичок про хорошого майора, котрий ледь чи не сам бореться зі світовим наркобізнесом. Тут і особисті мотиви (колишню дружину на голку підсадили), і чесність природна, і методи, дуже симпатичні пересічним громадянам, — так їх, гадів, мочити без балачок. Але авторів явно понесло в інший бік, вони вирішили під цим соусом ніби ненав’язливо провести короткий курс політінформації.

Отже, все погано, жахливо і страшно. Поки несвідома молодь — така, як донька головного героя і її приятелі — розважається, наркопромисловість не дрімає. Навколо суцільні наркодилери (товаришу, пильнуй!), під землею, у занедбаних тунелях московського метрополітену, розташувалися цілі цехи з розфасовки наркотиків. Займається цим величезна кількість зневолених кокаїновим пилом людей-рабів. Усе контролюється мафією, одні люди куплені, інші залякані. Була б цілковита безвихідь крапка ру, якби не два майори — Вершинін та Суворовцев. Добрий і поганий поліцейський. Але на відміну від американського канону, тут «добрий» явно йде на повідку в «поганого», покриває його, захищає перед начальством і навіть гроші позичає.

Далі. Світом править містер Сорс. Це він під прикриттям доброчинної діяльності торгує наркотою. Це він за допомогою «оксамитових революцій» ставить на чолі країн «третього світу» безвольних маріонеток, котрі дають дорогу його злочинному бізнесу. Ух, цей містер Сорс — ніяк йому дефолт пробачити не можуть. А щоб у суд не подав, так букву пропустити можна — зрозуміло, про кого мова. В Америку він, до речі, свій товар не возить та й іншим не дає. «Не рубайте гілляку, на якій сидите», — із диявольською усмішкою говорить він у відповідь. Ясно, у чому суть? США заморочують народні маси інших країн, і тому безроздільно керують світом.

Ну, а найголовніше і найактуальніше, на що мають відкрити очі наївних жителів Росії і СНД, — на сутність «оксамитових революцій». Тут у нас особливий інтерес, оскільки ось уже майже рік, як це явище середній росіянин, котрий дивиться вітчизняні новини і політичну аналітику, непохитно асоціює з Україною. Цілий рік російський народ мучиться — як таке могло трапитись?! Останні президентські вибори в нашій країні розглядалися там тільки під одним кутом зору — боротьба проросійського кандидата і прозахідного. Все решта — демагогія, або щось несуттєве. Як же могла Україна протягом 13 років двічі відвернутися від Росії? Ну, в 1991 році усе зрозуміло — дурна компартія розікрала і розпустила країну, тут ще цей путч, і націоналісти голову підняли. Загалом, злякались хохли, кинули братів-слов’ян у важку хвилину. Але росіянин незлопам’ятний — певний час. Коли б ще Крим віддали, нехай живуть окремою державою, дурні такі. Тим більше що Захід, куди прямують продовжувачі справи Мазепи, дуже їх не пускає, і негласно визнає Україну «сферою російського впливу». Тобто така незалежність — номінальна. Але помаранчева революція залишила повну розгубленість у розумі росіян. На що ж «купились» українці, та й грузини, цього разу? «Чоловічий сезон» дає пояснення, яке цілком укладається в стереотипи. Прозахідного кандидата завезли як американський десант — містер Сорс возить майбутнього президента африканської країни за собою в літаку, ніби дивовижну тваринку. Сам кандидат — колишній дрібний торговець наркотиками. От воно, моральне обличчя лідерів «оксамитових революцій»! І все це робиться тільки з однією метою — захопити ринки збуту, підпорядкувати національну економіку інтересам іншої країни. А народ: ну пилу кокаїнового нанюхався, апельсинами наколотими підкріпився і пішов на барикади.

Усе це нагадує розмови доморослих політологів на задимлених тютюном кухнях — і за рівнем мислення, і за ступенем переконання у власній поінформованості. Вершиною цього ексклюзивного знання стає поява всезнаючого героя Василя Ліванова «із колишніх» агентів, котрий знає про місцезнаходження і пересування усіх ділків злочинного світу краще, ніж усі розвідки разом узяті. Це ж елементарно, Ватсон!

«Дзеркальні війни» навпаки стверджують, що Росії з Америкою треба дружити. Ще б пак, навіть назва «запозичила» розкручений штатівський бренд. Але, як і з згубленою голосною у прізвищі Сорс, — не причепишся. От вони й дружать, а якісь темні сили хочуть їх посварити. Американці ж і досі не впевнені «хотят ли русские войны»? Ниточки тягнуться до гір Північного Кавказу. Куди ж іще?

У цьому фільмі теж чимало пізнавального. Наприклад, ми дізналися, що унікальні пілоти суперлітаків з назвою «Шаблезубий» (тремтіть, вороги невидимого фронту), на тренувальні польоти вирушають після ночі бурхливої пиятики. Що підстрелити таких пілотів, яких усього п’ять осіб на країну, особливих зусиль не треба. Що китайські спецслужби «підробляють», виконуючи чорну роботу терористів. Що під прикриттям екологічних місій, у Росію проникають шпигуни. А ми думали, чого вони поприїжджали? От, виявляється, навіщо. Що вступати в інтимні стосунки з іноземками майже автоматично означає зраду батьківщини. Що траса літака президента США знаходиться неподалік від місця проведення показових польотів — дуже зручно для атаки. Візьмемо до уваги.

Таких «відкриттів» вистачає в обох фільмах, і усі вони — родом із радянської пропаганди. Це знову історії про містера Твістера і персонажа відомої пісні Висоцького про шпигуна Джона Ланкастера. Тільки на ще нижчому рівні. На жаль, якщо світ рухається по спіралі, то, певно, униз. От і став у пригоді бронепоїзд, який стояв на запасній колії. Тільки за цей час він весь поіржавів і затято відмовляється їздити. Але його полагодять — у цьому немає сумнівів. От відбувається ж — талановита реабілітація «братків» 90-х — у «Бумері» посумували, у «Бригаді» поспівчували, у «Жмурках» посміялися...

«Це не ми такі, це життя таке», — промовив, і взявся за зброю — убивати наліво і направо, відповідно до нових віянь цього самого життя. Якщо треба, й образ ворога зліпиться, і герой знайдеться, й ідеї прикладуться. Поки що спостерігаємо беззубі дрібні вироби з хибним пафосом і дурними претензіями, над якими можна тільки сміятися. Але якось не хочеться.

П’ять найочікуваніших мегабюджетних
(до 20 млн. дол.) проектів російського кіно

«Вовкодав» — фільм Миколи Лебедєва, який він знімає два роки в глушині, грязюці й найдорожчих павільйонах. Стрічка-фентезі про первісні звичаї людей, тварюк і воїнів. Задіяно найпотужніші молоді сили — Олександр Домогаров, Ігор Петренко. Імовірний старт у прокаті — весна 2006-го.

«Нічний дозор-2» — продовження пригод Темних і Світлих сил, між якими заблудився герой Хабенського. Сценарист Лук’яненко і режисер Бекмамбетов обіцяють, що світла в сіквелі буде більше.

«Чінгісхан» — над проектом працює Сергій Бодров (батько загиблого Бодрова). Бюджет засекречений, але відомо, що планується спільне виробництво з низкою країн, у тому числі й Монголією.

«Бумер-2» — ще одне продовження, цього разу пригод братанів, які загубили в першій серії новенький бумер. Деякі з них воскреснуть у другій частині і знову вирушать шукати на свою голову пригод. Режисер Петро Буслов запросив на одну з центральних ролей нашого Миколу Оляліна.

«Стомлені сонцем-2» — Микита Михалков обіцяв реанімувати Мітю, героя Олега Меньшикова, який у першій частині порізав собі бритвою вени у ванній. Підросла дочка Микити Сергійовича зіграє медсестру. Основа фільму — трагедія Сталінградської битви як тло приватної історії. Цього літа вже стартував знімальний етап «Стомлених».