Закулісне життя баби Палажки

Зінаїда ЦЕСАРЕНКО — актриса, котра… Котра кожним образом на сцені Театру імені Івана Франка доводить: немає маленьких ролей! На сайті театру можна поцікавитися її творчістю в різні сезони: Молода жінка («Голубі олені»), Прив’язана («Срібна павутина»), Тенденційна сусідка («Каса маре»), Друга жінка («Украдене щастя»), П’ята подруга («Бунт жінок»), Перша відвідувачка («Майстер і Маргарита»)… Сама каже: близько ста персонажів!

2010-го Театр імені Франка відзначає 90-річчя. В контексті великого ювілею актриса відзначає і своє особисте свято: 45-річчя служіння тільки одному театральному дому! Лише недавно вона отримала звання заслуженої. Хоча, напевно, давно гідна народної. Бо, поспілкувавшись із актрисою, розумієш: мало в нас таких майстрів... Кожну свою роль, навіть маленьку, вона записує-переписує, шукає ключове слово в кожній фразі, а потім у блокнотику ще й штрихами «замальовує» образ.

Сьогодні вона затребувана (грає головну роль у виставі «Соло для годинника з боєм»), а про її бабу Палажку з «Кайдашевої сім’ї» один мій колега-критик каже: «Це спроба актриси «пощадити» вічно сварливу бабу, показати, що не тільки в характері річ, а в загальних звичаях, які й змушують жінку бути сварливою, а так — вона дуже мила дама!».

Ця Палажка не єдина в Цесаренко. Із задоволенням грає її тезку у виставі «Мартин Боруля».

А починала актриса свою кар’єру ще однією класичною героїнею — циганкою Азою. Після цієї роботи її й запросили в трупу франківців.

— Якою була моя циганка Аза? — перепитує актриса під час нашої розмови в гримерці. — Я грала жінку, затиснуту умовностями побуту. Вона повсякчас поривається вирватися. Аза серед циганів виділялася, вона була не тільки людиною талановитою, а ще й сповненою бажання здолати рутину.

— Зінаїдо Василівно, ви прийшли до франківців, коли там працювало багато великих майстрів...

— Ті великі актори в мене постійно перед очима. Вони мені навіть сняться.

Я пам’ятаю їх аж до звичок! Наприклад, у Наталі Ужвій була особлива манера мовлення — трошки наспівна. Дівчата-актриси сиділи в гримерці, а Наталя Михайлівна — на сцені, а по радіо все чути... Дівчата відразу починали: «Ой, співає вже!». А я казала: ви ж не вслухаєтеся, адже глядач уловлює ці музичні обороти, живе цими інтонаціями.

Трепетно над ролями працювала Поліна Куманченко. І якось по-рубенсівськи широко й розгонисто робила ролі Нонна Копержинська.

Згадується і чудовий, незаслужено забутий актор Микола Панасьєв. Якою ж він був творчою людиною! Завжди грав комічні ролі. І до того смішно, така це була насолода... Він завжди щось придумував для ролі — і в одязі, і в гримі. Раніше взагалі старі майстри любили грим «по повній програмі».

— А як ви вибудовуєте свої образи?

— Намагаюся відштовхуватися від характеру персонажа. Мовляв, це не я, а вона... Мені останнім часом часто доводиться грати англійських дам. У «Пігмаліоні» в мене роль місіс Пірс. Я спочатку думала, яка ж у цієї дами має бути розмовна манера? А потім зрозуміла, що місіс Пірс повинна говорити чітко, ясно і майже безінтонаційно.

— До вистави «Соло для годинника з боєм» ви грали переважно маленькі ролі?

— Не завжди... Була хороша роль Тетяни в «Суєті» Карпенка-Карого. Грала маму Проні Прокопівни в спектаклі «За двома зайцями». Я увесь час йшла начебто на поводу у Проні всупереч батьковій думці. Мені подобається «вибудовувати». Адже я закінчила режисерський факультет Дніпропетровського театрального училища.

— Якщо про маленькі ролі, то яка з них найдорожча для вас?

— Ще в молоді роки мені запропонували роль Тенденційної сусідки в «Каса маре» Друце. Головна героїня — Ольга Кусенко, а ми — три сусідки (Куманченко, Салтовська і я) — тільки те й робимо, що пліткуємо про неї. Я тоді зробила із себе «підстаркувату тітку»: спідниця простецька, черевики хлопчачі, хустина у квіточках, спортивна сумка на плечі, світлий-світлий грим. Я взагалі-то в житті яскрава, а тут мене ніхто не зміг упізнати, навіть наші актори. І от вони пащекують, а в мене тексту мало. І я попросила: давайте стану між вами, щоб була перешкода. І одна вже говорить, а я ніби хочу щось сказати, розвертаюся, а тут інша відповідає... Вийшло ефектно!

Була в нас у 1966-му п’єса з ленініани «Шосте липня», постановка Леоніда Варпаховського. Нас, чотирьох дівчат, спеціально відібрали, щоб ми сиділи на авансцені — «друкували» на машинках. Я подала свій образ так, ніби слухаю Леніна зі здивуванням і увагою. Тому переривала друкування, коли на сцену виходив сам Ілліч... Одразу повертала до нього голову... Коли режисер побачив, як я поводжуся на сцені, сказав: «Нехай ця актриса так і сидить, а не бігає в масовці!». А Нонна Копержинська тут-таки зауважила з властивою їй інтонацією: «Зіно, а я думаю, що це в нас за артистка мхатівська вікова? А це... ти!».

— А що розповісте про свою бабу Палажку з «Кайдашевої сім’ї»?

— Для цієї вистави багато сцен вигадала сама. Адже в прозі Нечуя немає цих діалогів. Напевно, автор не хотів, щоб парочка Палажка—Параска якось тяжіла своїм комізмом над сюжетом.

Ці баби — коментатори подій, які відбуваються в селі.

— Сергій Данченко часто давав вам ролі у своїх спектаклях?

— Була задіяна у дванадцяти його постановках. Перша — «Украдене щастя».

Взагалі-то Сергій Володимирович не любив працювати з жінками-актрисами. Якось не довіряв їм. Знаю, що Богданові Ступці або Степанові Олексенку він довіряв. А от жінок у творчості до себе не дуже наближав.

Він був дуже доброю людиною. Мав чудовий режисерський смак. Миттєво відчував, що добре, а що не на користь справі.

— Серед ваших робіт значиться і Соня в «Дяді Вані»...

— Так, я готувала цю роль... Але в стінах театру цей образ не показала. А тільки на гастролях — у Білорусі. Богдан Сильвестрович тоді грав Войницького. Я досі згадую цю роль. Білоруські газети писали: «Соні дано побачити зірки в діамантах. У неї просвітлене обличчя і сльози...».

— Колеги розповідають, що ви часто виступали і «на полях країни»?

— О! Ще й скільки! Виступали перед механізаторами, доярками. Поруч мукають корови... А ми співаємо! Та мені скрізь подобалося виступати. Я здебільшого у складі творчих груп співала. Хостікоєв і Бенюк — із гітарою... А Станіслав Станкевич майже на всіх інструментах грав. Вони з Олексієм Пєтуховим робили цікаву сценку за Шукшиним. Певне, тому, що на полях країни виступала, і отримала свого часу медаль «За трудову доблесть». І пишаюся цим!

— А є роль, яку пропустили і шкодуєте про це?

— На початку 70-х у театрі йшов мюзикл «Людина з Ламанчі» (режисер Володимир Лизогуб). І оскільки я актриса співаюча, то вирішила, що неодмінно мушу в ньому зіграти. Тільки на роль Дульсінеї взяли дружину тодішнього головрежа — Валентину Сміян-Берізку. А я ж теж подала заявку. Та цього не сприйняли всерйоз. Тоді підготувала роль самостійно! Але в театрі навіть не схотіли дивитися. І в мене у цьому зв’язку виник конфлікт...

У ті роки я була максималісткою... І конфлікт дійшов до Міністерства культури. Причому, уявіть, для підготовки Дульсінеї я на виплат купила магнітофон, усю зарплату (125 карбованців!) витратила! Слухала записи, які мені награв наш піаніст. Після втручання Мінкульту керівництво театру все ж таки мусило на мене подивитися. Проте невдовзі виставу було знято з репертуару... А зі Сміяном я після цього якийсь час навіть не віталася. При зустрічі він смикав мене за руку і казав: «З художнім керівником треба вітатися!».

* * *

Про особисте життя актриса говорить стримано: «Живу з чоловіком... Вийшла заміж досить пізно... Зараз увесь вільний час приділяю племінникам, які живуть у Криму. Я родом з-під Феодосії. Мого діда колись «розкуркулили», але він якось спромігся і дав своїм дітям освіту. У нашій родині шанували морально-етичні норми, неприпустимо було гукнути: «Танько! Зінко!». Знаю, що таке голод: пережила його в 1947-му... Тому й зараз не прошу з неба зірок. Ні на що не нарікаю. Доки дають — беру... Відмовляюся тільки від зйомок у рекламі і в серіалах: ці гроші все одно потім боком виходять...».