ЗАКОХАНІ В XIX СТОЛІТТЯ

Чи замислювалися ви, як часто вдається столичним меломанам натішитися музичними новинками? Навіть швидкого перегляду афіш може бути досить, щоб зрозуміти: годують слухача XXI століття рідко й в основному з особливого випадку. Та що там XXI, якщо і XX століття в репертуарі київських оркестрів зустрічається фрагментарно. Сьогодні на пропаганду сучасної музики зоорієнтовані лише фестивалі, які споконвічно позиціонуються як «Нове — у маси», і рідкісні авторські вечори. В основному ж анонси майорять безпрограшними класичними хітами. Моцарт, Бетховен, Рахманінов... Безперечно, це — кращі з кращих, перевірені часом, які витримали безліч вдалих і не дуже інтерпретацій, але не можна ж так обмежувати музичне мистецтво!

До питання про інтерпретації: дивує, чому з року в рік трактування не змінюються, а твори найвищого рівня поступово перетворюються на банальні штампи. Невже диригенти забули, що будь-який геніальний твір до кожної епохи повертається новим обличчям? На жаль, найчастіше нам доводиться спостерігати далеко не нове обличчя і навіть не обличчя...

У результаті уявлення про світове музичне мистецтво формується на основі творів класиків і романтиків — адже саме ці напрями тривалі роки домінують у концертному житті Києва. Інколи, на щастя, історична амплітуда того, що виконується, все-таки досягає таких вершин, як Д.Шостакович, І.Стравінський, С.Прокоф’єв, але складність їхнього відтворення лякає, тому останні так часто залишаються «за кадром».

Репертуарною хрестоматійністю заражені практично всі столичні оркестри. Звичайно, кожний диригент у силу свого таланту й можливостей іноді намагається вирватися з полону традицій і порадувати чимось ще «нечуваним». Чи служить стимулом того слава, престиж або гроші, для нас, простих слухачів, особливого значення не має. Будь-який із перелічених варіантів стає можливістю розширити уявлення не лише про сучасників, а й про те, кого вже давно називають класиками. Цікаво те, що слухач сприймає композитора, у принципі, як творця однієї книжки. Цілком природно, чуючи ті самі твори, цілком можна вирішити, що, приміром, Л.Бетховен — автор лише трьох симфоній: Третьої, П’ятої та Дев’ятої. Цей жарт, на жаль, усе ще не втратив актуальності. Так, шедеври необхідно знати, та, зрештою, виникає відчуття, що Хтось (нехай це буде абстрактний Диригент) ретельно виконує роль учителя з незмінним принципом «повторення — мати навчання». Однак за повторенням має ж іти новий матеріал...

Спроби диригентів охопити в більш повному обсязі творчість одного майстра можна перелічити по пальцях. Серед таких подвигів — негласне змагання двох метрів диригентського пульта, їхніх оркестрів і, хоч як дивно, Л.Бетховена і Г.Малера, саме їхня творчість стала своєрідною ареною. Виконання симфонічним оркестром Національної філармонії під керуванням М.Дядюри всіх симфоній Бетховена й Національним заслуженим академічним симфонічним оркестром України під керуванням В.Сіренка всіх симфоній Г.Малера буквально підірвало музичне столичне життя. Важко сказати, чим закінчилося це змагання для композиторів, але серед диригентів переможець (знову ж негласно) був. Титанічні зусилля Володимира Сіренка відзначили — заохоченню у вигляді Державної премії імені Тараса Шевченка коментарі не потрібні. Проте не заглиблюватимемося в перипетії закулісного життя, оскільки факт залишається фактом — аналогічні приклади навести важко. Адже це все ще XIX століття. Як же тоді бути із симфоніями Д.Шостаковича, приміром. Дивно, але в регулярному виконанні всіх його 15 симфоній оркестри не запідозриш.

Своєрідною паличкою-виручалочкою у світі сучасної музики стає камерність, яка виявляється і на рівні творчості, і на рівні оркестрових складів. Українське камерне мистецтво якщо і не домінує, то серйозну конкуренцію масштабним жанрам становить. До того ж композиторам набагато легше та зручніше створювати невеличкі твори, не замахуючись на настільки значний жанр як симфонія. Наслідком ситуації, що склалася, виявилася затребуваність камерних складів, які через свою мобільність стають, мабуть, основними «носіями» сучасних творів.

Репертуарна стратегія оркестрів залежить від безлічі чинників. «Чи можемо ми це зіграти» і «чи прийдуть на це слухачі» — ці два запитання, мабуть, основні в ланцюгу організаційних проблем (ми не беремо до уваги горезвісне «скільки нам заплатять»). Найчастіше відповідь на перше запитання абсолютно неправильна. Адже впевнене «так» запросто може звести нанівець цілий концерт. Що ж до другого, у цьому випадку частину провини з плечей бідних музикантів необхідно зняти. Наша публіка ще не настільки підготовлена, щоб у перерві між відділеннями недбало (але зі знанням справи) зронити: «Вони грають Шостаковича, як Чайковського» або «Він не дотягнув до кульмінації». Адже це ще не найвищий пілотаж!

Коли проясняються перші два запитання, розпочинається найважче. Фінансові проблеми, складна ієрархія: генеральний директор, художній керівник, диригент, оркестранти. Всім разом рідко вдається досягти консенсусу. І лише після вирішення безлічі питань нарешті з’являється і її величність Музика.

Чомусь дотепер у нас залишається характерний для пострадянського часу так званий комплекс заморського. В основному люди йдуть на ім’я. Ця стара формула комерційного успіху з одного боку і свідчення споживчої обмеженості з іншого — безпрограшно спрацьовує в будь-якій сфері людського життя. Ми готові платити шалені гроші за імпортного диригента, навіть якщо він ні в чому не перевершує вітчизняних.

Все найкраще бережуть для закордонних гастролей. Логіки тут ніхто не заперечить: наші диригенти, по-перше, бояться зганьбитися, хочуть показати іноземним колегам і публіці, що й ми не промах, по-друге, матеріальний аспект завдяки країнам, які є спонсорами, доведений до прийнятного. Ось і виходить: раптом і ентузіазму у виконавців багато, і сили на розучування складних і численних програм знаходяться. Найближчий приклад — гастролі Національного філармонічного. Планується нова програма щовечора протягом двох тижнів! Отже, слабкі в нас спонсори?

Безумовно, кожний оркестр у виборі творів, що виконуються, відштовхується від своєї специфіки: симфонічним — симфонічне, джазовим — джазове й т.п. Та створюється враження, що композиторських творів попросту не вистачає на всі колективи. Навряд чи це відповідає дійсності. Та чого ж загальна картина кожного з репертуарів так лякає ідентичністю? Говорячи про оркестри симфонічні, легко можна позначити репертуарні обриси. Акцент, мабуть, ставлять на російську музику XIX і XX століть. Прізвища композиторів, які зустрічаються в концертних програмах, за низхідною можна розташувати так: П.Чайковський, С.Рахманінов, Д.Шостакович, С.Прокоф’єв, О.Скрябін, М.Мусоргський, І.Стравінський. Усі вони — найяскравіші представники російської школи, але в XIX, XX століттях Росія подарувала світу набагато більше геніїв. Та й обсяг створеного в перелічених вище авторів значно перевищує кількість виконуваних творів.

Репрезентація австро-німецького музичного мистецтва в основному обмежується Л.Бетховеном, В.Моцартом, І.Брамсом, Г.Малером і чомусь дотепер обходиться без Ріхарда Вагнера (це на адресу оперного). Настільки багатозначна для світового оперного мистецтва постать для нашої столиці, схоже, не так вже і цікава, а шкода. Залишається лише сподіватися, що Національна опера України коли-небудь усе-таки наважиться включити до свого репертуару хоч одну з його опер. Безсумнівно, такі наші композитори, як М.Лисенко, С.Гулак-Артемовський, назавжди залишаться класиками, але репертуарний патріотизм гарний у міру, та й серед українських композиторів-сучасників давно вже є претенденти на настільки значне звання як серед оперних авторів, так і серед симфоністів. Крутячись навколо таких майстрів, як Л.Колодуб, І.Карабиць, Є.Станкович, В.Сільвестров, оркестри ретельно уникають виконання нової експериментальної музики. Можливо, тому що школу виконання нової музики ще не досить розроблено. З іншими національними школами справа приблизно така ж. Іноді навіть закрадається думка, що, крім як у країнах центральної Європи, частково СНД (і все-таки це ще далеко не XXI століття), академічної музики просто немає.

Результати невтішні: як сиділи в XIX столітті, так і продовжуємо в ньому сидіти. Причини цього не зовсім зрозумілі. Може, це страх нового, один з різновидів ксенофобії? Хоч як називалося б це захворювання і хоч чим би воно пояснювалося, питання «що робити» і «хто винний» донині залишаються риторичними.