ЗАГУБЛЕНІ В ПЕРЕКЛАДІ

«Lost In Translation» — саме так міг називатися новий українсько-словацько-американський кінофільм, якби молода й енергійна Софія Коппола не випередила своєю стрічкою створення цього міжнародного кінопроекту. Про це розповіли автори фільму «Кровна єдність» під час його передпрем’єрного показу, який відбувся в Будинку кіно 16 березня.

В умовах повного державного забуття кіногалузі єдине, що залишається мислячим та амбітним діячам кіно, — це шукати альтернативні способи просування своїх творчих задумів. Міжнародна копродукція (тобто залучення різнонаціональних капіталів для фінансування певного кінопроекту) —найперспективніший спосіб «вибивання» грошей на кіно, до якого змушені вдаватися наймогутніші ґранди європейської кінорежисури, — що й говорити про злиденних українських кінематографістів! Проте механізми копродукції в Україні тільки-но почали освоювати. Зазвичай усе обмежується фінансовою участю українських продюсерів у закордонних проектах. Це можна сказати про фільми «101 рецепт закоханого кухаря» та «Схід—Захід» (їхнім українським партнером був Олександр Роднянський). Те ж саме бачимо й у випадку зі щойно презентованим фільмом «Кровна єдність». Словацькому кінорежисерові Олегу Гаренчару та українському продюсеру Миколі Княжицькому (кожен — дебютант у своїй галузі) вдалося втілити в життя задум фільму про стовпотворіння людських доль та національних культур у сучасному глобалізованому світі, де безнадійно змішано всі мови, традиції та світогляди.

Словак Олег Гаренчар, який із 1978 року живе у США, розповідає, що обов’язковий для сучасної людини мотив «шукання себе» приводить багатьох американців до спроб віднайти своє національне коріння, загублене в солянці американського суспільства. Тисячі американців буцімто вирушають на пошуки своєї «історичної батьківщини», прагнучи таким чином заповнити внутрішню порожнечу, подолати кризу ідентифікації. Саме такий потяг змушує головного героя «Кровної єдності», молодого американського програміста Мартина, різко змінити своє життя і здійснити подорож до Словаччини — адже несподівано з’ясовується, що саме там живе справжня мати чоловіка, з якою його розлучили в шестимісячному віці. Цей сюжет не може не здатися автобіографічним. Хоча Олег Гаренчар еміґрував до США далеко не в дитячому віці, як кінематографіст він повністю сформувався в Америці, довго працював у документалістиці та на телебаченні, але тільки тепер спромігся створити свій перший повнометражний фільм, для чого повернувся, як і його герой, до Словаччини. На цьому закінчується зовнішня подібність життєвої та екранної історій, проте інтимний зв’язок режисера зі своїм персонажем відчувається в кожному кадрі стрічки.

«Кровна єдність» переповнена алеґоричними мотивами та неоднозначними підтекстами, більшість яких відсилають до едипівських пристрастей. Приїхавши до Братислави, Мартин з’ясовує, що його мати щойно наклала на себе руки. Молодим американцем починає опікуватись його далека родичка, словацька співачка Андреа, яка знайомить Мартина з сім’єю його матері. Мартин та Андреа швидко закохуються й проводять ніч кохання прямо на рукописах віршів покійної матері — один із найпрозоріших і водночас найбільш неоднозначних фільмових образів. Стосунки Мартина з Андреа, а також розплутування таємниць життя і смерті матері переконують глядачів та героїв цієї історії, що перебування Мартина в Братиславі — не що інше, як несвідоме, мимовільне, але невідворотне повторення життєвої драми його батька. У фільмі намішано стільки сюжетних ліній, стільки психологічних та філософських мотивів, що іноді режисер-дебютант втрачає над ними контроль. Проте надмір оповідної еклектики чудово компенсується витонченим розумінням психології персонажів та елегантною грою акторів. Головні ролі у фільмі зіграли Рудольф Мартін та Моніка Хілмерова, молоді зірки американського і словацького кіно. У другорядних ролях — американка Саллі Кьоркленд та росіянин Анатолій Кузнєцов, які довели, що справжній акторський талант з роками не блякне, а навпаки — набуває якоїсь магічної соковитості. І хоч інколи здається, що кожен з акторів веде свою власну партію, не озираючись на решту ансамблю, це не заважає мозаїці людських доль вражати своїм непідробним драматизмом. Якимось дивом режисерові Олегу Гаренчару вдалося не впасти в дешевий мелодраматизм і врівноважити вельми хиткі сюжетні конструкції — зазвичай такі сімейні драми неможливо дивитися вже через двадцять хвилин після початку. Відчувається, що Гаренчар дуже добре знає, про що веде мову, він сам усе це перестраждав.

На прес-конференції автори проекту розповіли, що розраховують передусім на американський прокат. І хоч у фільмі американські кінематографічні канони синтезовано з суто європейською кіноінтелігентністю, відчувається прагнення догодити заокеанській публіці. Олегу Гаренчару не вдалося позбутися іронічної поблажливості, а подекуди й глузувань зі своїх словацьких земляків: у фільмі застосовано всі стереотипи щодо «загадкової слов’янської душі». Ще цікавіше зображення підстаркуватого українця Сайтера, який допомагає Мартину розібратися в перипетіях минулого. (Роль цього персонажа — до речі, єдиного чинника, який сюжетно виправдовує співвіднесення «Кровної єдності» з Україною, — виконав Анатолій Кузнєцов). Українець Сайтер — цілком позитивний персонаж, «добрий ангел» закоханих Мартина та Андреа, що водночас втілює прикрі стереотипи стосовно населення України: заїдає вино салом, а напідпитку починає співати сумних українських пісень. Зрештою, наміри режисера були протилежними національній стереотипізації. Попри все, фільм стверджує, що національні, мовні, культурні бар’єри оминути напрочуд легко, натомість такі загальнолюдські вади, як егоїзм, відчуженість, фатальна спадковість — нездоланні. Наприкінці фільму Мартин повертається до Америки, а вагітна Андреа залишається в Братиславі, щоб її дитина повторила сумну долю їхнього роду. Герої фільму таки губляться в перекладі — не міжмовному (майже всі словаки у фільмі сяк-так говорять англійською), а міжлюдському.

Автори фільму наголосили, що у Києві відбувся всього лише його передпрем’єрний показ. Прем’єра фільму планується на одному із впливових кінофестивалів. Попереду — не менш важливий етап постпродукції, продаж фільму та його просування в комерційний прокат. Поки що ж досвід української копродукції можна вважати вдалим. Правда, вийшло так, що українські підприємці та спонсори (на їхні гроші частково знімався фільм) профінансували цілком закордонний кінопродукт. Можливо, цей досвід заохотить їх підтримувати не тільки словацький, а й український кінематограф.