Заблукавши у Болонському лісі

Привид блукає Україною — привид Болонської системи (публікації на цю тему неодноразово з’являлися на сторінках «ДТ»). Викладачі лякають нею недбалих студентів, а вище начальство — самих викладачів. Найрозпучніші волання допомоги долинають зі стін творчих навчальних закладів.

Як уся сфера культури продовжує існувати за так званим «залишковим принципом», творчі вузи, що безпосередньо підпорядковуються Мінкульту, теж вважаються в Міносвіти «бідними родичами». Такими, які завжди всім незадоволені й вимагають до себе особливого підходу.

У результаті склалася цілком патова ситуація: Мінкульт, для якого сфера освіти, у свою чергу, теж як «п’яте колесо», не може забезпечити нормальне її функціонування, а Міносвіти намагається стригти під «гребінець» державного стандарту досить специфічний навчальний процес. Колись аlma mater автора цих рядків — Київський тоді ще інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого — у кулуарах проходив як «драмгурток при кафедрі марксизму». Марксизм скасували, однак залишилася вічна необхідність «відстрілюватися» від усіляких нововведень, яких останніми роками було чимало, і доводити очевидне: творча освіта — поштучна (минулого навчального року, наприклад, ми випустили курс із двох театрознавців, і в цьому немає нічого фатального), кількість ставок не повинна безпосередньо залежати від кількості студентів, а загальноосвітні дисципліни мають вивчатися в такому обсязі, щоб сценічне мовлення, вокал і майстерність студенти не проходили практично проти ночі, оскільки іншого часу на них не залишилося.

І ось тепер на голови змучених педагогів консерваторій, художніх академій, академій мистецтв і університету театру та кіно (а з ними — і взагалі злиденних трудівників на ниві середньої фахової освіти, тобто музичних, театральних, художніх училищ) упала ще й Болонська система.

Реакція не забарилася: пішли виступи, спільні декларації і навіть цілі прес-конференції, де доводилася неприйнятність Болонських стандартів для творчих вузів: їх запровадження оголошувалося прямою загрозою національним школам з їхніми майже віковими традиціями.

Пікантності ситуації надає те, що власне у вузах про ці стандарти знають переважно з чуток: відбуваються численні наради і семінари для керівництва, замість чітких інструктивних документів, «внизу» підживлюються, у кращому разі, статтями з Інтернету (не скрізь він є, до речі, — і з цим ми зібралися в Європу?!). А, як відомо, лякає саме невідоме.

Спробуємо розібратися, що реально несе в собі Болонська система.

По-перше, вона побудована на підвищенні особистої відповідальності студента і на постійному контролі за процесом його навчання: так звана кредитно-модульна система передбачає не зубріння у ніч перед іспитом — із мінімальним ККД, — а постійний набір балів за різні види роботи протягом семестру.

По-друге, базова фахова освіта зводиться до чотирьох років (бакалаврат), потім можна пройти вищий рівень — магістратуру — уже з науково-педагогічним ухилом.

Що в цьому страшного? А нічого. Навпаки, незаперечна користь. Творчі натури (як педагоги, так і студенти), які звикли працювати «під настрій» і часто відкладають вирішальні зусилля на останній момент, змушені будуть мобілізуватися і, так би мовити, структуровано й дисципліновано існувати в процесі навчання-опанування професії. (До речі, викладачі одного з технічних вузів, які перейшли на Болонську систему з початку нинішнього навчального року, вже відзначають підвищення дисципліни студентів.) Можливою стане і диференціація: на тих, хто хоче швидше і в повному обсязі (підпрацьовувати ж починають зазвичай набагато раніше) розпочати практичну діяльність, і тих, хто прагне до більш глибокої освіти. Наприклад, акторів і так традиційно вчать чотири роки, та й стосовно теоретичних спеціальностей досвід свідчить, що цього часу цілком достатньо для набуття необхідного мінімуму фахових навичок.

Звідки ж стільки страхів та побоювань?

На це є і об’єктивні, і суб’єктивні причини.

Об’єктивне те, що у таку двоступеневу модель справді не вписуються середні спеціальні навчальні заклади. Виходить, їх потрібно «переформатувати» у коледжі, що, власне, вже й відбулося. Зрештою, ніхто не забороняє одночасно із загальноєвропейськими стандартизованими мати і якісь внутрішні дипломи, а плюс до цього — програми прискореного бакалаврату спеціально для випускників училищ.

Також серед об’єктивних причин (які, до речі, відзначають ректори всіх найбільших вузів України, незалежно від їхньої спеціалізації) — неготовність до переходу на Болонську систему, так би мовити, зовні. Потрібні серйозні зміни в законодавстві про вищу освіту, кардинальне поліпшення матеріальної бази державних вузів, перегляд єдиного класифікатора професій, який не відповідає сучасним реаліям. У цьому плані справді існує загроза, що все знову «зіпхнуть» на «стрілочників»-педагогів, а на загальнодержавному рівні проблеми так і не вирішать, але й протистояти цій загрозі потрібно всім професорсько-педагогічним «миром», без поділу на професії та галузі.

Головна ж причина сьогоднішніх протестів, схоже, має характер суб’єктивний.

Якщо освітня сфера є, так би мовити, віковою «за визначенням» (вік, досвід і педагогіка часто йдуть пліч-о-пліч), то творча освіта — так склалося — консервативніша вдвічі. Середній вік педагогів творчих вузів наближається до пенсійного, і це статистичний факт, — приплив молодих «практикуючих» фахівців тут дуже невеликий. І мало того, що, за влучним висловом Талейрана, «старі генерали завжди готуються до попередньої війни» (а саме мистецтво тим часом набагато мобільніше), — ці генерали і будь-які зміни зустрічають так само, як герої іншого дотепника, Салтикова-Щедріна: у нього, як відомо, міське начальство вирішувало проблему — як би примудритися провести реформу, нічого при цьому не змінюючи...

Але змінювати все одно доведеться.

Страшні казки про колег, котрі, перейшовши на Болонську систему з 1 вересня, досі не можуть підвести голови, знову й знову переписуючи стоси документів, звичайно, містять у собі неабияку частку правди. Але правда і в тому, що все це потрібно зробити один раз — і крапка. Далі — тільки варіювати й коректувати.

У цьому сенсі, якби Болонської системи не було, її варто було б вигадати — як стимул для давно назрілої перебудови навчального процесу.

І останнє — про, так би мовити, надзавдання.

Болонська система спрямована на те, щоб студент міг з будь-якого місця продовжити свою освіту за будь-яким спорідненим фахом у будь-якому європейському університеті чи академії, а будь-який випускник із нашим дипломом зміг влаштуватися з ним на роботу у тій-таки Європі без додаткового сертифікування.

Перше для творчих вузів неможливе в принципі. Звісно ж, ніхто не вимагатиме на практиці, щоб учень професора-вокаліста, знаменитого танцівника або актора-майстра міг безболісно перейти в іншу школу: жодні міжнародні конвенції не можуть, та й не покликані, якщо вже на те пішло, скасувати спадкоємність і традиції, сконцентровані в таких визнаних брендах, як, наприклад, «клас Мірошниченко», «курс Рушковського» або «майстерня Лідера».

А ось із нашим дипломом — та в Європу — для цього справді зникнуть численні формальні перепони.

Однак — повторю: насамперед Болонська система потрібна нам самим — як та щука в річці, щоб карась не дрімав.