Одна безпритульна любов. Ножиці лихоліття — біля театрального порога «Ательє»

У будь-якій хоч почасти «окультуреній» європейській столиці (багато з них, до речі, значно поступаються Києву і площею, і кількістю жителів) постійно функціонує не менше сотні різнокаліберних театрів — драматичних і лялькових, пантоміми й сучасного танцю, державних і приватних, мало не «стадіонних» і кімнатних. У Празі, приміром, театрів узагалі близько двохсот. Причому вони — й це дуже важливо — перебувають у постійному русі: хтось закривається, хтось, навпаки, відкривається, змінює статус, назву, керівництво або склад трупи; відбуваються «злиття», «розлучення» і переміщення в просторі. Тобто триває нормальний театральний процес, який підпорядковується природним закономірностям…

Колись і в Києві було точно так само. Причому — двічі за останнє століття.

Нинішні студенти на цій фразі скептично посміхаються — прибріхують, мовляв, старожили. Ну, щодо першого разу зрозуміло — початок століття, декаданс, вар’єте, процес «театр «Соловцов» проти газетних рецензентів», фундаментальний Садовський і незгодний із ним шалений Курбас, шароварно-гопачні пересувні гастролери, плюс усілякі Царські сади, «ХЛАМи» і домашні салонні вечори.

А от другий?.. «Невже ще зовсім недавно все було не так нудно й передбачливо, як нині?» — з погано прихованим сумнівом у голосі запитують ті ж самі студенти.

Було. Короткий подих між здобуттям свободи й економічним колапсом на зламі 80—90-х породив мало не цунамі народження нових театрів. Скільки їх тоді виникло в Києві, не знає ніхто. Єдиної статистики нема: театри-студії відкривалися під патронатом міської й районної влади, творчих спілок, навчальних закладів, промислових підприємств і навіть газет (було таке екзотичне утворення — «Арена ВК», тобто популярного тоді «Вечірнього Києва», що устигло випустити аж один спектакль). Допитлива дипломниця кафедри театрознавства в 90-му зібрала точні дані щодо 59 нових київських театрів. У фахових колах зрештою закріпилася цифра 100. Одне слово, як у дикунів, котрі вміють рахувати тільки до ста, а далі вживають визначення «багато».

Більшість театрів зіграли дві-три прем’єри, а найбільш креативні — «Театральний клуб» О.Ліпцина, Експериментальний театр В.Більченка, «Будьмо!» С.Проскурні, Український музично-драматичний театр-студія класичної п’єси О.Балабана (тут, на жаль, назва виявилася довшою за біографію) — примудрилися навіть увійти в історію національної сцени як постмодерністи й руйнівники основ.

Успішні столичні «зірки» й амбіційні невдахи з провінції, актори одвічного «другого плану», котрі марять про «перший», і випускники «кулька», що розправили плечі в доведенні своєї «недругосортності» порівняно з випускниками театрального, нарешті, просто нормальні професіонали, які втомилися штовхатися ліктями на вузьких п’ятачках державних репертуарних сцен, — усі ринули у вільне плавання на хвилях — романтичний сленг тих часів! — «колективного підряду, самофінансування і самоокупності».

Усе це буйство зійшло на пси дуже швидко — років за п’ять. Вижили тільки театри, що домоглися статусу муніципальних або районних, — нинішні 20-річні ювіляри малаховський Поділ, «Сузiр’я» О.Кужельного, «Колесо» І.Клищевської, маріонетки М.Яремчука, Пластична драма В.Мишньової... Інші зникли безвісти.

І все б нічого, коли б процес тривав, як полюбляють формулювати наші політики, симетрично. Проте за останні півтора десятка років Київ може похвалитися тільки відкриттям «Вільного театру» (показово: з 2000 року — всього шість прем’єр), центру «Дах» В.Троїцького, Нового драматичного театру на Печерську, театральної сцени Центру ім. Л.Курбаса з разовими постановками, «Київ модерн-балету» Р.Поклітару, «Ательє 16» І.Талалаєвського й театру «Київ» як «проекту» депутатів Київради.

Сім проти ста — відчуйте різницю. Тут уже кожен — на вагу золота.

***

Без такого докладного «бекграунду» не обійтися в розмові про подію, яка ще не сталася, — й сподіватимемося, що не станеться... Про гіпотетичне припинення існування театру «Ательє 16» на порозі його п’ятиріччя. Отож прошу вважати наведену інформацію призначеною не для читачів «ДТ», які й так чудово інформовані про культурну ситуацію, а нашій нинішній владі, яка в ідеалі має дійти висновку, що треба всіляко цей театр підтримати.

І підтримати не просто для кількості, з огляду на відому приказку про «безриб’я». Ні, театр цей, що виник з певним резонансним шлейфом (дипломний спектакль «Скляний звіринець» курсу Л.Танюка в постановці І.Талалаєвського у 2003-му нещадно критикували корифеї театральної педагогіки, а відкривалося «Ательє» у січні 2004-го кітчево-хвацькою «Тригрошовою оперою»), згодом щасливо споважнів і став пропонувати глядачеві дедалі більш вишуканий і витриманий сценічний продукт.

Керівник театру Ігор Талалаєвський, до речі, — один із піонерів згаданого студійного руху кінця 80-х. Представник першого «призову» так званої школи Митницького (термін, що став у театральному середовищі практично офіційним), яка дала вітчизняному театру, кіно і шоу-бізнесу О.Лісовця, Ю.Одинокого, О.Балабана, Д.Богомазова, Д.Лазорка, С.Горова й інших, він рівно 20 років тому організував свій театр-студію. Названа «Арт», вона встигла запам’ятатися спектаклями за екзотичними тоді текстами — п’єсами «Стриптиз» С.Мрожека, «Урок» Е.Йонеско, «Четвертий стілець» Т.Гуерра — Л.Лакса, «Сто єн за послуги» Б.Мінору. Потім, як і багато його «одноліток», «Арт» припинив своє існування, не вписавшись у нові економічні реалії, а сам Талалаєвський зайнявся теле- і шоу-бізнесом.

Та, певне, ген театру у великому хлопчикові з інтелігентної сім’ї (дід Ігоря — відомий поет, прозаїк, драматург, перекладач Матвій Талалаєвський, який писав їдиш, російською, українською і тридцять років пропрацював завлітом Київського ТЮГу) виявився незнищенним. І коли — знову-таки в нових умовах — знайшовся меценат, котрий запропонував карт-бланш для здійснення найсміливіших фантазій, Талалаєвський відкрив не продюсерське агентство, сценарну майстерню чи звукостудію, а — знову театр. Нестандартна його назва має просте пояснення: «ательє» (у перекладі — «майстерня») — посилання до знаменитого паризького «ідейного предка», а 16 — початкова й відтоді непорушна кількість акторів у трупі.

Отож «Ательє 16», яке «вгніздилося» в приміщенні казино «Спліт» (у дівоцтві — БК Метробуду) на вул. Прорізній, за чотири роки випустило 18 (!) прем’єр. Причому репертуар (ось де вже позначається надзвичайна ерудиція і хороше домашнє виховання художнього керівника) жодною мірою не повторює афішу інших сцен — як київських, так і «близкозарубіжних».

І якщо Шекспірові «Ромео і Джульєтта», «Скляний звіринець» Т.Уїльямса, «Як важливо бути серйозним» О.Уайльда й «Очікуючи на Годо» С.Беккета для міста — не такий уже й ексклюзив, то з Ж.-П.Сартром (його «За зачиненими дверима» тут йде під назвою «Inferno. Пісня 35»), «Самовбивцею» М.Ердмана, «Маренням удвох» Е.Йонеско — не кажучи вже про першопрочитання на вітчизняній сцені «Віктора, або Дітей при владі» («Яйце коня») Р.Вітрака, п’єс М.Цвєтаєвой «Пригода» і «Фенікс» (спектакль «Казаnova»), «Голови обертом» Б.Віана, «Ріверсайд драйв» В.Аллена, «Жане і Беатрисе» («Ключа немає») К.Фрешетт, творів А.Аверченка, Н.Теффі, А.Бухова під спільною назвою «Кабаре «ХЛАМ» («Бритва в киселі») — молоде покоління глядачів змогло познайомитися тільки тут і тепер. (Слід окремо зазначити, що автора цих рядків «Ательє 16» дуже виручає в роботі зі студентами — інакше де вони могли б наживо побачити і вже класичний абсурдизм, і сюрреалізм, і екзистенціальну драму, і салонну п’єсу парадоксу?!).

Навіть хрестоматійні «Три сестри» розкладені на три голоси (режисер Л.Зайкаускас), пролунали тут приголомшливо по-новому: у спектаклі «Сестри Прозорови» три жінки — здається, після всесвітньої катастрофи — знову й знову, ножем по серцю, воскрешають у пам’яті головні моменти свого давно минулого життя, в якому від чоловіків і від власного життя залишилися тільки шинелі, пальта й запорошені стоси книжок.

Талалаєвський загалом повівся нетипово для худкерівника: замість того щоб «тримати і не пущати» в театр інших режисерів, він не прогадав, запросивши В.Малахова, О.Ліпцина, А.Білоуса, Л.Зайкаускаса, дав змогу спробувати себе в режисурі акторам Д.Тубольцеву і С.Шекері (яка за найкращий режисерський дебют року навіть здобула «Київську пектораль»).

І, очевидно, тільки брак постійного приміщення (відповідно — неможливість регулярних показів) перешкоджав «Сестрам Прозоровим» нагребти купу тих же «Пекторалей» — і за режисуру, і за пластику О.Семешкіної, й за сценічну композицію разом зі сценографією М.Мисюкової, і за музичне вирішення, і за виконання жіночої ролі В.Смачелюк...

Та саме через приміщення і почалися у театру прикрості. Рік тому екс-«Метробуд» вигнав його з дому.

Тоді — викрутилися. Виклавши на сайті бадьорий текст («З «Ательє 16» усе гаразд! «Закрити» нас не можна, ми театр приватний і самі, слава Богу, вирішуємо: бути нам чи не бути»), почали грати в Гостиному дворі й Оперній студії, активно гастролювати (15 міст України, три фестивалі, всього ж за п’ять років, не маючи стаціонару, зіграно понад 200 спектаклів).

Та тут гримнула світова економічна криза, помножена на реалії вітчизняного «каламутного» моменту... І виявилося, меценатські вкладення тепер уже не можуть покрити витрати театру — при тому, що останні мінімальні (у цілковитій відповідності з правилом «пішла голота на вигадки»).

…Сам Талалаєвський, звичайно, на вулиці не залишиться. Згадає давнину: телебачення, шоубіз, літературну діяльність, педагогіку. Не вперше.

Актори теж усі влаштовані — по серіалах, телепрограмах, рекламі.

Тільки от публіку шкода — гляди, нове покоління київських глядачів знову знатиме про Сартра, Віана, Ердмана, Цвєтаєву тільки з чуток...

***

А тепер повернімося до початку. Театри мають народжуватися і помирати природно — накопичивши сили й ідеї, або ж, відповідно, вичерпавши себе.

«Ательє 16» — лише на початку шляху (ще не пройдено навіть сакраментальної позначки 13 років, відведених Станіславським на перевірку життєздатності будь-якого студійного колективу)... Шлях цей звивистий, але страшенно цікавий.

Смерть такого театру була б неприродною для нього самого й реальною втратою для міста, яке поки що нічого не зробило для його підтримки, але може отримати від нього багато чого (зокрема й у соціальному плані — як уже два роки підряд отримує новорічний дитячий мюзикл «Той, хто з неба впав» композитора І.Поклада й поета О.Вратарьова, котрі ризикнули зв’язатися з театром-новачком).

Завершуючи традиційно — «тож нехай усі, від кого це залежить, виявлять добру волю і розуміння....» — тримаємо кулаки за те, щоб у цьому випадку за ритуальними заклинаннями пішли б конкретні дії, й «Ательє 16» не перетворилося б на «Київ мінус Ательє».