ЮВІЛЕЙНИЙ МЕЗОЗОЙ У СІЧНІ ЦЕНТРАЛЬНОМУ ЖУРНАЛОВІ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ «ВІТЧИЗНА» МИНАЄ 70 РОКІВ

Журнал при заснуванні звався «Радянська література», а виходити почав у препаскудні, прямо скажемо, часи. Тридцять третього року штучним, державою зорганізованим голодомором Сталін ламав хребет українському селянству. Його спротив, ба навіть ворожість, він відчував повсякчас. І письменників надумав також зігнати у великий колгосп. Так легше було за ними, шибениками, наглядати. А заодно, немов на щоранковому колгоспному наряді, роздавати соцреалістичні наряди на вирощування романних панегіриків та римованих од. Журнал і заснували як рупор оргкомітету того колгоспу, себто Спілки радянських письменників України.

З початком війни великий вождь уторопав, як украй важливо для перемоги будити патріотичні, національні почуття. Часопис став зватися «Українська література». У сірій, немов солдатська шинеля, палітурці він залишався єдиним українським літературним журналом, який, часом нехай спареними, а то й троїстими номерами, але постійно виходив під час війни. Спершу, коли Україну повністю окупували німці, в Уфі, а коли фронт визвольним походом перейшов на згорьовану українську землю, редакція перебралася в Москву. А у березні сорок четвертого повернулася нарешті з евакуації на рідне згарище.

Невдовзі по війні нагорі надумали журнал знову перейменувати. У січневому номері сорок шостого на обкладинці вперше з’явилося нинішнє ім’я.

В українській літературі «Вітчизна», хоч яку б назву вона носила, завжди вважалася високою маркою. Журнал незмінно прагнув друкувати найкраще, що виходило з-під пера українського письменства. Не було більш-менш помітного в літературі імені, яке б не з’явилося на його шпальтах, через нього пройшли цілі письменницькі долі, а окрасу автури становили ті, кого називаємо тепер сучасними класиками, — Тичина, Рильський, Сосюра, Бажан, Гончар, Стельмах та інші письменники першого ряду. «Вітчизна», де нові твори проходили початкову апробацію та здобували путівку в життя, завше була таким собі лауреатським інкубатором, її автори з року в рік одержували найвищі літературні премії країни. А вміщені тут твори ставали сторінками шкільних та вузівських підручників і хрестоматій.

Це зовсім не означає, що не з’являлися й вироби пер та авторучок політично заангажованих, художньо невиразних, що не виникали літературні генерали з дутими репутаціями, які тут же зникали з обойм критиків, варто було лише розпрощатися з кріслом. Але те найвартісніше, що побачило світ у «Вітчизні» всіх часів, — у золотих коморах нашої культури, берегло духовність і найдорожчий скарб народу — мову, а отже, сприяло державному завоюванню незалежності.

Нині становище письменницького часопису вкрай тривожне. Зникла цензура ідеологічна — з’явилася натомість фінансова. Коштів на видання хронічно бракує, про гонорар письменники давно забули. Річна передплата ледь покриває вартість двох номерів, а підвищувати номінал до собівартості не можна, бо передплатник «Вітчизни» найбільш упосліджена верства — творча інтелігенція, вчительство, студентство гуманітарних вузів. Та й податками душать, наче літературний журнал — комерційна структура. Під час війни вціліли, а тепер від номера до номера із страхом чекаємо, що на виданні, без якого годі уявити історію української літератури семи останніх десятиліть, от-от затягнеться зашморг.

І все ж «Дзеркало тижня» вітає старий журнал письменників з ювілейною датою і друкує сьогодні фрагменти повісті-спогаду його багаторічного працівника, заступника головного редактора, лауреата Національної премії України імені Т.Шевченка письменника Ігоря Малишевського. Повністю вона публікуватиметься в ювілейному № 1—2 журналу «Вітчизна».

У «Вітчизні» я працюю дуже давно. Прийшов комсомольцем, а тепер ось тричі дід. Хіба ж не чистий мезозой?

Разом з нею пережив чимало всячини. Виклики «на килим», нагінки з прочуханами. Все це відбувалося по сусідству зі Спілкою письменників — у пихатій інституції, прозваній народом «великою хатою».

Стою якось у гурті письменників, які курили на сходах старовинного особняка Спілки і теревенили, коли повз нас проходить Федір Маківчук, багатолітній редактор «Перця». Завважив здалеку гоп-компанію, розвернувся раптом і так задки й посунув далі, випнувши сідницю.

— Федю, що з тобою?! Радикуліт?

— Несу в ЦК с…ку для виховання!

Ось і «Вітчизна» наша не раз крокувала таким самим робом. Так, усе, усе було — і доноси, і зуботичини на пленумах чи партактивах, і розгромні опуси в газетах, і люб’язності цензури. Про неї, ріднесеньку, я, втім, писав окремо в розлогому спомині «Монолог над могилою Головліту» («ДТ», 29.07 2000). Цензори краяли по живому наші підписні коректури, у моторошних надрах Головліту укладалися чорні списки заборонених творів, а письменницькі імена надовго викреслювали з літпроцесу. Впам’ятку й довготривалі, з єзуїтською режисурою погроми з грізними постановами ЦК. Як, скажімо, взірцево-показове цькування за «Собор» Гончара чи за «Мертву зону» Гуцала. Та хіба лиш за них? А за «Катастрофу» Дрозда, за «Мальви» Іваничука, за кожну новелу Григора Тютюнника, за «Дебору» Бажана, за «Срібний автобус» Первомайського, за «Батальйон необмундированих», за вірші Вінграновського чи Жиленко, за «Південний комфорт» Загребельного, за… А втім, усього й не пригадаєш, а щоденників я через лінощі ніколи не вів, про що й дотепер шкодую.

А проте у житті не все було сумне. Отож, з нагоди круглих сімдесятих іменин «Вітчизни»-матінки дещицю такого й видобув з пам’яті.

День космонавтики

А прихилив мене до «Вітчизни» рівно сорок років тому тодішній головний редактор Давид Демидович Копиця. Що він угледів такого в 26-річному молодикові, коли запропонував очолити відділ нарису, і досі не збагну. Новобранець лише три роки як зістрибнув з конвеєра журфаку, скнів на радіо, а весь його літературний «набуток» становив один, як палець, нарисок, видрукуваний тою ж «Вітчизною».

Певно, тому й запам’яталася точна дата, що працю у «Вітчизні» я почав у найперший День космонавтики 12 квітня 1962 року. Нове свято щойно оголосили на честь минулорічного польоту Юрія Гагаріна. Тоді на Хрещатику, біля Головпоштамту на важезному — 8 кг! — магнітофоні «Репортер-1» я писав і писав захоплені відгуки киян на політ. А ввечері побуваю на Микільсько-Ботанічній, вдома у професора математики університету Бориса Яковича Букрєєва. Йому нещодавно стукнуло сто, і начальство на радіо вирішило:

— Грандіозно, якщо про наш успіх у космосі скаже людина минулого століття!

На місці з’ясувалося: столітній професор зовсім глухий. Його син, також професор, тільки медицини, вів у цей час удома прийом хворих. Він припинив напівпідпільний прийом і став кричати на вухо батькові:

— Папа, молодой человек интересуется! Что ты думаешь о запуске в космос?

— Что?!

Букрєєв-старший скинув на Букрєєва-молодшого старечі очі. А син, знаменитий терапевт, продовжував горлати у поросле сивим мохом вухо:

— Сегодня, папа, в космос запустили человека! Фамилия — Га-га-рин!

До Букрєєва-старшого нарешті дійде, і він кине в мій мікрофон вікопомну фразу:

— Чепуха какая-то! Что, им на земле делать нечего?!

Моє начальство на радіо мало не вхопить од неї інфаркт.

— Негайно розмагнітити!!! Щоб цієї гиді в радіокомітеті не було!

Редакція «Вітчизни» містилася тоді на другому поверсі флігеля у дворі. З Ярославового Валу Спілка письменників переселилася в розкішний старовинний особняк на Банковій, 2, з мармуровими парадними сходами, з багатою ліпкою, з камінами. До революції тут була резиденція київського генерал-губернатора графа Ігнатьєва. Ну а в редакційному флігелі — губернаторська челядня.

Доки по війні відбудували приміщення Верховної Ради, особняк займала її Президія. Від цієї зміни господарів до мене дійде матеріальний доказ. Письмовий стіл відповідального секретаря, який невдовзі передасть мені Дмитро Гринько, належав самому голові Президії Верховної Ради М.Гречусі. Історичний стіл був темного мореного дерева, розсохлий, але із старовинною різьбою і бронзовими накладками на замкових щілинах. Шкода, що розвалився на поточені шашелем складові, ледь його підняли вантажники. Це чверть віку тому ми переїздили в нинішнє приміщення на вулиці Грушевського, 34.

А з Днем космонавтики закінчу такою історією.

Під настрій перед знайомими жінками я інколи клею дурника: ніякий я, мовляв, не літератор, а ціле життя закритий вчений, працював на космос. Коли не вірять, розгортаю шкіряне (і гарне) посвідчення:

— От у мене і довідка є.

Серед різних моїх нагород є одна, досить своєрідна. У святковий день 12 квітня недавнього 1999 року мене нагородили медаллю Ю. Кондратюка. А в посвідченні чорним по білому підстава нагородження (звісно, стандартна):

«За безпосередню участь та особистий внесок у справу освоєння космічного простору».

Не більше й не менше.

Насправді ж Національне космічне агентство України та Федерація космонавтики відзначили так нашу творчу кіногрупу за створення документально-публіцистичного фільму про Кондратюка «Під чужим ім’ям». У фільмі показано трагічну долю полтавського генія космонавтики, який своїм прозрінням допоміг людству досягти Місяця.

Але спробуй-но спростуй казенну бомагу.

Причина для звільнення

Копиця надумав одразу ж послати мене у відрядження.

— Будується Північно-Кримський канал. Поїдьте і вріжте нарис.

Пішки та на попутках я пройду весь будований шматок траси каналу від Вірменська до Джанкоя. А вже на сонці попечуся — не приведи Боже. Того року в степовому Криму стояла бронебійна спека. На деревах листя поскручувалося, а деінде пожовкло й осипалося. І це в червні. Класичний тутешній суховій.

Перед моїм від’їздом Копиця завів раптом якусь дивакувату розмову:

— Я вивчив кадрову історію «Вітчизни». З останніх редакторів ніхто не всидів більше трьох років…

Я здивувався: з якої це він речі? Ні, я знав, звісно, що його звідусіль клюють. Пригрів, мовляв, у редакції Дзюбу і Сверстюка, постійно друкує Івана Світличного.

— Три роки в мене минули, — зітхнув, — позавчора…

Одне слово, коли я повернувся з відрядження, в редакції сидів уже новий головний редактор.

Любомира Дмитерка тодішня літературна молодь побоювалася. Драч — про це говорили пошепки — навіть зневажливо натякнув на нього у вірші: «сивоголовий метр із чорним піднебінням» (насправді прототип був інший). Надто вже різкими були виступи Дмитерка проти шістдесятників. Епоха хрущовської відлиги поступово йшла на спад, а Дмитерко в керівництві Спілки відповідав за друковані органи. От його і кинули на зміцнення керівництва «Вітчизною». Заради справедливості: скоро він стане єдиним редактором, хто друкуватиме цю, ним же критиковану, літературну зміну — Гуцала, Дрозда, Жиленко, Вінграновського, Григора Тютюнника, того ж таки Драча.

По приїзді з Криму я спитав Гринька:

— Мені йти представлятися новому редакторові?

Гринько щось промимрив і тут же здимів у редакторський кабінет. По поверненні загадково зблиснув окулярами:

— Вас викличуть.

Виклику я чекав цілих три дні.

— Ви Ігор Юрійович? — запитав мене Дмитерко, не підводячись з-за столу.

— Я.

Він зміряв мене поглядом карих очей.

— Поки що працюйте.

У приймальні з німим запитанням в очах мене чекала молодіжна частина редакції. Ну?!

— Мабуть, звільнить.

— За що?!

— За вимову!

Новий редактор не вимовляв літер «р» та «л». А в мене їх і в імені та по батькові, і в прізвищі досхочу.

Отак «поки що» і працюю. І з тих багатьох-багатьох літ майже чверть століття (подумати тільки) — з Дмитерком.

Перші редактори

Коли працюєш у виданні з такої тривалості традицією, інколи переживаєш мимохіть дивні доволі відчуття. Час немов спресовується, довгі перегони історії «одомашнюються», варто лиш уявити на хвильку, як на тій самій, що й ти, посаді свого часу перебував хтось, кого знаєш хіба що з підручників літератури, та й то новітніх.

Найпершим, приміром, заступником головного редактора був Микола Хвильовий, щоправда, недовго. В Україні тридцять сьомий рік розпочався раніше, ніж визначено григоріанським календарем. На час заснування журналу вже давно відшумів процес вигаданої в чекістських кабінетах підпільної організації «СВУ», а в рік голодоморного геноциду зловісні локомотиви сталінської історії «чорні ворони» почали вчащати перед світанком до Роліту, письменницького будинку в Харкові, де попервах і виходив журнал. Хвильовий не став чекати, доки якоїсь ночі щосили загупають у його двері, й пустив собі кулю в лоб.

А ланцюжок редакторів «Вітчизни» тягся в історичній послідовності так: І. Кулик — І.Микитенко — І.Стебун — Ю.Яновський — Д.Копиця — Є.Адельгейм — О.Гончар — О.Полторацький — В.Козаченко — знову Д.Копиця — Л.Дмитерко.

Найперший редактор нашого журналу, поет і перекладач Іван Юліанович Кулик, безслідно зникне у сталінських таборах тридцять сьомого. Не порятує ні статус старого більшовика, ні роки сумлінної партслужби, ані дипломатична праця в Канаді.

Наступного редактора Івана Микитенка (він, до речі, в найпершому числі нашого журналу видрукував п’єсу «Дівчата нашої країни») того ж таки тридцять сьомого знайдуть у зжовклому падолисті Голосіївського лісу. Вбитим за нез’ясованих обставин. Ранком він пішов з дому здавати в НКВС особисту зброю. А втім, нескладно здогадатися, хто ховався за отими обставинами і старими голосіївськими дубами. До самого хрущовського реабілітаційного акту ім’я письменника перебувало під забороною.

Юрієві Яновському пощастить більше: його не кидатимуть ні в сухе осіннє листя, ні за грати. За його редагування журнал й переживе двічі зміну назви. Коли по війні нагорі надумають знову перейменувати «Українську літературу», Яновський довго збиратиме поміж письменників пропозиції. Любомир Дмитерко колись переповів мені, що сталося це так:

— Утрясати нову назву покликали в ЦК. Яновський зачитав з аркушика варіанти, але начальство жоден не задовольнив. «Ідіть до приймальні, думайте ще». Цейтнот! Отут і блиснуло в балачці: «Вітчизна». «Вітчизна»? Може бути, га?» — запитав Юрій Іванович. Назва задовольнила всіх — і нас, і начальство.

Але самого Яновського, котрий разом з журналом пережив лихоліття, небавом турнуть з редакторства. Після погромної постанови «О журналах «Звезда» и «Ленинград» вийшов і місцевого виробництва цеківський документ — «Про журнал «Вітчизна». Винайшли, зрозуміло, «рецидиви українського буржуазного націоналізму». Невдовзі Яновського заповзялися розпинати за всім тодішнім партпрейскурантом — за роман «Жива вода». Не заарештували, але натуру вразливу, чутливу, інтелігентну, письменника з хворим серцем, котрий навіть власну дружину називав на «ви», у п’ятдесят два роки довели-таки до передчасної могили.

Отака, братове читачі, гірка нота попросилася раптом у веселі іменинні оповідки.

Поети, поети…

Свого часу відділом поезії «Вітчизни» завідував сам Максим Тадейович Рильський. З нашим часописом він був пов’язаний творчо від найпершого ж номера — у щойно народженому журналі вміщено його «Декларацію обов’язків поета і громадянина».

Не так давно у 136-й київській школі на Жилянській я вчив напам’ять вірші Рильського до уроків Ганни Євгенівни Турчиної, моєї класної керівниці. А зовсім недавно, вже в університеті витяг Рильського в білеті на екзамені. Тут сучасну українську літературу читав нам сумісник — директор видавництва «Радянський письменник» Олександр Дяченко. Його світлий образ довгий час зберігався у видавничій легенді.

Хтось з редакторів вештався по видавництву, намагаючись «стрельнути» гроші до зарплати. Аж ось директор іде.

— Олександре Сергійовичу, позичте десятку до двадцятого.

Дяченко застиг посеред коридору, як стовп:

— Тю, дурний! Заробити не вмієш?!

За Рильського в Дяченка я заробив «відмінно». Але й на думку не спадало, що невдовзі поталанить приймати вірші з рук самого живого класика...

А сталося це так.

У «Вітчизні» творчі працівники завше були майже всі членами Спілки письменників. Аби мали час посидіти зранку над власними творіннями, робочий день у редакції розпочинався, коли всі нормальні люди вертаються з обідньої перерви. Начальство в Спілці було в курсі, а от перед ЦК доводилося ламати комедію, буцімто з самого ранку діємо на всю котушку. Один з працівників приходив на десяту та відмикав редакцію. Черговому належало приймати автуру, якщо комусь заманеться раптом забрести майже, як жартували в нас, уночі. Якщо шукатимуть редактора з ЦК, вигадати, де він, та хоч би в туалеті.

— Він вам зараз передзвонить.

І тут же зателефонувати головному додому, адже й він ранками горбатиться над власним рукописом.

І от сиджу якось, чергую, гранки вичитую. Коли раптом хтось цок-цок ковінькою по наших залізних сходах.

Відвідувача з благородними сивинами, який на моєму порозі відсапувався, спираючись на замашний ціпок, я впізнав миттєво.

— Ви, бачу, новенький? — прищулився знаменитий відвідувач і представився, неначе його можна й не пізнати: — Будьмо знайомі. Я — Максим Рильський.

Коли ж дізнався, що в редакції я сам-один, пристукнув ціпком об підлогу:

— Ет, склероз клятий! Забув, що редактора зранку не буває, і вірші приніс.

— Залишайте, я передам.

— Ні, — довірчо нахилився до мого столу. — Почитайте при мені, гаразд?

І не чекаючи згоди, ставить ковіньку в куток і кладе переді мною акуратно списані аркушики.

— Мене дуже цікавить ваша думка.

Я розгубився. Отакої… Що для поета-академіка, лауреата всього, що можливо, враження якогось шминдрика-початківця?..

Ні живий ні мертвий, заглибився в рукопис. Проковтнув одним духом, але мовчу, як пень. Що б сказати достойне в такій дивацькій ситуації?..

— Ну? — питає Рильський.

І я бовкнув перше, що спало на думку:

— Можна друкувати.

Максим Тадейович ледь помітно посміхнувся вельми тонкому спостереженню:

— Ось і я так думаю. — І підвівся. — Передайте, будь ласка, вашу думку головному.

Я гадав, що Рильський тут же забув про моє існування. Але невдовзі перед якимось зібранням у Спілці він помітив мене у вируванні людей і жестом підкликав до себе. Коли я пробрався до нього, раптом змовницьки підморгнув, суто по-хлоп’ячому:

— Так що, Рильського можна друкувати?

Певно, згадав, що не так уже й давно його не друкували зовсім. Видатний поет мусив влаштовуватися завлітом в оперний театр.

На тих зборах я пересвідчуся, яким дошкульним на язичок вміє бути за позірної статечності поет-академік. Саме там він мовив легендарне:

— Уся світова література від Гомера, — Рильський на трибуні патетично скинув вказівного пальця до стелі, а потім різко опустив перст униз, — до Масенка…

Регіт поглинув закінчення фрази. Поет Терень Масенко, який полюбляв сідати перед очима начальства у перших рядах, спаленів лицем аж до самих залисин.

А в полеміці Максим Тадейович умів бути просто нещадним. Одного залітного московського доктора від філології відбрив за секунду. Цей столичний діяч заповзявся повчати з кафедри, що різниці між російською та українською мовами немає, а остання — то просто місцева говірка, чи пак діалект «великого и могучего».

Тонкий знавець мови, Рильський тут же зреагував без академічних еківоків:

— Різниця є! Як, шановний, ваше прізвище російською? Ага, Калюжний. Кал, кажете, южный? А українською це — гівно південне!

Як для мовознавчого симпозіуму не зовсім, звісно, академічно, проте виразніше, ніж спростовувати науковими аргументами, чи не так?

А втім, і в мій час поетичним відділом у нас завідували відомі в літературі особи.

Заскакує, пригадую, до мене в секретаріат завідуючий відділом поезії Іван Драч. Збуджений, окуляри виблискують:

— Ху! Самопливу нажерся… по вуха!

Самоплив на редакційному сленгу — це стоси макулатури, що валом надходила поштою і називала себе поезією. Здебільшого графомани й досі пишуть чомусь у риму.

Я розводив руками. У відділі культури ЦК, варто було заговорити про це, обличчя цеківського візаві застібалося на всі ґудзики:

— Ніхто не скасовував постанову ЦК КПРС про роботу з листами і скаргами трудящих!

— Та хіба романи чи вірші це листи трудящих? — пробував волати я до здорового глузду.

— Там ясно сказано: на відповідь десять днів!

Отож і доводилося заву розгрібати купи римованої макулатури. Драч терпів-терпів та й подав заяву на звільнення.

— Гаплик! Так і писати розучишся. Я вже не розумію: чи всі вони дурні, чи, може, я?!

А от завідувача поетичним цехом Бориса Олійника муляв не так нескінченний самоплив, як дещо інше. Щорічна пропускна спроможність поетичної рубрики — лише декілька десятків добірок. А в могутніх лавах СПУ поетів завжди було значно більше, ніж прозаїків, і кожний прагне надрукуватись у «Вітчизні». Хочеш не хочеш, а доводиться відмовами псувати стосунки з колегами по цеху.

Стихійне лихо

Благословенний уперше колись Юрієм Яновським, Олесь Гончар видрукує у «Вітчизні» всі без винятку свої романи. Першу книгу «Прапороносців» «Альпи» Гончар, розповідали, подав у якомусь трофейному гросбуху писаною від руки. Цілком можливо, що відтоді публікацію у «Вітчизні» він вважав прикметою вдалої долі нового роману. Адже похід «Прапороносців» у славу розпочався саме з її шпальт.

Для чергових своїх романів Олесь Терентійович завше просив зарезервувати перший номер. Теж прикмета? Хоча надрукований у нас «Собор» це не порятувало.

Коли Гончар у трохи заломленому набік капелюсі появлявся в редакції з текою під пахвою, у лавах наших дівчат з техперсоналу виникала легка паніка. Бо це, неначе поштовхи перед близьким землетрусом, передвіщало: скоро ні в суботу, ні в неділю вихідних не буде, оскільки Олесь Терентійович конче полюбляв доопрацьовувати свої романи у коректурах. Іншій автурі така сваволя не дозволялася.

— Усі виправлення тільки в рукопису! — зупиняв прудкі авторські правиці Дмитерко і мружився з удаваною підозрою. — Чи роман не дотягли? То я можу ще відкласти.

Автор бліднув до стану стіни за ним. На тому спроби поміняти слово на інше закінчувалися.

На скарги дівчат, що після Гончара коректура знову чорна, Дмитерко відказував:

— Гончар є Гончар. І зовсім не тому, що він голова Спілки.

Гончар просто шматував коректури. Кожний вільний клаптик на берегах відбитків так густо мережив коректорськими значками, викресленнями, додатками, що з помальованими вздовж і впоперек гранками доводилося розбиратися по кілька днів. А часом розміри лиха були такі, що не мало сенсу виправляти. Я просто давав друкарні команду перебирати роман наново.

За понаднормову правку редакція мала платити друкарні окремо. А Гончар — то завжди удар по кошторису.

З роками у нас виробиться цілий ритуал. З версткою я їхав до нього додому на Леніна, 68. Щоправда, коректуру роману «Твоя зоря» (невдовзі йому дадуть чергову Державну премію СРСР) довелося везти аж до Москви, бо майже до нового року Гончар був там у відрядженні. Й у величезному номері готелю «Москва» тлом для наших пильнувань над версткою «Твоєї зорі» стане блимання за вкритим памороззю вікном рубінових зір Кремля.

А в Києві дійство відбувалося в затишному домашньому кабінеті, за письмовим столом, де ті твори й було написано. Виправлену фразу він промовляв уголос, з різними інтонаціями. Часом здавалося, що для нього не так важливо що написано, а як. Себто музика тексту превалювала над змістом. Може, через те, що Гончар замолоду писав вірші?

У ті часи в поліграфії не було ще комп’ютеризації, набір виконували на лінотипі, рядок за рядком відливали в металі. Якщо ж щось додавалося, доводилося переливати все до кінця абзацу. От ми і дуріли з Гончаром над снайперськими влучаннями літера в літеру по кілька днів. Підраховували кількість літер, а тоді шукали в лексиці відповідну заміну. То я, молодший і більш нетерплячий, ніби ненароком, поки Гончар роздумував, уголос пропонував варіант. Він приймався нечасто, хоча в творах Гончара є й мої окремі слова. А то Олесь Терентійович гукав до сусідньої кімнати:

— Валюшо, як тобі таке слово?

Валентина Данилівна мала філологічну освіту і гарний смак, якому Гончар довіряв.

Коли втомлювалися, Олесь Терентійович бурчав:

— А Лев Толстой, між іншим, держав коректуру по десять разів.

— За Толстого ГОСТів не знали. Та й штрафів «Союздруку» за запізнення тиражу через надмірну правку.

А міг би сказати простіше: нині, Олесю Терентійовичу, Толстих катма…

Медаль і «водолазка»

До редакційного фольклору ця грайлива історійка потрапила якраз два десятки років тому. «Вітчизні» випадав круглий ювілей — п’ятдесят. І за всілякі заслуги перед вічністю журнал нагородили орденом Дружби народів.

У ЦК призначили були урочисті ювілейні збори. Але для віншувальної акції виникла несподівана перешкода. Не було до чого орден чіпляти! «Вітчизна» зроду не мала прапора.

Відсутність знамена парторг редакції Борис Абрамович Буркатов сприйняв як особисту катастрофу.

— Жах! Що про нас у ЦК подумають?!

Через що ліквідувати недогляд Буркатов вирішив власною персоною. Проте тут же виявив: прапори для колективів виготовляє одна-єдина на весь Київ контора. А черга там мало не до кінця року…

Блат у колишній Країні Рад був, як відомо, все. Натиснули з ЦК — і нас «опрапорили». Поза чергою.

Прапор у наші похмурі, прокурені, давно не ремонтовані стіни сяючий Буркатов приніс розкішний. Темно-рубінового оксамиту, золотом вигаптовано назву журналу, а на другому боці — відомий профіль з борідкою і лисиною, вишитий гладдю кольоровим муліне.

Водночас нагородами республіканського ґатунку відзначать і кількох кадрових працівників редакції. Процедуру нагородження у вщерть заповненій актовій залі Спілки здійснюватиме секретар ЦК з ідеології Капто.

Ольгу Василенко, багатолітню нашу літредакторку, нагородили Грамотою Президії Верховної Ради. До тої шкіряної з тисненням папки додавалася срібна нагрудна медаль, яку їй і мали вручити.

На ювілейний вечір вона одягла тонкий светр-«водолазку». А треба сказати, що наша чорнява Оля… ну, як би делікатніше?.. Не Руслана Писанка, але дама досить виразних форм. І «водолазка» їх помітно підкреслювала.

Коли Капту подали медальку, рука завмерла. Очі втупилися в одну точку.

Німа, громадяни, сцена.

Гвалт! Високе цеківське начальство не знає, що робити…

В очах Ольги зблиснули задьористі бісики:

— Та ви не стидайтеся. Тут місця вистачить!

Начальство мало не впустило медаль на підлогу. Обернулося спиною до залу, лиш плечі трусяться від стримуваного сміху.

В результаті медаль Капто приколов Ользі десь у районі плеча.