Юрій Башмет: музикант «львівської національності»

У рамках проекту «Великі люди великої країни. Львів», присвяченому 750-річчю Львова, в Національному академічному театрі опери і балету ім.Соломії Крушельницької заплановано концерт всесвітньо відомого артиста Юрія Башмета в супроводі камерного ансамблю «Солісти Москви» і солістки New York City Opera Оксани Кровицької. Всіх регалій і нагород маестро Башмета не перелічити. Як відомо, виріс і зростав альтист саме у Львові — тут здобув музичну освіту, звідси зробив свій перший крок до майбутньої слави. У Львові живе і батько маестро (недавно йому виповнилось 80). В інтерв’ю «ДТ» Абрам Борисович Башмет перегорнув музичні і сімейні сторінки життя свого прославленого сина, який якось зауважив: «Я — людина львівської національності, бо у Львові були перші звуки музики, перший концерт, перший бокал і перший поцілунок».

— Абраме Борисовичу, як і коли родина Башметів потрапила до Львова?

— По закінченні інституту я працював у Ростові-на-Дону, а 1958-го мене перевели до Львова. Тобто Юрко потрапив сюди, коли йому було п’ять років. Квартира, в яку ми переїхали (на вул. Ференца Ліста) — неподалік філармонії (це тепер, а колись на місці філармонії була консерваторія). Дружина, філолог за фахом (закінчила Ленінградський університет), не знайшовши роботи за спеціальністю, влаштувалася працювати у навчальний відділ консерваторії. Моя дружина була дуже контактною людиною, саме тому в наш дім часто заходили студенти консерваторії. Отож Юрій із 5 — 6-річного віку перебував у музичному оточенні. До речі, ми завжди любили музику, і в нас удома завжди звучала музика. Це тепер, завдяки Юркові, я маю музичний центр, відео, а тоді були платівки, які ми залюбки слухали, і Юра змалечку тягнувся до музики. У моєї мами, Юркової бабці, був дуже хороший слух, вона навіть училася в консерваторії. Щоправда, не закінчила. Чудовий слух був і в дідуся по лінії Юриної мами — він знав напам’ять багато симфонічних творів. Щодо Юркової мами, то вона мала бездоганний музичний смак, і син дуже часто згадує, як матуся оцінювала його виступи.

— Коли ви зрозуміли, що молодший син має хист до музики?

— Він самотужки вивчився грати на гітарі. Мама це побачила й оцінила (маю зазначити, що і наш старший син Женя дуже добре грав на гітарі). Студенти консерваторії, які бували у нас вдома, також зауважили Юрків потяг до музики і постійно наголошували на тому, що «дитину треба вчити». Тоді ж йому й принесли маленьку скрипочку (вона в мене й досі зберігається). Син страшно злякався інструмента, навіть зненавидів, бо вабила його в той час тільки гітара. Крім того, тоді Юрко закохався, у повному розумінні слова, у групу «Бітлз» і став грати під «бітлів». Мама наполягла, що треба віддати сина до музичної школи, однак перша спроба вступу виявилася невдалою — викладачі стверджували, що він не має слуху! Але пізніше Юрко таки вступив до музичної школи. Спочатку — в семирічку. І відразу почав вирізнятися серед дітей.

— Він вчився по класу скрипки?

— Так. Але коли хотіли віддати його по класу скрипки в музичну десятирічку імені Соломії Крушельницької, то з’ясувалося, що у скрипковому класі немає місць. Тут хочу підкреслити один дуже важливий момент у сенсі тодішнього ставлення до альта. Якщо викладачі бачили, що з учня не буде хорошого скрипаля, його переводили вчитися на альт. Ось таке ставлення було до альта наприкінці 60-х — на початку 70-х років. Цей інструмент тоді називали попелюшкою. Забігаючи наперед, без зайвої похвальби можу сказати: історична місія Юрія у тому, що саме він вивів альт на світову сцену, зробив його сольним, поставив нарівні зі скрипкою, фортепіано й віолончеллю. А в той час ми не знали, що таке альт, тобто вагалися, чи взагалі на цю пропозицію погоджуватися. І тоді один зі студентів консерваторії, який бував у нас вдома і трішки вчив Юрка гри на гітарі, сказав малому: «Хочеш мати час для гри на гітарі — йди на альт, матимеш більше вільного часу, бо альт — значно простіший за скрипку». До речі, якщо раніше альт характеризували як щось проміжне між скрипкою та віолончеллю, то Юрко ще в середині сімдесятих у своїх інтерв’ю різним виданням назвав альт центром, до якого тягнуться і скрипка, і віолончель.

— А чим ви керувалися, коли віддавали сина саме на скрипку — не на фортепіано, не на дуже модний у ті роки баян, не на акордеон?

— Тут усе дуже просто. Ми жили бідно — купити фортепіано було не по кишені. А скрипочка разом із нотами, смичком та футляром тоді коштувала десять карбованців. Усього-на-всього.

— Чи передбачали такий грандіозний результат?

— Ні! Нам просто хотілося дати Юрі початкову музичну освіту. А сам він пояснює це так: «Мама, прагнучи захистити сина від впливу вулиці, зайняла мене музикою». У нас перед вікнами був дитячий майданчик, і часто Юрко, граючи на скрипочці, плакав — так заздрив хлопцям, які грали у футбол. Але наша мама мала чудовий дар: вона ніколи не силувала Юрка до занять.

— Але ж він, попри сльози й «не хочу», грав? Отже, таки вміла мама переконати, що це треба?

— Вона йому казала так: «Не хочеш — не грай. Іди поганяй м’яча, а пізніше довчиш урок». А коли синові було 10 років, вона купила квиток на концерт всесвітньо відомого американського скрипаля Ієгуді Менухіна. Юрко послухав Менухіна, повернувся додому і… захотів грати. До речі, Юра згадує цей епізод в усіх своїх інтерв’ю. Крім того, Юра дружив зі Сашком Балабаном, батько якого, Михайло Михайлович, був керівником оркестру, що виступав перед сеансами у кінотеатрі «Україна». Тобто наш син поступово втягувався у музику по-справжньому.

— Він уже тоді грав на альті?

— Ні, він грав на скрипці, бо для альта треба мати велику руку, велику розтяжку, довгі пальці. Юра вперше заграв на альті, навчаючись у восьмому класі. Два роки по тому, коли в Києві відбувався конкурс струнників десяти музичних десятирічок, Юрко був єдиним альтистом, якого скерували на конкурс разом зі скрипалями. І він виборов перше місце серед скрипалів, граючи на альті. Більше того, ще коли Юрко навчався у музичній десятирічці, мама возила його до Москви на прослуховування, але у зв’язку з тим, що він був дрібненький, худенький, та й у гуртожиток підліткові ніби зарано, постановили, що десятирічку він має закінчувати у Львові. І мама (знову ж таки, наша матуся!) вирішила, що синові потрібні ще й додаткові заняття — з репетитором. Також були додаткові заняття із сольфеджіо та гармонії. І коли Юра поїхав складати вступні іспити до Московської консерваторії, він склав спеціальність прямо блискуче — на п’ятірку з плюсом.

— Вам ніколи не було жаль сина? Адже, погодьтеся, такі серйозні заняття музикою передбачають відмову від багатьох принад хлоп’ячого життя. Тобто чи не вважаєте ви, що в такий спосіб, бодай частково, але позбавили сина дитинства?

— Нам, безумовно, було його дуже жаль. Однак я не вважаю, що ми обмежували синові радощі життя. Він займався фехтуванням, футболом, плаванням. Коли встигав? Мав надзвичайні здібності: якщо товаришам «із фаху» потрібно було чотири години, щоб вивчити певний музичний матеріал, він встигав це зробити за півгодини. Щодо навчання у Московській консерваторії, то ми й там не залишали Юру наодинці з проблемами — я за першої-ліпшої нагоди бував у Москві, бо вдавалося організовувати туди службові відрядження. До речі, Юрка через непорозуміння ледве не виключили з консерваторії після першого курсу, і мені таки вдалося уникнути цього — обійшов усі високі кабінети, навіть записувався на прийом до тодішнього міністра культури СРСР Катерини Фурцевої, щоправда, так до неї й не потрапив. Був іще один момент, який міг докорінно змінити Юркове життя, — перше кохання. Юркова дівчина, львів’янка, не хотіла, щоб Юра був далеко від неї, тобто Москва не входила у коло її інтересів. Вона поїхала до Юри у столицю, і син… завалив сесію. Але невдовзі у Юрковому житті з’явилася його теперішня дружина Наталя (яка вчилася з ним на одному курсі у консерваторії і на шлюб із якою, до речі, Юру благословив Мстислав Ростропович). Юрко взяв участь і виграв у престижному міжнародному конкурсі, вдало закінчив консерваторію — і все ніби стало на свої місця. Ось і маємо те, що нині маємо.

— Конкурси, гастролі, турне… Все це, попри те, що дуже цікаво, виснажує, — але й необхідне для творчої людини, бо бентежить душу, підживлює емоційно, підштовхує до нових звершень. Однак… Є сім’я — дружина, донька Ксеня, син Сашко. Як вони ставляться до постійної відсутності Юрія Абрамовича? Я чула, що Башмет стверджує: у мене немає днів тижня — тільки числа, заповнені концертами.

— Відповім словами Юрія: «Я не мав права одружуватися». Він буває у Москві, в ліпшому разі, два-три дні на місяць. «Поблажливий» у цьому сенсі хіба кінець грудня — початок січня.

— І все ж таки, скільки Юрію було років, коли ви зрозуміли, що не помилилися з вибором його майбутньої професії?

— Мама це зрозуміла, коли йому було років десять. І саме вона пізніше наполягла на тому, щоб він учився в Московській консерваторії. Крім того, що там педагоги були найвищого класу, в Москві він міг бувати на концертах видатних музикантів, відповідно, набиратися досвіду і вчитися майстерності виконавства, а у Львові, погодьтеся, такої можливості не було. В мене є його шкільний (10-го класу) твір на тему «Сенс життя», в якому Юра пише, що він себе не мислить інакше, як музикантом, притому — музикантом-солістом. Хоча він у ті роки ще не усвідомлював, зрозуміло, своєї подальшої долі.

— Підсумовуючи нашу розмову, ще раз хочу запитати. Творча планида Юрія Абрамовича — це, напевно, синтез Божого дару і відповідного виховання? Я не помиляюся?

— Ви все правильно зрозуміли. Більше того, хочу вам сказати, що його старший брат Євген — не менш обдарований (він добре грає на фортепіано, хоча цього ніколи не вчився, чудово володіє гітарою, співає), але у випадку з ним не було саме того синтезу, про який ви кажете. Крім того, мама (замолоду) так не займалася з Євгеном, як із Юрком.

— Ви стільки хороших слів сказали про свою дружину, що зараз я, даруйте, дозволю собі не погодитися з вами і трохи захистити її: напевно, вона б так займалася і з Євгеном, як із Юрієм, якби відчула віддачу. До речі, як склалася доля вашого старшого сина?

— Він співпрацював із Валерієм Леонтьєвим, попри відсутність музичної освіти, був навіть керівником оркестрів, у тому числі — і в дуже популярному львівському ресторані «Фестивальний», займався бізнесом. Тепер живе у Німеччині. Брати, до слова, зовні дуже схожі. Трапляється, у Євгена навіть просять автограф, плутаючи його з Юрком.

— І насамкінець. Вам у серпні виповнилося 80 років — вік поважний. У вас чудовий вигляд. Сил, скидається, не бракує. Проте… Чи ніколи не хотілося покинути Львів і поїхати до Юрка?

— Запитання дуже цікаве. 21 рік тому, коли не стало дружини — а померла вона у листопаді, — я у грудні поїхав до Юрка. Ішов 85-й рік, коли у сина ще не було такої активної концертної діяльності, як тепер. Більше того, десять років поспіль я їздив із Юрком на гастролі. Побачив світ і себе, як кажуть, показав. Висновок зробив один — добре там, де нас немає… І тепер я наїжджаю до Москви — на десять днів, на місяць. Умови для проживання чудові — центр міста, п’ятикімнатна квартира. Ксеня вийшла заміж, живе окремо. Але ж ви кажете — їдьте до сина. Його немає! В мене чудові стосунки з невісткою, одначе без Юрка мені самотньо. А у Львові маю багато друзів, і є всі умови для того, щоб я у своєму віці нікого не обтяжував. Окрім того, маю гарну справу — займаюсь Юрковим архівом, який поповнюю з 1970 року. Читаю лекції в російському і єврейському товариствах, дописую в газети. Не пропускаю жодного концерту, жодної театральної прем’єри.

До речі…

Заходи проекту «Великі люди великої країни. Львів» відбудуться 29 вересня у Львові, де в рамках святкування ювілею міста зберуться разом відомі львів’яни з багатьох куточків світу — Богдан Ступка, Роман Віктюк, Ольга Басистюк, Ренат Ібрагімов, Віталій Малахов, Тадей Ендер, Петро Бенюк, Сімон Осіашвілі, Оксана Кровицька та багато інших. Ініціатором проекту виступив громадський рук «Велика країна», а співорганізатором — Альфа-Банк (Україна).

Деталі

Юрій Башмет — лауреат і призер міжнародних конкурсів, лауреат Державних премій Росії, заслужений, народний артист Росії, професор Московської консерваторії, директор, головний диригент і художній керівник симфонічного оркестру «Молода Росія», артистичний директор фестивалю «Грудневі вечори», президент і керівник доброчинного фонду Юрія Башмета імені Шостаковича, який щороку присуджує премії видатним діячам музичної культури. Нагороджений орденом за заслуги перед Італійською Республікою, почесний академік Лондонської академії мистецтв, кавалер ордена Мистецтв і вишуканого красномовства Франції, ордена Почесного легіону Франції, кавалер ордена «За заслуги» перед Україною III ступеня.