Їй сорок. Але в неї чудовий вигляд

Перемога фільму Сергія Лозниці «Щастя моє» в основному конкурсі «Молодості» — небезпідставний привід для національної гордості і чудове свідчення амбіцій незалежного українського продюсирування.

Цей фільм, про який багато хто чув, але мало хто бачив, — явище цікавого художника, що корениться в нашому спільному радянському минулому. Він пов’язав свою роботу з Україною. Але фільм — російською мовою. З російськими «ментами»... Та хіба українські «принципи» професії багато в чому відмінні від «принципів» колег-сусідів?

Цей фільм — загальнолюдський для пострадянських людей. І тотально «неблизький» свідомості західній. Цей фільм — спроба режисера розібратися з нашим сьогоденням. Яке одне на всіх.

Причому розібратися не на рівні запитань-відповідей. А на рівні самих лише запитань, загадок, страхів. І... жахів реальності, показаних на екрані дуже жорстокосердо.

Відверта натура і «міфологічна» подорож нового Одіссея-далекобійника... Кінороздуми про особистість на просторах батьківщини... Це не заховано ні за жанр, ні за драматургію. Ні за «світло у кінці тунелю». Герой у фіналі йде в непроглядну темряву. Усе те, що самі бачимо щодня й знаємо апріорі.

Це наше життя. Це наше «щастя».

Фільм як скалка, що повільно впивається в глядача й починає докучати після перегляду, коли настає момент осмислення... До якого, слід зізнатися, не кожен готовий.

«Щастя моє» — дуже складна для розуміння картина. Але дійсність, яку вона представляє, нам знайома. Перемога Лозниці, у принципі, виходить за рамки якихось фестивальних нагород. Тут доцільніше говорити про реалізоване художнє висловлення. Дуже точний образ часу, відбитий у мистецтві кіно.

З цього погляду, «Щастя» — новаторська авангардна картина. Хоча авторський голос у ній — голос мудрості. І тому цей фільм виходить навіть за рамки фестивалю «Молодість»...

Утім, нинішнього року конкурсна програма «Молодості» тішила на кожному повороті. І сам п’єдестал призерів не викликав особливих суперечок.

Фільм «Високосний рік» мексиканського драматурга, дебютанта в кіно Майкла Роу (йому не пощастило потрапити в конкурс із Лозницею) мав шанси на перемогу. На відміну від «Щастя», де топос знайомий і до такої міри належить Своєму, що Іншому і не втовкмачити, і не достукатися, — мексиканська картина цілком універсальна. Історія самотності, ізоляція прогресивної свідомості в міській клітці. Дрібний служка медіа — журналіст, скромний репортер, невдаха критик або оглядач — щодня проживає насичене інформацією життя. Таке, в якому є ілюзія чогось важливого. А насправді він замкнений у собі та у своїх фантазіях. З яких втілює лише одну соту. І щодня дає собі слово, що зміниться і стане щасливим... Символом такої драми стала й героїня «Високосного року». Її тягар пристрастей спостерігаємо в замкненому просторі квартири. Цей сюжет створений для акторської реалізації. Ну й призу «Молодості» ім. Іва Монтана — акторці місцевого «мексиканського ТЮГу» Моніці дель Кармен.

Ще одним лідером симпатій журі та глядачів став винахідливий кіноатракціон двох шведів — Ули Сімонссон і Йоханнеса Штерне «Звуки шуму». Про боротьбу світовідчувань у музиці. «Банда» авангардистів, яка вичленяє музику з повсякденного шуму («грають» симфонії на людських тілах, екскаваторах, високовольтних дротах тощо), бореться за визнання та рівноправність із класичною музикою! На поверхні вічне запитання: де ж проходить межа мистецтва? Але автори «Звуків шуму» не переймаються пошуками, а віртуозно обставляють шумові музичні номери, нанизавши їх на простенький комедійний любовно-детективний сюжет. Вийшла повноцінна глядацька картина — чудовий повнометражний ігровий фільм.

У короткометражному конкурсі приз розділили дві достойні роботи. Гендерна фантазія француженки Елеонор Пур’я під промовистою назвою «Пригноблена більшість» на тему «якби у світі панував матріархат» — фільм, ідейно близький до мініатюри Аркадія Райкіна, в якій чоловіки й жінки помінялися ролями. І британська картина «Дівчисько як я» — сумний пейзаж провінційної нудьги з проблемою педофілії на чолі.

Серед студентських робіт відзначу кіноесе про старість — «Це я, Хельмут», талановито розігране в нескінчених розсувних декораціях.

…Загалом же, конкурсна програма 40-річної «Молодості» після кількох років сумного депресивного кіно нарешті намацала пульс того запалу й того студентського драйву, яким і славилася багато років.

Особисто для мене важливими на цьому фестивалі виявилися навіть не конкурсанти і круглі столи, а відкритий конкурс «Фільмів за один день».

Це справжнє відлуння «Молодості» ще часів Будинку кіно й тодішнього студентського «розгулу». Зав’язаного все-таки на мистецтві, а не на тусовках і жонглюванні амбіціями. Всім охочим зняти фільм в екстремальних умовах одного дня й відразу винести його на суд глядачів та журі випала нагода це зробити. Зізнаюся, такого натовпу, такого інтересу до конкурсу і натхненного залу я не спостерігала ще із золотої пори фестивалю середини 90-х.

Примітна акція й тим, що брали участь у ній молоді люди, далекі від кіноінститутів, кіношкіл. Вільні від штампів кіноосвіти — студенти-фінансисти, наприклад.

Справді: знімати тепер можуть усі. Носіїв — слава Богу! Телефон, фотоапарат, різноманітні відеокамери, нескінченна цифра. Фільм, знятий будь-яким способом на задану всім учасникам тему — «Я хочу, щоб ти був/була...» — робиться за добу, вночі демонструється і відразу нагороджується (якщо пощастить).

Фільмів таких було знято з півсотні. Сорок три з них у напханому під зав’язку залі Синематека в кінотеатрі «Київ» дивилися, не відаючи втоми, до п’ятої ранку. На жодних фестивальних круглих столах неможливо було б настільки яскраво розгорнути картину «проблем» укркіно. На жодному кінофестивалі я не побачила б такої приголомшливої документальної замальовки про людину, яка живе у світі своїх фантазій, як у роботі «Дідусь Женя знайомий із Doos».

«Фільм за один день» — приємний абгрейт у 40 років. З чим «Молодість» і привітаємо.