Їхала машина темним лісом. Вперше: українське кіно на «передовій» у Каннах

Цього тижня дзвінко й гучно, під шум і пил невгамовного вулкану Ейяф’ятлайокудль, відкрився головний кінофестиваль Землі. 63-й Міжнародний — у Каннах. Шанований і авторитетний кінокритик Андрій Плахов уже повідомив Лазурному узбережжю: цей форум із якимось «несподіваним українським акцентом».

Так і є. У Каннах, на «передовій» світового кіно, заявлено одразу дві художні стрічки, до яких доклала виробничу руку наша дорогоцінна кінематографічна вітчизна.

«Шантрапа» режисера Отара Іоселіані (копродукція з Францією) — у престижній позаконкурсній програмі.

І «Щастя моє» режисера Сергія Лозниці (копродукція з Німеччиною) — в основному конкурсі (обидві стрічки продюсував українець Олег Кохан).

Повторю ще раз: вітчизняний кінематограф уперше у своїй важкій історії ось так і примудрився потрапити на найважливіший кіночемпіонат планети...

І цей фокус крутіший, ніж наші містечкові «конкурси», де далебі не задарма стурбовані визначенням «Найтовстішого грошового гада» або ж вибором «Найдосвідченішої «профурсетки». (Тільки цією тривожною стихією останнім часом і захоплюється вітчизна, забуваючи у піні світської «туси» про тверезість — у рамках загальнолюдських цінностей...)

Оглядачу «Дзеркала тижня» пощастило першому (серед представників світових ЗМІ) переглянути наше «щастя» для Канн... (Там показ відбудеться лише наступного тижня.)

І зумисне — аби не наврочити, не накаркати і нічого не прогнозувати — цьому фільму і не буде присвячено жодних оцінних закарлюк: «добре», «погано», «жахливо» або «геніально»... Цей текст — лише «приватне враження».

* * *

Десятки сталевих коней різні режисери вперто і часто спрямовують на тривожні, небезпечні стежки. Хто «бумер» рихтує, хто «бронепоїзд», а хто — «мотоцикл із коляскою» заводить (як у «Вантажі 200» садист А.Балабанов). І все — щоб... Щоб — за добровільною кінематографічною традицією — на світ подивитися і себе, натхненного, білому світу в усьому творчому заповзятті представити.

«Щастя моє» від уродженця Білорусі, «учня» України і, здається, вже громадянина Німеччини — у певному сенсі, традиційний roаd-movie.

Фільм-подорож.

Мандрівка в нікуди. Подекуди — хрестоматійна (шлях, ліс, галявина, хатина якоїсь тітки Томи), а інколи — з цікавим операторським підходом (адже за справу взявся талановитий румун Олег Мугу, раніше помічений міжнародними фестивалями).

Шлях головного героя і майбутнього глядача звично проліг розбитою дорогою в гуркітливій вантажівці. У її кузові — мішки з борошном. Машина мчить пострадянськими рівчаками (знімали в Чернігівській області) темним-темним лісом — за якимось, бачте, «інтересом»...

Далі пам’ятаєте?

«Інте-інте... Інтерес...» Виходь, сволото на букву «С»!

«Воно» — і виповзає. І все — на «С».

Дві години й шість хвилин екранного часу це «С», помножене на шум вітру і шелест шин, складає містичний саундтрек нашому кіно, в якого немає інших солодких мелодій, окрім традиційних вигуків повсякденності — «пішов на...», «...твою мать!».

І немає кращого композитора для цього фільму — ніж волання народу.

Згодом так і полізуть назустріч герою — досвідченому водієві Георгію (його зображає, а не «грає» білорус Віктор Нємєц) — і Сказ, і Страх, і Скотство (людське), і різні Суки (підколодні)... і, нарешті, Смерть (безславна)...

Усе — на «С»...

І подорож ця спочатку «закінчиться». (Тому що фільм — у «реверсі».) А потім усе й почнеться з розгону. Постісторія. Бездиханне брудне тіло нелюди тягнуть за руки-ноги темною-темною дорогою. Жбурляють труп у канаву. Екскаватор загрібає дорожньою грязюкою невідоме згасле життя. Затемнення. Чорний квадрат. Титри. Початок. «Щастя моє». Невже?

І життя починається знову...

Він ще лаштується в дорогу. Око його (і наше) пригнічують провінційні індустріальні «пейзажі». Дружина його, здається, курва. Єдиний «комфорт» — друг-автомобіль: надійний такий приятель, який згодом все ж таки затягнув хлопчину в дорожню прірву.

Куди і кому транспортує цей водій свій цінний «вантаж 2000» — те ж таки борошно — не зовсім зрозуміло. І не дуже важливо. Мабуть, голодують люди в якомусь далекому селищі. Ось і їде туди рятувати… Дорогою до нього підсідає підозрілого вигляду старий — місцевий. Як і годиться, теревенить про своє, про особисте: про страшну таємницю часів Другої світової. Як добив колись із бойовим товаришем одного безневинного хуторянина, котрий посмів симпатизувати ворогу. І залишив таким ось злочинним чином сиротою дитину — хлопчика.

Воєнні ретроепізоди миттєво врізаються в сучасний монотонний дорожній — мирний — кінокілометраж. І фільм намагається закільцювати дві «війни». Ту, давню, зовнішню — велику й вітчизняну. І війну «внутрішню» — маленьку, але повсюдну, яка димить пекельним вугіллям в ницій душі та діянні кожного зустрічного, перетворюючи існування ближнього на спалене поле, на суцільну лінію фронту... «Ти не один!» — співав собі Юрій Шевчук, присвячуючи композицію «майстрам керма»... «Когда идет дождь, когда в глаза свет проходящих мимо машин и никого нет, на дорожных столбах венки, как маяки прожитых лет, пока ты в пути… И кажется все по нулям — кислород и бензин, и с кем там она… Но все-таки знай: ты не один!..»

І наш машиніст (у машині часу) — не один.

На путі-дорозі на нього зирять «лісові сестри», провінційні шльондри, які «догоджають» кожному попутному братові-водію.

Одну з них, зовсім дівчисько, він намагається наставити на шлях істинний. Рубль на життя — просто так: як подарунок.

Тільки Добро у цьому кіно (втім, як і в житті ) виключно карається. Не підсаджуй у кабіну незнайомців, а то накаркають хату-домовину. Не втішай шльондр — інакше заблукаєш...

І ось у відповідь: «Шляхетний? Чесний? Поїдеш... А мені як...» І — в пику його, дурня, добряка: звичайного негероїчного дядька, який ризикнув піти на «геройство» — на добре слово у «країні глухих».

Звісно, далеко він так не заїде. До найближчого лісу — у кращому разі. На ночівлю. І зграя волоцюг-злодюжок його «вгамує» — монтировкою по макітрі. І далі — знову як у пісні: «Было лето вчера, а сегодня — зима».

За проміжок, що промайнув, — уже інший пейзаж на екрані. Холодний і нещадний пейзаж. Якийсь містичний тупик, де чи то чорти, чи то «людиноподібні» гніздяться. Той-таки старий будиночок на безіменному хуторі. Начебто з часів Другої світової (з розповіді діда-попутника).

Тільки хатина та — зовсім покосилася. Мир за 65 років так і не переміг колишньої війни. Все стало гірше, пустельніше. Ще страшніше.

І заправляє нині в хатині не нащадок давно убієнного (його нащадок, до речі, — один із «лісових братів», котрі прибили героя). У теремі — заповзятлива циганка-румунка.

І в цій же хатині (у вигляді людинорослини)... наш колишній бравий водій... Не впізнати! Заріс, втратив сліди чоловічої привабливості.

Його — як збайдужілий плід — використовують для різних потреб. Як тупу сексуальну цяцьку. Як волоцюгу — на місцеві базарчики тягне-потягне на саночках свій же старовинний скарб... Колишній цінний «вантаж 2000» — борошно те... Яке, здається, зливається з мертвим талим снігом в об’єктиві румунського оператора.

Дальше — зовсім трагічне. Ось буцегарня, куди потрапляє напівживий бідолаха-водій. Осатанілі менти: справжні господарі саме «цього» життя.

Ось і розстрільна — передостання — сцена... «Всі померли!». Амінь…

Залишилися живими лише суцільні «Жахи» на невідомих доріжках, які так і норовлять витріщити свої баньки з кожної щілини. І такі корчать свої противні пики. І перетворюють людину — на багно, а життя — на г... Зло — тут справжній герой, найцінніша істота. Тому що Зло перемогло і бабло, і Добро... І все і всіх. І навіть Спасителя... Бо то місцевість лише з одним «порталом» — БОГА.net.

А він «їм», здається, і не потрібен...

Очевидно, що цей депресивний (але чесний) фільм — про суцільне здичавіння.

Про градус мерзотностей, котрі зашкалюють, опускаючи саме уявлення про те, яким життя могло б бути. Жах (життя) у цьому фільмі саме й проростає — з буденності. Це «найстрашніше» — у тому темному-темному лісі, на плутаній проїжджій дорозі... На занедбаному хуторі, де господарює якась інша реальність. А насправді не інша — а повсякденна. Природна.

Ні режисерові, ні оператору її не треба моделювати. Оскільки все це — поруч. За кілька сотень кілометрів — від Києва, від Москви. Варто лише сісти у вантажівку — і проїхати три години «вглиб» вітчизни. Війна, яка закінчилася 65 років тому, все ще триває. «Час, либонь, неспокійний...» — каже один із героїв-мутантів. Адже скрізь — «битви в дорозі». Люди з’їдають одне одного. Просто так. Тому що «хочеться». І після такої трапези не залишається нічого — ні болю, ні моралі. Ні хрускоту, ні голосу... Як зауважив ще один поет (неначе і про цей фільм): «Мой голос словно снег вам упадает в ноги — и он умрет как снег, и обратится в грязь…» (Грязюка — у фіналі, тобто на «початку»).

«Діду, га, діду, — запитує хтось із «пасажирів», — а ця дорога куди?».

«А нікуди!»

Марна річ — мріяти, що той, хто «потрапив у полон», втече, — нікуди. Скрізь роги й ратиці великих чи малих Жахів.

І крізь ночі течуть безглузді дні переможених... І ці «начебто люди» якщо й брати — то виключно... менші. Йди чи не йди «дорогою вільною, куди веде тебе вільний розум», а все одно звернеш — і потрапиш на Хутір. Наче давним-давно передбачений М.Гоголем у «Вії» (або в інших творах про нечисть). Містика повсякденного життя, кошмари цього життя і неминучість безславної загибелі — виявляється, цілком «мирні» і дружні категорії для філософа-мандрівника, що, дивися, вирішить поцікавитися: ну то як там вони, «вдалині», живуть-поживають? Весело...

Сам фільм — «очима» оператора і режисера — начебто беземоційний, байдужий і трохи відчужений погляд із вікна вантажівки. Це міг би бути й «цілодобовий» фільм. Бо нічого хорошого після титру «Кінець» не передбачається... Немає у випадку з цим кіно ні кінематографічних, ні поетичних, ні якихось інших «віньєток». Усе суворо, одне слово — «жерсть».

Якщо на ситі висіяти дві-три ключові «метафори», то надто вже вони пов’язані з «побутологією» картини. Дорога і борошно. І особливі шифри для цих образів, як ви розумієте, не потрібні.

Та й не образи — тут... А життя як воно є: тут і там — і зараз. Життя немовби в режимі on-line.

З фантазійною натяжкою можна вигадати умовну (загальну) манеру цієї стрічки — ніби «споглядальний реалізм». Колишні документальні кінодосліди режисера Лозниці та жорсткі принципи нового румунського кіно від оператора Мугу — своєрідне «перехрестя», яке визначає поетику фільму.

Автор (режисер, оператор) не впливає на безпосередню канву того, що відбувається. Він — відчужений, байдужий, відморожений (інколи). А послання його (авторське) — лише у пред’явленій картинці (і загальній картині).

І цей «посил» — у нещадності й відвертості погляду...

Вочевидь, уже кожен глядач після перегляду (касових лаврів у прокаті очікувати не слід: кіно — фестивальне) цю мораль і витягуватиме на свій лад. То поплескуючи по плечу неоднозначну «фільму», то, можливо, лаючи її за надто відкриту правду повсюдно брехливого буття... Де маргінальність — не хитромудрий термін від філософів, а звичайний земний стан — поза межею Добра і Бога. «За» — Стовповою Дорогою... Оскільки, знову-таки, нікому невідомо: куди веде ця дорога?..

Що принципово для міжнародно-української роботи: відсутність усілякої театральності в манері існування персонажів. Це таке щастя, доповім я вам, особливо після щовечірніх витівок серіальних розфарбованих дуреп... Герої каннської картини, як і фільм загалом, на межі — світу художнього і світу документального. Перемісти їх — із одного в інший вимір, і особливої різниці не відчуєш. (Не випадково задіяно близько 200 непрофесійних артистів.) Вони — жива фактура цього кіно: його ворсинки, бородавки, беззубі роти і безсоромні очі.

Тут не «художні образи», а якісь молекули життя. Такі вони всі природні, кострубаті, справжні — мерзотні.

І тканина картини — ніби ковдра циганська: ворсинки різні, а кибитка — одна (на всіх), як і та дорога... Загалом, художнє і реальне — єдине ціле для того середовища й тієї атмосфери, де «Щастя моє» — лиш відлуння рваної струни у забутій пісні: «Счастье моё я нашёл в нашей дружбе с тобой…»

Хоча внутрішня суть кінострічки перегукується з іншою цитатою: «Повільно мелють млини Господа, але стирають все — на порошок…»

P.S. У Каннах фільм Михалкова «Втомлені сонцем-2» і «Щастя моє» Лозниці експерти зіштовхують — як головних антагоністів. Тому що порушено (втім, по-різному) воєнну тему. Та й у назвах — відлуння давніх пісень. Втім, картини справді дуже різні — інколи до непристойності. Кровожерлива високобюджетна війна як образ схибленого світу від Михалкова. І локальний провінційний «мир», який так і не подолав недугу «війни», — у відносно недорогій картині Лозниці...

Пісні в назвах — ось і вся «любов».