Євгенія Бєлорусець: "Цензура перестала ховатися, вона навіть не намагається маскуватися"

Відомий фотограф, художник, публіцист Євгенія Бєлорусець (вона постійно в рейтингах найвпливовіших арт-персон України) розповіла про роботу над новою книжкою, про переосмислення термінології, яка описує роботу художника, про "сюжет" скандалу в музеї П.Тичини, пов'язаного з цензурою, а також про власне культуру пам'яті - як у мистецтві, так і в житті.

Євгенія завжди глибоко поринає у вибрану тему, створюючи документальні репортажі на реалістичні сюжети. Як відзначають критики, її фотографії - це наративні, напівпостановні образи, що відображають складні соціальні структури. Для створення своїх проектів вона багато подорожує - як у Західну, так і в Східну Україну. У 2014-2015 рр. вона багато разів побувала в Донбасі і зробила за мотивами своїх поїздок великий проект "Перемоги переможених", який розповідає про працю шахтарів у Донбасі. Мета цього проекту - зосередити увагу на громадах, існування яких було нездоланною перепоною на шляху поширення воєнного насильства.

- Євгеніє, ви живете й працюєте в Києві і Берліні. А які арт-проекти у вас на даний час у Німеччині? І яких арт-проектів очікувати - вже в Україні?

- У вашому запитанні мене турбує словосполучення "арт-проект". Воно нагадало мені, що нам слід заново винайти термінологію, яка описує роботу художника. Хоча завдання це далеко не першорядне серед того, що належить зробити. Cлово "арт" - практично, позбавлене смислу й маркує не так рід діяльності, як ідею про щось невловимо сучасніше, ніж "художня робота" або "художній твір". Часто арт-проект - порожнє місце, куди поміщаються різні мало зрозумілі заняття, про які нічого сказати, крім того, що вони йдуть у ногу з часом. І якщо від "проекту", у зв'язку з термінологічним дефіцитом, поки що складно відмовитися, можна хоча б перестати використовувати "арт". Для мене саме важливо саботувати в моїй роботі "тренд", "тенденцію". Це стосується і тексту, і фотографії, мова якої постійно змінюється, якщо прислухатися до "тенденції".

У своїй новій роботі я шукаю можливості встановити парадоксальні взаємозаперечувальні відносини між зображенням і голосом людини, між текстом і фотографією.

Нині я закінчую працювати над книжкою, побудованою як розгорнута п'єса, де подовжені репліки - фотографії, голоси, переказані життєві сюжети й навіть окремо взяті соціальні явища, що набувають форми приватної історії. Поки що я завершила роботу над основним корпусом текстів і сподіваюся, що книжку скоро буде опубліковано.

- Нещодавно до 100-річчя більшовицького перевороту в Музеї-квартирі Павла Тичини було організовано виставку об'єднанням "Худрада". І, за повідомленнями ЗМІ, ви звинуватили музейників у цензурі. Чи можна повернутися до цієї теми й уточнити деталі?

- Дякую, що ви згадали про цей випадок. Ваше запитання дозволяє мені повернутися до виставки "Свято скасовано!" - досить великої роботи кураторського об'єднання "Худрада", реалізованої на двох майданчиках: у приміщенні "Тарілки" та в літературно-меморіальному музеї-квартирі П.Тичини в Києві. Це була, на мій погляд, одна з найбільш значимих колективних виставок, організованих останніми роками в Києві. Вона зібрала не тільки роботи, а й авторські позиції, і могла стати для глядача словником практик роботи з історією, з травматичним і перечитуваним минулим та з нинішнім моментом. Фактично, виставка присвячувалася відчуттю часу, можливості перестворювати свій історичний час, розрізняти присутність влади, яка завжди намагається накласти на історію фільтр ідеологічної цензури. Для нас украй важливо, щоб цей аспект виставки був побачений і прочитаний, але - як це дедалі частіше трапляється в Україні - його заслонив новинний привід, скандал.

Ви запитуєте про сюжет цього скандалу? Він простий. Музей П.Тичини зняв із експозиції роботу Давида Чичкана, пославшись на те, що на цю роботу нападали праві радикали в лютому 2017 р. У бік музею не надходило жодних погроз, на музей не чинили тиску. Це рішення музей прийняв без будь-якого зовнішнього приводу, інтуїтивно, боячись, аби чогось не сталося. Ми, з нашого боку, запропонували організувати охорону виставки, але цієї пропозиції не прийняли. І коли музей відмовився від будь-яких компромісів, навіть від ідеї влаштувати окрему подію - показ роботи Давида Чичкана в супроводі охорони, ми були змушені закрити виставку. Після останньої екскурсії ми без будь-якої охорони показали роботу Давида на вулиці, біля музею. Природно, ніякого нападу не сталося.

Проблема цієї ситуації полягає не тільки в акті цензури, а й у тому, що, очевидно, зруйнована певна система координат, у якій цензура неприйнятна.

Після цього випадку думки громадськості розділилися, і ми чули постійні обурені репліки "на захист музею". Неначе музей треба було терміново рятувати. Але від чого - від наших спроб зробити виставку? Суспільство ніби відмовляє собі в можливості розібратися з явищем цензури, відмовитися від неї, і спрямовує гнів на ті висловлення, котрі її провокують.

- І що ви думаєте про цензуру як таку - в сучасному світі, в сучасній Україні? Чи зіштовхуються сьогодні художники з її виявами в тому або іншому вигляді?

- З боку музею Тичини це був акт цензури - нічим не прикритий, відвертий, схожий на дії колишнього директора "Мистецького Арсеналу" Наталії Заболотної, яка продовжує глумитися над українським законодавством і правом на свободу висловлювання, множачи самовдоволені зізнання у знищенні роботи Володимира Кузнєцова. Ущербність ситуації в тому, що цензура перестала ховатися, вона навіть не намагається замаскуватися, а чиниться абсолютно відкрито, ледве прикриваючи свої дії благими намірами.

Вочевидь, ми опинилися перед викликом, який потребує міжцехової солідарності - художників, журналістів, письменників, юристів і правозахисників. Цензура не зникне сама собою, кожен такий випадок лише зміцнює її логіку.

Мене вразило, що дирекція музею П.Тичини досить довго радилася з приводу можливості показати роботу глядачам, однак прийняла рішення проти свободи висловлювання. Отже, аргументи на користь цензури сьогодні сильніші за всі інші доводи.

- Один із ваших гучних проектів був пов'язаний із подіями в Донбасі. Як вам здається, ця тема вже "зжила" себе в плані загостреного до неї інтересу, як це було трохи раніше? Через певний час вас тягне, як фотохудожника, знову туди - в Дебальцеве, в інші міста?

- Книжка, над якою я зараз працюю, повертається до цих місць, але ще більше - до голосу-кроку, нав'язливої ідеї... Це фрагмент уявної рідної географічної карти, якій продовжують завдавати пошкоджень.

Роздуми про Донбас як про "тему", котра може перестати бути актуальною, - помилковий захисний рефлекс, покликаний примирити нас із тим, що наше колись мирне суспільство продовжує переживати мілітаристську метаморфозу, з тим, що можлива анахронічна і безглузда зовнішня агресія.

Ви згадали в запитанні Дебальцеве - і назва міста відгукнулася в мені відчуттям величезної втрати. Зараз, хоч би як я цього хотіла, я не можу поїхати в Дебальцеве, не можу сісти в потяг і опинитися на місці, де жили мої друзі, їхні батьки. Ця несвобода може заважати, як заважала б людині жити зв'язана рука. Час минає, але він анітрохи не примирює з ситуацією, що склалася, не пояснює, чому хтось вирішив, буцім можливо з допомогою важкої артилерії "відвойовувати" мирне місто, знищуючи при цьому цілі мікрорайони, школи та будинки. Може, це прозвучить абсурдно: мені здається, нам треба якомога частіше бувати в містах, які прилягають до військових дій. Їхати туди чи хоча б бувати подумки, читати про них. Подорож - це єдина можливість зрозуміти реальність, що регулярно вислизає від нас, бо постійно змінюється і є об'єктом перманентних пропагандистських атак.

- В одному з інтерв'ю ви говорили про "культуру пам'яті", це було пов'язано з громадянським суспільством, з поточними подіями. Але якщо розширити тему, яка для вас - і вчора, і сьогодні - культура пам'яті? Як у мистецтві, так і в житті?

- Культура пам'яті для мене насамперед полягає в можливості співіснування різних варіантів і мікроісторій. Фактично, одна домінуюча "правильна" версія минулого - це вже форма безпам'ятства, розгубленості, втрати себе й інших у Великому історичному наративі. Таке безпам'ятство було маркером радянської епохи, яка вимагала від кожної дати лише однієї форми її буття, і теперішній час прочитувався в тому самому ключі. Тим часом сьогодення в його безпосередньому досвіді переживалося як абсурдна пародія на його офіційну версію. Але щойно воно переходило в минуле, відразу ж приєднувалося до пантеону ідеологічно вивірених хвилин.

Мені в моїй роботі дуже цікавий розрив між особистим досвідом-спогадом і вірою в таке собі минуле-установку, яке вивчається, як вірш, напам'ять.

У радянські часи, хай кожному був очевидний розрив між офіційним історичним наративом і реальністю, все-таки офіційна мова, мова влади перекривала доводи безпосереднього сприйняття. У сьогоднішній Україні вкрай сильні ці радянські традиції, перетворення пам'яті на політичну арену перманентних боїв ідеї з досвідом і свідченням. Декомунізація, на мій погляд, обернулася чимось абсолютно протилежним: відродженням радянських ідеологічних інститутів, що структурують спогади. Добровільно, під виглядом відмови від тоталітарної спадщини, ми погодилися прийняти радянську авторитарну модель колективного осуду, в якій немає місця аналізу або складній рефлексії, як немає місця й індивідуальній суперечливій історії, плюральності та демократичним практикам.

Кураторська діяльність об'єднання "Худрада" останнім часом спрямована на пошук інших практик взаємодії з часом та історією. Нам потрібно винаходити й знаходити не одну, а безліч машин-механізмів роботи зі спогадами та з колективною пам'яттю. Для мене зараз у цьому сенсі важливий і онлайн-журнал "Простори", де зустрічаються й будуть зустрічатися, як я сподіваюся, різні версії прочитання суспільства та історії мистецтва.

Це тільки дві ініціативи, до яких особисто я безпосередньо причетна. Але я спостерігаю й інші починання, які можуть допомогти нам вийти з замкненого кола історичного фетишизму. І це дозволяє мені на щось сподіватися.

З досьє. Євгенія Бєлорусець народилася в Києві. Живе і працює в Києві та Берліні. Отримала магістерський ступінь із літератури в Київському національному лінгвістичному університеті та диплом із документальної фотографії у фотошколі Віктора Марущенка, а також закінчила аспірантуру у Віденському університеті. Бєлорусець заснувала літературний журнал "Простори" у 2008-му, а в 2009-му стала членом кураторської групи "Худрада". Деякі виставки: 2012 - Interim Days: Tbilisi, Державна академія мистецтв, Тбілісі, Грузія; 2012 - "Спірна територія", Севастопольський художній музей ім. М.Крошицького; 2012 - Queerfest 2012, експериментальна платформа "Тайга", Санкт-Петербург; 2013 - "Українські новини", ЦСМ "Замок Уяздовський", Варшава, Польща; 2013 - "Судовий експеримент", галерея SIZ, Рієка, Хорватія; 2016 - проект "Перемоги переможених", Національний музей ім.Т.Шевченка.