Йду на ви! Володимир Гришко: «Я президенту нічого не раджу — лише пропоную»

Обличчя — змарніле, в очах — тривога. На Хрещатику, 26, ледь вислизнувши із радіостудії «Промінь», вибачається: через годину зустріч із президентом і треба вирішити масу питань, оскільки зривається фестиваль «Київська Русь» за участю Гергієва, а з усесвітньо відомим маестро такі номери не проходять, він мегазнаменитість, у нього розписані не те що дні, майже кожна секунда на лічильнику. «Ми можемо його втратити! І якщо прогавимо, то, вважайте, на десять років у плані великої елітарної культури відсунемося назад, і він до нас більше навряд чи приїде! Таких людей двічі не запрошують!» — із вагнерівсько-вердіївською експресією вигукує Гришко (на сходинках Держтелерадіо). Вже трохи пізніше, в одному з ресторанів на Хрещатику, де проходила ця розмова, його громо-гуркотливе форте заміняється пастельним піано. І каже: «Не забути б за суєтою суєт, що саме сьогодні день народження Монтсеррат...»

— Володимире Даниловичу, нехай запитання не здаватиметься «дивним»: як часто ви спілкуєтеся з Монтсеррат Кабальє, чого більше у вашому тандемі — піар-рекламного глянцю як відображення музичного співробітництва чи справді склалися людські стосунки?

— Я казав, кажу й нескінченно повторюватиму, що Монтсеррат — велика співачка і велика жінка. Я бачив її кілька днів тому в Барселоні, була зустріч у театрі, були репетиції. Усе пройшло в дуже теплій атмосфері. Я привіз їй сало й український рушник. З Києва я «доставив» їй напередодні дня народження 107 троянд...

— Майже як художник Піросмані! Щоправда, до «мільйона-мільйона» вам трішечки не вистачає...

— Уявіть, що подібного букета в Барселоні я не бачив ніде! Спеціально ходив і спеціально дивився, але не купив би навіть по 100 євро за штуку. А мої квіти з Києва були довжиною майже в півтора метра, світло-рожеві. Вона сказала, що це її улюблений колір, і саме в сукні такого відтінку вона хоче виступити 20 квітня в Чистий четвер на нашому спільному київському концерті. Ще вона передавала привіт нашому президенту і зізнавалася, що дуже хотіла б бачити його разом із першою леді на нашому виступі.

Вона буде тут із 16 по 22 квітня. Монтсеррат хоче адаптуватися і побачити Київ. Мешкатиме в «Прем’єр-паласі». Але я упевнений, неодмінно приїде і до мене додому, за місто — «на м’ясо». Я обов’язково почастую її українськими стравами, і на столі, безумовно, буде сало. Коли я їй вперше запропонував сало, то вона зі здивуванням понюхала і запитала: «Що це?» — «Українська марихуана», — відповідаю. Вона навіть перелякалася. Її супроводжуватимуть чоловік і небога. До речі, Монтсеррат зауважила якось, що мій голос нагадує їй голос чоловіка в молодості. Ще у мене є ідея організувати майстер-класи з участю примадонни для деяких наших молодих виконавців. Тож ця моя пропозиція розрахована на те, щоб затягти її візит у Києві.

— Читач, певно, не буде уражений, коли оприлюднимо вік примадонни — їй, як відомо, 73 роки, і цікаво, чи зберігає вона й сьогодні свої старі щільні гастрольні графіки?

— У неї по три концерти на тиждень. Це багато. В основному вона виступає в Європі, переїжджає на мікроавтобусі, літати їй уже важко. Я зізнавався Монтсеррат, що коли був підлітком, то захоплювався її виконанням партії Норми. Після Марії Каллас, після Тібальді вона — надбання людства. І, напевно, це справді дарунок Бога, адже про тандем із такою співачкою можна тільки мріяти, згадуючи, як вона співала з Фреді Мерк’юрі, Каррерасом...

— Але у неї саме тепер почалося захоплення слов’янською музичною хвилею: Гришко, Басков. Це збіг чи якась прорахована програма?

— Я у випадковості не вірю. Той, хто вірить у випадковості, не вірить у Бога. Усе на світі прораховано заздалегідь.

— Тоді скажіть, чи є у неї сьогодні аналогічні проекти-тандеми з молодими, скажемо так, італійськими чи іспанськими оперними виконавцями?

— Не думаю, що Кабальє когось підпускає до себе близько, виходячи з принципів географічності — італієць, француз, росіянин чи українець. Звісно, її вибір грунтований на творчій інтуїції. Хоча вона зізнається, що дуже любить Україну і каже: «Ви, українці, звісно, зовсім інші люди, ніж ми, але десь схожі, оскільки відчутна така ж душевна теплота...»

— Якщо дозволите, від Кабальє — до Ющенка. Ви досить тривалий час обіймаєте посаду радника президента з гуманітарних питань. Хотілося б дізнатися, як часто маєте особисту аудієнцію у президента і що конкретно ви йому радили останнім часом?

— Мені треба менше радити... Мені треба більше робити, що, власне, і відбувається. На превеликий жаль, у мене нині немає можливості регулярно спілкуватися тет-а-тет із Віктором Андрійовичем, бо ця людина собі не належить, вона належить українській нації. Колись я до нього приїжджав просто як його кум... Хоча про це сьогодні начебто й не модно говорити. Чи нескромно?

— А чому ж нескромно?

— Віктор Андрійович хрестив мого сина, коли ще був главою Нацбанку, й у нас, природно, тоді було інше спілкування. Втім, і сьогодні як радник я не раджу йому взагалі нічого. Я можу йому тільки щось пропонувати...

— Тоді найостанніша ваша раціоналізаторська пропозиція президенту?

— Йшла мова про проект «Шість залізниць — шість оперних театрів». У чому суть? Якщо від кожного міліметра-сантиметра-метра наших залізниць переказуватиметься хоча б по копійці на потреби оперних театрів, то незабаром зможемо побачити на сценах і Марію Гулегіну, і багатьох інших актуальних оперних зірок, тих наших сценографів і балерин, які виїхали звідси, але дістануть можливість повернутися.

— Гадаєте, хтось справді перерве вигідні контракти, покине західні театри і приїде в Донецьку оперу співати, скажімо, у «Богдані Хмельницькому»?

— Упевнений.

— Тоді знову-таки, як у радника президента, у вас є переконаність, яка найбільш животрепетна проблема в гуманітарно-культурній сфері має сьогодні розв’язуватися негайно? Тобто програма-мінімум або програма-максимум від Гришка?

— І максимум, і мінімум — все в одному... Нам потрібно знайти можливості, механізми, технології (називайте це як завгодно), щоб звернути погляд і підростаючого покоління, і не тільки, на нетлінні духовні цінності. На жаль, наша ментальність була залита тотальним радянським шовінізмом. Часто, буваючи на Заході, можу безпомилково визначити, іноді назустріч йде саме наш співвітчизник... Все очі передають. Хворі очі людей, у котрих немає віри в майбутнє... І сьогодні мене щиро хвилює, «хто» і «що» буде в нашому майбутньому парламенті... Від цього чимало залежить. Я сам був у списку однієї відомої партії третім номером. Потім замість мене поставили інших людей. Але це політика. Хоча я сам їздив на громадських засадах по різних турах, — вільно і безплатно...

— Ви себе вже відчули професіональним чиновником, такою собі чеховською «людиною у футлярі»?

— Не зовсім. Але знаю, що як чиновника мене бояться. І це добре. Бо я не терплю брехні. Дехто боїться мене й як артиста, хоча я нікого не принижую, не ображаю, але я вимогливий. Я, наприклад, допомагав становленню каналу «Культура»: пробивав гроші, лобіював важливість цього проекту.

— А вам не здається, що канал «Культура», який недавно заявив про перехід на цілодобове мовлення, знову-таки може залишитися маргінальним — для дуже вузького кола споживачів, оскільки кабельні мережі — це не покриття УТ-1?

— Іноді треба бути злою людиною і домагатися свого. Стукай — і тобі відчинять! Давайте спочатку подивимося, як цей канал функціонуватиме на першому етапі, а потім і поговоримо. Але, упевнений, що без адекватної культурної політики на ТБ мало що зрушить у справі вирішення загальнонаціональних проблем. Ми навряд чи зможемо вибратися з тієї безодні, із того дна, в якому тепер перебуває наша молодь, адже йде або тотальна реклама пива, або цілеспрямоване «виховання» ліміти, що тягне за собою породження неповноцінності наших громадян. А либонь на молоді сьогодні має багато що замикатися. Ми втратили покоління. І, гадаю, має відбутися помітний зсув у державній політиці у бік національних витоків, загальносвітових цінностей.

— Однак дуже дивне «поєднання» доводиться спостерігати в тих же телеефірах: оперний співак і радник президента Гришко плюс аматори з програми «Інтеру» «Шанс», про художні достоїнства якої, напевно, говорити не будемо?

— Та мені навіть Паваротті радив співати на естраді! Я й співаю. Ви ж пам’ятаєте Гуляєва, Магомаєва. Вони були безмежно цікаві свого часу, виконуючи прекрасний естрадний репертуар. Але все ж опера для мене головне, вона в моїй душі. Я ніколи не стану на шлях Баскова. Повний мікс естради і класики для мене неприйнятний. У «Шанс», до речі, мене запрошували й у ролі продюсера. Щоб просто попрацювати з обдарованими дітьми. І якби я свого часу не відгукнувся на пропозицію «Шансу», то обдарований хлопчик Ваня Березовський сьогодні не опинився б у Венеції і не мав би можливості зустрітися з Паваротті, почути живого короля оперної музики. Я йому допоміг саме в рамках того проекту, і нині юнак різко змінює свою долю. Не хочеться ворожити — стане він зіркою чи ні, але в оперному мистецтві залишиться. А я знайшов його саме в «Шансі», коли слухав, як ви кажете, «аматора» з Вінниці — без освіти й узагалі без нічого. І моя поява в тому телепроекті, упевнений, ніяк не зіпсує імідж Гришка. Може, навіть навпаки. Я ж даю людям надію, пропоную певний шанс...

— Ви ж співаєте ще й у Володимирському соборі?

— Співатиму там до кінця своїх днів. Там співав ще Шаляпін. І Собінов туди приїжджав. І, повертаючись до вашого запитання, чи зможуть повернутися на батьківщину уславлені українські виконавці, котрі успішно працюють на Заході, скажу ось що: потрібен закон про меценатство, який, сподіваюся, вже нові парламентарії розглядатимуть. І закон про благодійну діяльність теж треба змінювати. Тільки для проведення фестивалю «Київська Русь» за участю Валерія Гергієва потрібно самих податків заплатити 51 тис. дол.! Це жах! Та за такі нині існуючі закони чиновникам треба, як у Китаї, рубати руки! Що може розв’язати цю проблему? Звісно, потужний меценат! Люди не розуміють, що може вийти помітний, навіть епохальний фестиваль. Гергієва раді бачити в усьому світі. А я — його соліст. І певні зобов’язання перед ним — теж на Гришкові.

— Сам Гергієв знає про цю ситуацію?

— Знає і хвилюється. Бо дуже серйозна програма намічена в Києві з 30 квітня по 4 травня в рамках «Київської Русі». Це і «Подорож у Реймс» Россіні, «Парсіфаль» і «Валькірія» Вагнера, і виступ таких блискучих музикантів, як Володін, Рєпін, Чатуєв, безпосередньо самого маестро. Це сенсація! Музикантів такого високого рангу зібрати разом непросто навіть у найбільших європейських столицях. От і зараз іду на ви! Йтиму особисто до президента! Йтиму в міністерство! Таку подію не можна прогавити.

— Фестивальні знаменитості на чолі з Гергієвим, безсумнівно, чудово. Але як, на ваш погляд, можна спробувати владнати питання найгострішого дефіциту вітчизняної оперної режисури? Це те, про що сьогодні говорять постійно. Адже, очевидно, що не можуть ні поважного віку італієць, ні Солов’яненко-молодший вирішити ці проблеми.

— Я нічого не маю ні до одного, ні до другого. Але я запрошував би сюди навіть скандальних режисерів із Європи. Для потрясіння, для оперного драйву. Із задоволенням запросив би до Києва на постановку Андрона Кончаловського, у якого були роботи в «Метрополітен-опера». І, повірте, кошти для цього можна знайти. Під його ім’я. Під моє ім’я. Тому що Кончаловський — людина великої культури. Він ставить спектаклі слов’янського репертуару. Це людина невтримної фантазії.

— Що ще у ваших перспективних планах? Може, камерний проект? Може, мюзикл?

— Найближчим часом планую створити свій театр, майстерню оперного співу — студію Гришка. Не секрет, що у нас багато унікальних голосів, але вони не мають можливості проявитися. Я викладаю в консерваторії й у мене чотири учні. Більше брати не хочу, оскільки це і відповідальність, і часу мало. До того ж я сам нині студент Дипломатичної академії. Інша річ, коли буде власна майстерня. Взагалі, щоб зробити помітну музичну кар’єру, сьогодні потрібно враховувати багато складових — гроші, спонсори, зовнішність, власна голова на плечах, знання мов... Ви навіть не уявляєте, що сьогодні нетрадиційна сексуальна орієнтація на дев’яносто відсотків вирішує долю оперного співака! На превеликий жаль... І я не боюся про це казати! Якщо оперний співак без голосу, без слуху, зате він представник нетрадиційної орієнтації, то у нього в кар’єрному плані буде все о’кей.

— А якщо гетеросексуал? Що ж, йому влаштовують «темну» і перекривають кисень? Таке частіше в шоу-бізнесі процвітає.

— Я толерантно ставлюся до різних особистісних проявів і течій, незалежно від того, що він любить його, вона любить її чи обоє люблять його. Це мене не цікавить! Проте майже всі директори оперних театрів у Європі й в Америці — нетрадиційної орієнтації! У нас, щоправда, такого ще немає... Але, повірте, дуже неприємно, коли відштовхують людей із чудовими даними, з голосом, та ще й з українським паспортом, а місця займають представники саме цієї орієнтації.

— Ви на власному досвіді зіштовхнулися з цим у Європі?

— Звісно. Але я йшов напролом. Бо мав голос.

— Чомусь хочеться запитати про ваших учителів. Про тих, хто огранював ваш голос. Чи були серед них ті, хто особливо вплинув на вас не тільки музично, а й морально?

— Знаєте, я майже ніколи не вірив своїм викладачам... Так, це погано. Коли викладач не завжди вкладає в тебе віру, то й ти йому не дуже віриш, тоді...

— Невже вам не пощастило з педагогами?

— Чому ж?.. Я дуже вдячний Тимохіну, Заболоцькому, Христич... Просто я спочатку не дуже вірив у себе, не міг уявити, що можливе «світле майбутнє». Мабуть, це з дитинства, Адже у нас у сім’ї було п’ятеро дітей. Хворіла мама. Мені доводилося багато працювати — ким завгодно... Маляром, штукатуром. Я заробляв реальні гроші, допомагаючи родині. І якщо чогось досяг у житті, то, повірте, все своєю кров’ю.

— Коли ви реально відчули якісний злам у своїй кар’єрі, усвідомивши, що міцно стоїте на музичному «фундаменті»?

— А його немає й сьогодні. Коли скажу, що досяг якоїсь вершини, то тоді просто перестану співати. У душі я студент. Але навіть не в цьому річ... Людина щаслива тільки з Богом і тільки в ньому знайде істину. І кожного я закликаю знайти п’ять хвилин і піти постояти в храмі, хоча я і сам грішний чоловік... Це нетлінне і вічне. Коли людина змінить свою ментальність через Бога, коли вона почне слухати своє серце, тоді і буде істинне щастя. Моя дитина мене називає на «ви», тато — «ви». І я себе відчуваю як хижак, як вовк, як воїн, як захисник — родини і країни. І це бажання я хотів би передати всім — і вам у тому числі...