Яскравий представник «нової хвилі» російського кіно

Перша прес-конференція, присвячена ХХХIV Київському міжнародному фестивалю «Молодість», який традиційно проводиться в останній тиждень жовтня, відбулася в найстарішому, але оновленому зусиллями його нинішнього директора Людмили Горделадзе, затишному кінотеатрі «Жовтень». Конкурсна програма фестивалю незмінно складається з трьох категорій — студентські фільми, перші професійні короткометражні стрічки хронометражем до 45 хвилин (незалежно від жанру) та дебютне повнометражне кіно. Позаконкурсні покази на екранах Будинку кіно та кращих київських кінотеатрів будуть тематичними. Від уже відомих «Фестивалю у фестивалі» та «Панорами українського кіно» до ретроспектив фільмів за участю Жана Габена та приуроченого до Року Польщі в Україні «Сучасного кіно Польщі». Хоча до початку «Молодості» залишилося не так багато часу, програма ще верстається і фестиваль є відкритим для спілкування з цінителями кіно, готовими підтримати його як спонсори. А поки що офіційним партнером виступила Stella Artois, яка зарекомендувала себе надійним партнером багатьох провідних міжнародних кінофорумів, включаючи знамениті Канни.

Одним із членів основного журі «Молодості», знову ж за традицією, стане торішній володар її Гран-прі, автор чудових «Старух», режисер Геннадій Сидоров.

— Гено, минув рік, що зробив вас тріумфатором. Ваш дебют був успішним, ви зарекомендували себе як професіонал. Чим ознаменувався цей рік?

— Цього року було багато поїздок країною та світом. Картина одержала близько 30 призів — і закордонних, і вітчизняних. Час уже займатися ділом, написано два (третій іще не дописаний) сценарії. І намагаємося запускатися з наступною картиною «Веселий солдат» за Віктором Астаф’євим.

— У військовій прозі Астаф’єв стоїть окремо. Чому обрали саме його?

— Це мій улюблений письменник іще з дитинства. Осмислення війни в нього недержавне. Без пафосу. Перемога — якою ціною?! І питання: ми перемогли чи Гітлер програв? У мене відповіді немає. Ми перемогли — м’ясом. Море крові, море людських життів. Це цілком інший погляд.

— З одного боку, минула війна — не найпопулярніша тема сьогодні, з іншого, — наближається 60-річчя Перемоги. Не боїтеся звинувачень у спробі створення «датського» кіно?

— Ні, це не на злобу дня. Кожен художник має осмислити те, що відбувалося тоді, якою ціною здобули цю перемогу. І мені як молодій людині, котра не знала війни, включаючи війну сучасну, — привід спробувати зрозуміти все це, осмислити. Те, що наступного року 60-річчя Перемоги, — збіг обставин, до того часу не встигну закінчити картину. Не це головне. Шкода, що з кожним святом, із кожним роком ця перемога стає все більш залакованою. Звісно, згадується лише добре, але за святковою мішурою забувається ціна перемоги. Красноярська Дума свого часу позбавила військової пенсії Віктора Петровича за те, що він написав роман «Прокляті та вбиті», його ледь не милицями ветерани били, напевно, і мене хтось коцюбою огріє. Адже можлива та правда, яка, як на мене, була там, я вірю Віктору Петровичу. Звісно, під час написання сценарію все змінюється, але Астаф’єв — моральний камертон — залишається і звучить.

— У Астаф’єва дуже специфічна мова. Вам удасться її зберегти?

— Так. За можливості.

— У «Старухах» і в цій картині — ви автор сценарію, хоча в останній є першооснова. Ви ж — режисер-постановник і продюсер. Це дуже важко? Як усе поєднати, та й чи потрібно поєднувати?

— Я ніколи не працював найманим режисером. Продюсер — це ж не той, хто залучає гроші, знаходить їх. Продюсер — той, хто стоїть біля витоків ідеї, бере участь у написанні сценарію, у процесі зйомок, монтажу і так до кінцевого варіанта картини. Це гармонійно поєднується, і я чудово знаю, на що витрачаються гроші. З одного боку, звісно, тяжко, з іншого, — я контролюю потік грошей, які йдуть лише на кіно, а не комусь у кишеню.

— Будучи продюсером «Старух», зробивши картину, ви повністю віддали на відкуп її прокат.

— Це цілком різні речі: прокат і дистрибуція.

— Вас нічого не навчив провал у прокаті «Старух»?

— Згоден, фільм погано пройшов у прокаті. Але ж це зовсім інша професія — прокатник: знати кон’юнктуру, чітко розрахувати, коли, що пустити на екрани. Якщо займатися цим, потрібно забути і про режисуру, і про сценарій, і про продюсерство, займатися лише дистрибуцією. Це щось інше, мені невідоме. Може, згодом і займуся, але не готовий до цього.

— Кожній людині хочеться розібратися в тому, що відбувається сьогодні. Чи є у вас намір художньо осмислити нашу повсякденність? І яким чином ви б спробували це зробити?

— Не знаю. У «Старухах» була спроба зрозуміти, куди ми йдемо та як живемо. Як на мене, щось удалося... Якісь речі під час перегляду стають зрозумілими. Дуже складно говорити про сьогодення. Приміром, ніколи б не взявся за картину про чеченську війну. Ніколи! Для мене ця війна — громадянська. З усіма наслідками, що звідси випливають, коли росіянин убиває росіянина. Не можу прийняти чиюсь сторону. У будь-якій війні немає переможців і переможених. Є кров, біль, утрати.

— Російське кіно зрушило з мертвої точки в бік виробництва. Вже існує потік. Як оцінюєте його?

— Дуже добре оцінюю, оскільки 2003 рік — дебютний прорив молоді із зовсім різними поглядами на життя, кіно. І кіно дуже різне. Його можна сприймати або не сприймати, але воно існує. Тішить те, що відбувається зміна поколінь. Поки не можна сказати, що це нова хвиля, але кіно омолоджується, і, напевно, у недалекому майбутньому вона буде. Я оцінив героїчний учинок В.Тодоровського на минулому «Кінотаврі», коли перевагу надали «Старухам». Саме журі, очолюване ним, стало родоначальником нового покоління в кіно.

— Радянський період кінематографа — дуже потужна школа. Чи існує нині школа?

— Ні.

— Що сталося?

— Не знаю. Можливо, страшний період 90-х породив таке тяп-ляпство, але школи як такої немає. Від ВДІКу залишилася одна назва. Там немає майстрів, викладання яких можна було б назвати школою в тому розумінні, яке було в герасимівській школі, школі Ромма тощо. Сподіваюся, згодом це все відродиться, і ВДІК стане тим ВДІКом, яким колись був.

— Насамперед зникли сценаристи.

— Сценарій — першооснова. Мені здається, що існує криза ідей. І не лише в нас — у світі. Нині на фестивалях точиться не боротьба естетичних поглядів, а просто боротьба кризи ідей — це відчувається однозначно.

— Як ви оцінюєте цьогорічний «Дебют-Кінотавр», адже деякі з фільмів обов’язково потраплять у конкурс на «Молодість»?

— Склалося враження, що мене хочуть чимось здивувати. Як у поганих гумористів, коли вони хочуть розсмішити, а не вдається. У невеликий короткий метр намагаються «вбабахати» все, що можна і чого не можна. Розумію, витрати віку. Є цікаві картини, але в цілому таке відчуття. Повертаючись до питання про школу і професію: точно не вистачає школи і в монтажі, й у режисурі. Хоча це дуже складний жанр — короткий метр. І я б із задоволенням спробував себе в ньому.

— Чи має бути в художника, людини творчої, громадянська позиція?

— Дивлячись, що розуміти під громадянською позицією... Напевно, має бути...

— Ніколи про це не думали?

— Ні. Я ось про що думав. Микита Михалков часто вимовляє таку фразу, з якою важко не погодитися: «Роби те, що повинен робити, і будь що буде». У цьому є своя філософія. Якщо художник завантажуватиме себе громадянськими позиціями, нічого не вийде. Який моральний камертон має бути у художника?.. Складне питання ви поставили, на нього важко відповісти, адже Бог усім суддя. Бог дав талант, а як ти його застосуєш — інше питання. Талант — не благо, а тяжкий хрест, який потрібно нести. Власне ставлення до цієї даності — в цьому вся позиція, громадянська або антигромадянська. Можна жити в суспільстві і бути в антагонізмі і до нього, й до влади, до всього світу. Час розсудить, хто правий, а хто ні. Треба нести цей хрест і бути жорстоким... До себе, насамперед, ясна річ.

— У «Старухах» намішано все, як у житті, але я все-таки віднесла б цей фільм до високої трагедії... Наступна ваша робота ще «напруженіша» в цьому відношенні. У вас легке і щасливе життя, що вас тягне у трагедії?

— Ні, життя не веселе й не легке. Можна зняти комедію, над якою глядач ридатиме. «Веселий солдат» ближчий до цього. Сльози крізь сміх. Інакше неможливо було б вижити в ті часи.

— А трапляються чистий сміх або чисті сльози?

— Ні. Картина не буде трагедійною. Ті, хто виграв війну, були 19-річними хлопчаками. І моя мама згадує цей період як найщасливіші та найсвітліші роки свого життя. Хоча по суті це, звісно, буде страшно.

Мене на трагедію не тягне. Спробую осмислити те покоління, яке потрапило в страшну м’ясорубку. Цікаво розглядати людей у такій ситуації. Вони знаходяться в точці кипіння, тому і вчинки їх, прояви конкретні та яскраві.

— У кіно ходить молодий глядач, котрий не знає ту війну. Якою має бути мова для діалогу з цим поколінням про той біль?

— Мені одна людина якось сказала: «Говори тихо — тебе почують». Думаю, це стосується і мови моєї картини.

— Чи будуть у вашому фільмі якісь знайомі, відомі особистості?

— Боюся, що ні. Можливо, все-таки збудеться моя давня мрія зняти художнє кіно з неакторами. Актори все-таки будуть, але маловідомі.

— А артист Сидоров?

— Не знаю. Може, в якійсь маленькій епізодичній ролі. Я розчарувався в акторській професії ще під час навчання. Але у друзів іноді знімаюся, іноді у себе. Скоріше через лінь. Ліньки шукати актора — влажу сам.

— Ви в журі на «Кінотаврі», будете в журі на «Молодості». Що легше — робити чи судити?

— Судити дуже важко. Краще робити. Як колись Тарковський сказав Хуциєву на обговоренні «Дзеркала»: «Марлен, кіно треба робити!». Наша справа знімати кіно, а глядач розсудить. Моя думка про якусь картину — цілком суб’єктивна, завжди можливі помилки.