ЯЛИНКА: ЛЕГЕНДИ Й КАНОНИ

Милуючись прикрашеною ялинкою, не усвідомлюємо, що бачимо маленьке диво. Здавалося б, цей обряд не міг зберегтися за часів пролетарської ідеології. Адже воювали навіть із народними звичаями святити вербіння перед Великоднем, зілля в Зелену неділю або груші на Спаса. У порівнянні з ними ялинкове свято — просто-таки аристократична забава! Але диво сталося.

Ялина не згадується у Біблії. Та є усний переказ про те, як рослини вітали народження Ісуса Христа. Вони дарували Святій родині свої найкращі плоди. На тлі цього чудового різноманіття скромній ялинці не було чого подарувати, крім шишок і гіркої живиці. Дуже засмутилася вона на своїй сніговій Півночі. Та всі інші дерева зрозуміли розпач ялинки, не лишилися байдужими, не кинули її на самоті. Кожен дав їй трохи від свого, і ялинкова глиця засяяла серед холодної ночі, а на гілках з’явилися дивовижні плоди з усього світу. Ялинка втішилася, і зрадів, побачивши її, маленький Ісус.

Це не апокриф і навіть не народна сакральна легенда, як от «привітання царів», що частенько згадується в різдвяних колядках на Волині й у Карпатах. Така собі святочна казочка, цілком світського походження, як і сам звичай прикрашати новорічну ялинку. А звичай був настільки світський, що нагадував радянський. Тому й не викликав підозри у войовничих атеїстів. Пройшовши майже неушкодженим крізь ідеологічні фільтри, став навіть офіційним! І не тільки прижився поруч із релігійним святом, а й частково його заступив.

Якщо Різдво за всіх умов залишається у свідомості подією, яка пов’язана з появою Спасителя і однозначно символізує життя, то свято ялинки може залишити присмак жалю. Минулий рік з його реаліями зустрічається з невідомістю року прийдешнього. Приходять веселощі, і стає шкода його героїню — роздягнену, пожовклу та обсипану ялину, байдуже викинуту на смітник. Мабуть, така вже доля світського свята, ритуали якого мають тимчасовий характер і розраховані на зовнішній ефект. Та й гігантоманія з «головною ялинкою країни», задля якої рубають сотні живих дерев (і з пихою про це повідомляють), прикра і далека від моральності. Невже ми такі багаті й нещадні? Перше — неправда, а у друге не хочеться вірити.

Якось Булат Окуджава проспівав гіркий докір кавалерам і лицарям ялини, які сьогодні не відводять від неї очей, а завтра забудуть про свою обраницю. Як на мене, він геніально визначив дистанцію між звичайною безтурботністю і хамством. Визнаючи рацію поета, зауважу, що він передбачив народження ще однієї легенди століття, яке минуло. Розповідають, нібито маленька дівчинка з данського міста Оденсе студеного січневого дня пожаліла ялину. Намалювала її помираючою, усіма покинутою і надіслала свій твір самому королю. Чутка про це полетіла країною, відгукнулися інші діти, їх підтримали «зелені», відбулося опитування громадян, і данський парламент ухвалив рішення — зрозуміло, яке. Відтоді, мовляв, у Данії використовуються лише штучні святкові ялинки, що можуть служити дітям багато років. І свято від цього анітрохи не програло… Та з нашого ялинового Майдану такий поворот подій і думок виглядає, поки що, річ ясна, як дивацький вибрик ситих європейців.

Чи є місце для рослин у храмі? Слід зауважити, що самі священики в цьому не одностайні. Вибір залежить від визнання певної конфесії та особистих уподобань. Деякі залюбки прикрашають храми живими рослинами не тільки на Різдво, а й на Великдень. Скажімо, згадуваний біблійними пророками вічнозелений мирт чудово почувається під склепіннями церков на Закарпатті, Буковині, взагалі на заході України. Його гілочки вплітають на щастя у вінки нареченим. Добре ставляться до мирта й італійці, французи, німці, вважаючи його вінчальною квіткою нарівні з флердоранжем, цвітом апельсина. Інші священики вважають це атрибутикою язичництва, отже — неприпустимим (за античних часів мирт використовувався для культових потреб) — і бувають поблажливі тільки до рослинних аксесуарів свята Трійці. Нарешті, дехто відмовляє рослинам у присутності при релігійних обрядах, посилаючись на пророчі книги Осії та Єзекіїла, де йдеться про жертви, що їх приносили марновіри під тополями і дубами. Та для різдвяної ялинки скрізь і у всіх знаходиться місце!

Персоніфікація і одухотворення рослин, мабуть, справді є залишком античної свідомості. Та лишається й поширеною літературною методою. Повною мірою скористався нею Іван Франко у поемі «Мойсей», де розповів алегоричну легенду про те, як дерева за скрутного часу обирали собі царя. Після довгих балачок відмовилися царювати владолюбний могутній дуб і зарозумілий стрункий кипарис. А справжнім лідером виявився невибагливий саможертовний терен, готовий «гинуть на шляху». Власне, таким і був біблійний Мойсей. Він подолав спокуси і рабську свідомість, не переймаючись тим, що не матиме винагороди, ніколи не ступить на Землю Обіцяну. Тому й залишив глибокий слід в Історії… Погодьтеся, що можновладним варто зазирати не лише у довідники «Хто є хто», а й до творів класиків рідної літератури, не кажучи вже про Біблію.

Простеньке і зворушливе різдвяне оповідання про ялинкові дари було покладене в основу звичаєвого свята, чи то навпаки. До речі, на початку минулого століття набула популярності пісенька про ялиночку, написана скромною бібліотекаркою — ще замолоду, для родинного кола. Легенда твердить, що у 30-х роках пісенька сподобалася Горькому, і вже літню авторку негайно прийняли до Спілки письменників. Радянські дітлахи співали «У лісі народилася», хоч і з певними купюрами, замість колядок і щедрівок. На ялині з’явилися кульки з молотами-серпами, а верхівку прикрашала вже п’ятикутна зірка. Коли ж у 60-х увагу ідеологів привернули народні обряди, різдвяні співи частково повернулися, тільки замість «Син Божий» заспівали «Рік Новий народився…»

І все ж першоджерелом цього обряду були канонічні біблійні книги. У Євангелії від Матвія є свідчення про мудреців, які побачили Його зорю на сході й поспішили до Віфлеєму. Вони поклонилися маленькому Ісусу і піднесли царські дари, серед яких був ладан, духмяна живиця з Аравії. А євангеліст Лука змалював прихід пастухів з безцінним даром: вони повідомили народу радісну звістку про те, що новонароджений є Спасителем… Знайшлося-таки біблійне коріння звичаю прикрашати ялинку, вітати й обдаровувати близьких і друзів. І не лише серед грудня, на День святителя Миколи чудотворця, а й на Різдво і Новий рік. Хай це будуть, якщо не коштовні заморські пахощі та іграшки, то принаймні ялинкові. Та головне — добрі, радісні звістки!