ЯКИЙ ВИГЛЯД У ВІДСУТНОСТІ?

5 квітня у Французькому культурному центрі відкрилася виставка французького митця Марко Велька. Вона називається «Absence» («Відсутність»). Відсутність чого, кого? Так уже повелося, припустима певна гра (спроба) розшифрування. Ну що ж, спробуємо розібратися.

Куратор виставки Анн-Марі Паллад протягом майже одного року методично й не без гідної поваги фахової затятості знайомить київську публіку із сучасними митцями Франції. В організації таких заходів досі простежувалася якась кураторська концепція: більшість їх було присвячено творчості митців, корені яких так чи так пов’язані з культурними традиціями й художніми образами, близькими нам, київським глядачам. Принаймні в роботах Брака, Мільштейна і Плендра, показаних Французьким культурним центром раніше, нас насамперед цікавили ті зримі й незримі зв’язки французького й інокультурного (російського, молдавського, єврейського, чеського) компонентів, що поєднувалися у творчості митців у своєрідне ціле.

Ось і в роботах Марко Велька можна відчути його сповнений трагічних подій югославський грунт. Було б неправильно пояснювати дивні образи митця лише особливостями його власної біографії. Хоча можна уявити, як важко було визначити, що таке «присутність», хлопчику, який народився і жив у Франції, але проводив кожне літо в бабусі з дідусем в іншій країні, геть несхожій на Францію. У країні, де трагічним подіям, що відбуваються, можна дати кілька «етнічних» інтерпретацій і пояснень, далеких від декартівської методичності та зрозумілості.

Перше враження від виставки — шок. У кожному разі, галерея чорно-біло-сірих «портретів», дивного поєднання посмертної маски, портрета й ікони породжують досить сумний настрій і налаштовують на метафізичну хвилю. Виконані в техніці сухої пастелі колористично скупі роботи М.Велька потребують могутнього вмикання як інтелектуальних сил, так і глядачевої уяви. Митець навіть допомагає йому, запропонувавши скористатися перед оглядом виставки художнім словником, який, на мій погляд, залишається все ж таки поза самою виставкою. Цей пояснювальний жест автора мимоволі наштовхує на думку про «головний» характер сучасного мистецтва, який, до речі, не виключає, а швидше посилює чуттєвий компонент розуміння. І в цьому сенсі необхідність словника перед оглядом виставки здається проблематичною: адже кожен з нас має власні чуттєві ключі до розшифрування образів мистецтва, і вони не конче збігаються з методами розшифровування, що близькі самому митцю.

У складному — подвійному — характері сприйняття, схоже, й полягає привабливість таких виставок для тих, хто любить підсилювати роботу думки роботою почуттів і навпаки. Тому виставка навряд чи надихатиме інший тип глядача. А саме тих, для кого мистецтво має бути або неодмінно яскравим (щоб не сказати — барвистим) і життєствердним (має «залучати, підносити й виховувати»), або обов’язково реалістичним, адже воно — мистецтво — має відповідати загальній концепції апартаментів, і його (мистецтво) можна з насолодою оглядати у вітальні, попиваючи з гостями каву. Обидва підходи мають право на існування, але при цьому й виключають один одного. В цьому сенсі картини М.Велька зовсім не годяться для вітальні. Вони не домашні. Вони про відсутність.

Чи можна намалювати відсутність? І якщо можна, то вона схожа, швидше, на місячний пейзаж, пустельну дорогу, що губиться за обрієм, просто пустелю або, можливо, темну кімнату, до якої моторошно зайти? Чи відсутність — це побачений двадцять років тому Ісаакіївський собор у Санкт-Петербурзі (тоді Ленінграді, до речі, вже неіснуючій назві), який у найближчі три роки ти навряд чи побачиш знову? Або відсутність — це вже майже невпізнаваний у сучасних, гарно пошитих костюмах так званих «міністрів-силовиків» воєнний френч 30-х років? Або відсутність — це пронизливий погляд двох близьких людей, одне з яких назавжди або дуже надовго їде з країни, в якій ти залишаєшся жити? Або відсутність — це пам’ять про людину, яка пішла назавжди, або про вчорашнє, що пішло від тебе лише вчора, або про тебе п’ять хвилин тому, перш ніж ти зробив те, що змінило твоє життя? Відсутність — вона має фізичний чи особистісний вимір?

Минуле, теперішнє й майбутнє існують лише у формах розповідей про них. У цьому сенсі біографія кожної людини й кожної особи — це велике оповідання, що складається з маленьких, підпорядкованих або самостійних, оповідань. Але не завжди усвідомлюєш потребу і не завжди знаходиш час і сили на складання цього оповідання. І тоді на допомогу тим, кому це потрібно, приходить мистецтво. Наразі мистецтво Марко Велька. Його «портрети відсутності» у моментальному режимі, який відповідає сучасному ритму життя, нагадують про швидкоплинність нинішнього, про неплощинний спосіб присутності у світі, який об’єднує всіх людей у їхній незахищеності перед скінченністю життя. Його маски нагадують про необхідність скласти для себе якесь власне оповідання про смерть, про невидиме, про забуте, про пережите й минуле. Без зупинки, необхідної для написання такого оповідання, нам бракує сил рухатися далі. Нам потрібно розповідати про себе, а отже, нам потрібен співрозмовник, навіть якщо ми наодинці із собою вчорашніми.

Розглядаючи ці трохи моторошні «портрети», кожен із нас ризикує пізнати себе у вимірі фігури відсутності, що відіграє в нашому житті не менш важливу роль, ніж стабільно присутні предмети повсякденного життя. На відміну від звичного простору, одягу і транспортних маршрутів, наше власне обличчя, як і обличчя близьких нам людей, щодня невловимо інше. Перетворення життя на смерть, одного обличчя на інше, гра світла й тіні як метафора плинності часу — ось основні мотиви «портретів відсутності» Марко Велька. Геракліт, мабуть, не натішився б картинами митця. Та й геніальний фотограф Ман Рей, який одним із перших відкрив світ примарного переходу тілесності в простір, мабуть, вважав би його своїм однодумцем.

Виставка робіт Марко Велька, присвячена особистісному виміру відсутності, буде присутня у Французькому культурному центрі до 5 травня. А сам митець, який відвідав Київ у зв’язку з її відкриттям, уже поїхав. Але обіцяв повернутися з новою виставкою.