ЖОВТИЙ СВІТ КРІСТІАНА БУЙЄ

У Французькому культурному центрі виставлено картини Крістіана Буйє. Ім’я французького художника, який мав незліченну кількість персональних виставок у Європі, Азії, Африці, художника, картини котрого зберігаються в Національному фонді сучасного мистецтва Франції, відоме в нашій країні хіба що фахівцям. Утім, що говорити про Крістіана Буйє, якщо навіть ім’я одного з найяскравіших сучасних французьких митців, до речі, його тезки — Крістіана Болтанського — також мало що говорить широким колам української інтелігенції. І в цьому немає нічого дивного. Адже у Франції існує величезний ринок сучасного мистецтва. Тож знати імена навіть найвидатніших представників художнього істеблішменту не дано навіть прогресивній французькій інтелігенції. Тільки в Парижі — сотня художніх галерей, а такі його квартали, як Сен-Жермен, площа Вогезов і весь квартал Маре, не говорячи вже про два величезні музеї сучасного мистецтва — Центр Помпіду й Центр сучасного мистецтва міста Парижа (саме так він і називається), просто нафаршировані картинними галереями, де виставляються одночасно сотні першокласних сучасних живописців. Там кипить життя, галереї формують величезний ринок, із притаманною йому конкуренцією та інтригами, біографіями й персонажами, успіхами й невдачами. Досить часто цей світ вибухає мегаподіями — такими як, наприклад, виставка Джакометті або Френсіса Беконаю. Але навіть у проміжках між ними життя плине в неймовірному напруженні організаційних зусиль і художніх одкровень.

Крістіан Буйє — чудовий колорист і майстер малюнка — готує сюрприз своїм глядачам. «Приємні для ока», його картини — це щось більше, ніж просто «гімнастика для очей». Вони скеровують нас до ідей і настроїв французького літературно-художнього номадизму, яскравими фігурами якого були Франсуа Війон і Артюр Рембо.

Останній — поет, що «оволодів усіма можливими ландшафтами», займає особливе місце в художній філософії Крістіана Буйє, безумовно, близькій до символізму. Художник літературний. Без знання найближчого літературного контексту його творчості — уже згадуваного Артюра Рембо, Сент-Екзюпері й Жюльєна Грака — картини художника розкриваються лише наполовину. Так, один із найяскравіших персонажів його картин, що зустрічає нас на самому початку експозиції, — хлопчик, що йде вдалечінь із замислено похиленою головою — сприймається і як художній двійник Маленького Принца, і як пряма художня цитата з «П’яного корабля» «вічного юного» поета Артюра Рембо:

За європейською сумуючи водою,

Холодну та брудну калюжу бачу я,

Де вутлий корабель, як мотиля весною,

Пускає в присмерку засмучене хлоп’я.

Одне з перших вражень від картин художника — нагромадження предметів, часом ніби несумісних. «Затарювання» простору картини, до речі, характерне для символізму (досить поглянути на картини Гюстава Моро), мимоволі змушує згадати фрагмент із «Алхімії слів» того ж таки Рембо: «Мені подобались ідіотські картини, герби на воротах, декорації, полотнища бродячих цирків, вивіски, кустарна мазанина, призабута белетристика, церковна латина, безграмотні книжки про кохання, романи про наших предків, казки про фей, дитячі книжечки, старі опери, безглузді приспіви, наївні ритми». Усе звучить, заповнюючи простір, усе рухається, заповнюючи час.

Та коли поруч із гіпероптимізмом більшості картин Буйє ви зіштовхуєтеся з чорними мазками, образами смерті та зброї, образами покинутості й занедбаності — ви розумієте, що й тут присутні такі близькі Рембо й усьому французькому символізму пошуки меж можливого в людині, що межують із психозами й екстравагантною поведінкою. Перед вами фрагменти з «ніколи не баченого» (наочно) або з «уже баченого» (уві сні). Артюр Рембо, символісти, як, утім, і сюрреалісти, своїм мистецтвом воскрешають забуті нами образи снів і фантазій. Крістіан Буйє, безумовно, близький саме до цих традицій «згадування», хоча не схильний зараховувати себе до жодної з них. Він дуже вдало застосував символістську філософію мистецтва до мови й ритмів нашого часу з його можливостями «нагромаджування» різних світів прямо «тут і зараз» — за допомогою фотографії, відеоарту, Інтернету тощо. Усі ці технічні засоби дозволяють нам не лише побачити «ніколи не бачене», а й пережити «ніколи не пережите» у формі «вже пережитого». Крістіан Буйє засобами «традиційного» мистецтва запрошує нас пережити життя в жовтому кольорі. Адже ви колись уже бували в такому світі?

Надлишок жовтого кольору в палітрі художника відразу впадає у вічі. Це навіть не надлишок, а постійне тло — така собі екзистенціальна «жовтизна», близька до сартровського екзистенціалу «нудоти». «Жовте» в його картинах — це не колір, це настрій, більше того — екзистенціальний настрій, початок інтриги, «ситуація», нарешті, це певна тональність — той самий забутий «усемогутній музичний ключ». У цій жовтизні ви купаєтеся, наче в екстравагантному басейні з жовтою водою, або, як вам здається, з вітерцем мчите на велосипеді жовтим шосе, або просто бачите жовтий сон, у якому є і басейн із жовтою водою, і жовтий асфальт із жовтим лісом обабіч, і жовте небо над головою, і ще безліч усього жовтого. Очевидно, що навіть звуки в цьому світі — жовтого кольору. Чому саме жовтий? Наївне запитання. Він — з іншого світу, світу фантазій, снів і галюцинацій, із того світу, у якому міг би жити уві сні хтось із нас: адже, відповідно до Рембо, кожен із нас має пережити багато життів. Можливо, одне з них ми могли б прожити в жовтому світі, як, утім, і в рожевому чи блакитному (досить згадати Пікассо).

І все-таки запитання виникло. «Мені здається, — відповідає на нього митець, — жовтий колір — це колір пустелі. З ним у мене стався отакий парадокс. До того, як я вперше побував у пустелі, на моїх картинах жовтий колір був ближчим до кольору справжнього піску. Повернувшись із Сахари, я — несподівано для себе самого — почав малювати жовтий набагато менш реалістично: ніби, побачивши колір реальної пустелі, я відкрив нові — нереалістичні — аспекти жовтого кольору». Отак — і не басейн, і не шосе, а цілком певний «денотат» — пустеля. Утім, варто нагадати, що пустеля досі залишається одним із культових символічних ландшафтів сучасної французької літератури (хоча після американської «Бурі в пустелі» та її сучасних продовжень романтичне європейське сприйняття пустелі — ніколи, втім, не позбавлене присмаку геополітизму — стало ще сильніше відгонити нафтою). Хоч як там було б, але ми знаходимо пронизливі описи пустелі в Мішеля Турньє (роман «Волхви»), Ле Клезіо (роман «Пустеля») і вже згадуваного Жюльєна Грака (роман «Узбережжя Сирта»).

Інший «екзистенціальний» персонаж полотен Буйє — вітер і рух, ним породжуваний. На його картинах ми часто зустрічаємо образи поїздів, літаків, велосипедів. Поламані чи в доброму здоров’ї, вони натякають нам про зникаючий пейзаж, покинуте місто, забуті вокзали, шарфи, що тріпотять на вітрі, валізи й вокзальний годинник, що показує час інакше, ніж звичайний годинник. Пересуватися, змінювати місце, країну, мову, зливатися з одним речовим світом, відриватися від нього, звикати до іншого, відкриваючи при цьому поліваріантність власної особистості («Речі думають про нас» — так називається одна з найвідоміших картин Крістіана Буйє) — цю рису сучасної номадної свідомості чудово передано в працях художника.

На полотнах Крістіана Буйє фігурують два типи речей. Одні нібито сфотографовані в русі, у режимі довгої експозиції — завдяки цьому вони нібито розмазані в часі. Інші він детально виписав на тлі синього або жовтого кольору, лету вітру й самих рухомих речей — лише дорогоцінні фрагменти стабільності й визначеності в цьому жовто-синьо-чорному океані невизначеності й динаміки. Поєднання рухомих і непорушних предметів нагадує нам слова Вальтера Бенжаміна про здатність фотографії «зупинити мить» (рух ніг або руки, що помішує цукор у склянці з чаєм, поворот голови, невловимий вираз очей), яку в реальному житті ми бачимо лише в нерозривності з попереднім і наступним. Утім, про це говорив і Рембо, котрий прагнув «зупинити запаморочення». Фотографія стала відповіддю на багатовікові пошуки «зупинених митей», тому в фотографічній стилістиці Крістіана Буйє не тільки фотографічний стиль, а й фотографічні, як, утім, і кінематографічні, речі: плівки, кадри, фотоапарати, бобіни займають свою — відвойовану в інших речей — територію.

І нарешті, останнє. Пустеля й речі, метафора відсутності та присутності — як вони пов’язані між собою? «Парадоксально, — продовжує художник, — але пустеля — це зовсім не відсутність. У ній завжди хтось або щось є — тварини, звірі, люди, звуки, рослини. У пустелі я ще пронизливіше усвідомив, що ми завжди існуємо під поглядом іншого, навіть якщо цього іншого немає поруч. У цьому сенсі густонаселене місто й пустеля не дуже відрізняються одне від одного — ми однаково опиняємося «посеред цього».

Мистецтво Крістіана Буйє дозволяє нам стороннім поглядом подивитися на уявні очевидності, з яких складається видима основа нашого існування. Подивитися на світ, якщо вже це неможливо з «нізвідки», то хоча б з «іншого місця» — з жовтого світу Крістіана Буйє, у якому десь ховається міфічна незаймана Гортензія, знайти яку нібито в маренні благав Артюр Рембо: «Знайдіть Гортензію».