ЯК «ВПРОВАДЖУЄТЬСЯ КУЛЬТУРКА»?

Якщо чесно, заклики «підтримувати роль культури в суспільстві» викликають у мене подив. Той, хто сказав таку фразу, швидше за все, або не знає до пуття, що таке «культура» і як вона співвідноситься із «суспільством», або навмисне намагається зводити культуру до такого собі пасивного стану. Це відчуття, ставши звичним, не полишало мене на дискусії, організованій фондом «Про Гельвеція» цього тижня, під час якої відомий благодійний фонд сподівався виробити нові орієнтири для своєї подальшої діяльності. З цією метою були скликані відомі представники творчих недержавних організацій та фондів.

Представникам артистичних кіл подобається підкреслювати «себе в культурі». А якщо вони до того ж представники артистичних НДО — свою роль у «побудові громадянського суспільства». З «громадянським суспільством», напевно, вони вгадали. Тут їхня роль була б — і, можливо, коли-небудь стане — незаперечною, якби, крім своєї безпосередньої діяльності (творчої), вони взяли на себе організаційно-політичні функції. Адже сила кожної НДО не в тому, що вона існує, а в тому, що вона може (і повинна) захищати інтереси певної групи громадян перед державою. Тобто якщо вона так незадоволена законодавством у сфері своєї діяльності, як наші артистичні НДО — законодавством у сфері культури, вона має принаймні щось зробити, щоб змінити цю ситуацію. НДО в системі громадянського суспільства — це засіб впливу на владу, а якщо влада не піддається, це сила, здатна організувати суспільство для масовішого тиску. Роль НДО передусім соціально-політична.

Ясна річ, діяльність артистичних НДО має розгортатися в тому ж таки організаційному полі. І йдеться вже не про організацію виставок та фестивалів, а бодай про захист того соціального сектора, який представляє організація. У цьому випадку — про захист тих, хто причетний до сфери мистецтва.

Але більшість наших артистичних НДО створювалися, у кращому разі, для організації фахової діяльності — як оргкомітети фестивалів, театральні асоціації, галереї та їх об’єднання тощо, тобто для вирішення передусім творчих завдань. У найгіршому — вони реєструвалися під певні програми й напрями благодійних фондів і надалі утворювали «біляфондову тусовку», крізь яку «непосвяченому» вже годі було пробитися. Мало яку артистичну НДО організовували з метою лобіювання інтересів творця.

Напевно, те, що найбільш живим мистецтвом в Україні нині займаються НДО, — неминуче. Більшість театрів, концертних залів та колективів, музеїв, бібліотек тощо — державні структури, які живуть на вельми скромні кошти і змушені звіряти кожен свій крок із «генеральною лінією» міністерств та відомств, що давно перестала бути не лише прямою, а й просто видимою. Приватні театри, колективи й т.п. проростають украй повільно в умовах відсутності меценатства й арт-менеджменту. Причому немає гарантії, що відразу після ухвалення (якщо таке станеться) давно жаданого закону про меценатство у творців вічних цінностей відбою не буде від бажаючих забезпечити їх на всю решту життя. Мецената ще виховати треба. Тому добре розпочати бодай із цивілізованого спонсорства (спонсорів у нас також іноді називають меценатами — чи то не зовсім розуміють різницю, чи то так, дрібне підлабузництво). Тому «незалежне» мистецтво поки що залишається справою творчих НДО та фондів, які їх підтримують.

Ідилія тривала близько 10 років. Та ось основні фонди, що працювали раніше з артистичним третім сектором, почали, в кращому разі, реформуватися, у гіршому — взагалі згортати свою «культуртрегерську» діяльність. Вони, з якоюсь невластивою «буржуям» наївністю, вважали: 10 років мало вистачити на те, аби зробити наш третій сектор більш-менш самостійним. Мовляв, за цей термін можна було б знайти джерела фінансування, відвоювати в держави бодай «прожитковий мінімум» законів, які забезпечують діяльність творчих організацій. Вони не врахували низки нюансів: по-перше, того, що мають справу з артистами, котрі, йдучи в «третій сектор», шукали можливість вільно творити, а не воювати за свої права (коли їм доводиться воювати за свої права, вони дуже скаржаться). По-друге, що вони мають справу з нашими артистами, у яких за плечима певне (а інколи — чималеньке) радянське минуле, яке змушує їх скаржитися одне одному на державу, але водночас не дозволяє підвищити на цю державу голос.

Ситуація складна й сумна: з одного боку, наші артисти тішаться тим, що розв’язують високі проблеми — «підтримують роль культури», чи «творять культуру», чи ще щось таке. Тобто вони не «займаються мистецтвом» — тим, що вони вміють, чого їх навчали (і, певно, непогано навчали), — вони не «просто артисти», «просто художники» тощо. Це вийшло з моди. Нині наші творці «вирішують долі культури». У цьому вони вже переконали не лише фонди, а й самих себе і дуже ображаються на тих, хто з цим не згоден, — але це тема окремої розмови.

Сумно те, що навіть аналітики (щоправда, теж «біляфондові») стають жертвою підміни понять. Так, у вже неодноразово згадуваній на наших сторінках аналітичній доповіді «Ключові проблеми та перспективи розвитку культури», до якої апелювали учасники дискусії, автор цілком серйозно нарікає на «роздутість» поняття «культура» (і, відповідно, її функцій), що охоплює всі ЗМІ, включно з національним телебаченням, а не лише «культурні програми». Ці нарікання можна зрозуміти, коли йдеться про розподіл бюджетного фінансування. Але якщо говорити про визначення меж «функції культури», то виникає запитання №1: а що, даруйте, ми розумітимемо під культурою? Набір бібліотек (без читачів) і музеїв (без відвідувачів)? Чи творчих акцій — неважливо, одноразових чи регулярних — на які приходять одні й ті самі люди? Проблема культури — це проблема людини, а не музеїв та бібліотек. І мене у зв’язку з цим дратує вузькість «функції культури» — якби моя воля, я ввела б туди ще й сферу виховання.

Певна річ, «проблема людини» глобальна — хоча це насправді єдина проблема, варта невідкладних розглядів та рішень. Але її глобальність не повинна бути приводом для підміни понять, у результаті якої «культура» перетворюється на «мистецтво» з невеликим доважком таких «резервуарів духовності», як музеї і бібліотеки. Питання, яке, за ідеєю, мали б ставити перед собою учасники таких «зустрічей із проблем культури», треба нарешті вивести зі сфери «проблем мистецтва», пов’язаних із фінансуванням, розподілом грантів і т.п., і наблизити до власне культури. Бодай у секторі, що близький і зрозумілий нашим діячам мистецтв: як подолати відчуженість між людиною і твором, як із «середнього українця» зробити читача (а отже, відвідувача бібліотеки й покупця книжки), глядача (відвідувача театрів і творчих акцій) тощо. Зрештою, кому, як не артистові, бути в цьому зацікавленим? Адже тільки людина й може бути глядачем.