Як комсомолець мажору

Чого тільки не роблять окремі особини гомо сапієнс для того, щоб стати відомими! Недавно бачив по телевізору, як один британець чіпляв на обличчя дерев’яні прищепки для білизни. Про нього показали сюжет у програмі про різноманітних диваків, але, на жаль, до Книги рекордів Ґіннесса йому потрапити не вдалося: він повісив прищепку на недозволене правилами місце. Впевнений, наступного разу йому пощастить.

Як пощастило відомому у вузьких колах критику (?), кореспонденту (?) чи просто київському студентові Анатолію Ульянову (не плутати з Леніним). Про нього «пропечатали» у відомій всеукраїнській газеті «Дзеркало тижня»! А чому «пропечатали»? Та тому що лідер! Так, він лідер українського літературного інтернету. Людина, яка, не побоюся цього слова, любить літературу і літераторів, регулярно оновлюючи сайт «Украинский литературный портал». І сайт цей насправді цікавий — кажу без жодної іронії: я часто зазираю туди проглянути літературні новини і почитати інтерв’ю. Там я, серед іншого, довідався, що Юрко Іздрик вживає антидепресанти, а Ірена Карпа оголилася для глянцевого журналу. А ще я зробив апдейт свого літературно-критичного словничка, збагативши його соковитими і ємними визначеннями. Наприклад, «попа» чи «монстр» — слівце, особливо люблене п. Анатолієм. «Монстр» — це дуже добре, це просто «кул». От Іздрик, наприклад, «злобный монстр». І в системі п. Ульянова це дуже круто. Але це дрібнички, не подумайте, що я кепкую: сайт займає певну нішу і чимось корисний.

Одне слово, я сприймав цей проект, попри підліткову зацикленість редактора на еротиці, наркотиках та іграх у контркультурність, як необхідний елемент літературного життя. Особливо в ролі джерела інформації, не сприймаючи всерйоз «аналітичних» матеріалів, у яких аж надто превалював диктат смаку, а об’єктивністю й не пахнуло. Імпонувала гіперактивність редактора, який не пропускає жодної тусовки, де можна вдосталь пофотографувати літзірок і познайомитися з симпатичними молодими людьми, постояти поруч із Ладою Лузіною і взяти інтерв’ю у В.Коротича.

Звісно, я не писав би про все це, якби й сам не потрапив під ґламурний обстріл п. Анатолія, який знайшов місце моїй особі в саморобній і суб’єктивній премії «Литературный Deadline-2004». Редактор удостоїв мене титулу «Литературный комсомолец года» (це підномінація номінації «Лажа года») — «за истинно комсомольские статейки в «Зеркале недели», которые напоминали не журналистику, а партийные письмена времен СССР. Да здравствует товарищ Сталин, ребята! В итоге: времена меняются, меняются цвета флагов и имена лидеров, а жанр «пишу лозунгами» остается. Мы такое уже где-то видели… да имен не запомнили». Ні, я не хочу виправдовуватися й доводити всьому ринку, що моя дочка — не повія і що я взагалі не маю дочки, членом комсомолу не був і «гаслами» не пишу.

Скажу більше: я прихильник коректної критики, тобто коли використовується аргументація й зберігається бодай дещиця притомності та адекватності. Інакше кажучи, якщо ім’ярекові здається, що я пишу гаслами, то дуже прошу надати докази. А тепер я мушу сам здогадуватися, як поганий учень, «що мав на увазі автор». Мою «помаранчеву» заангажованість? Пробі, п. Анатолію: не всім же ж ходити по ґламурних тусовках і писати про спідню білизну Карпи й галюцинації Дереша! Може, хтось із літераторів і долею української мови переймається, пишучи листи «за» чи «проти» («лист 12 аполітичних письменників» став «Лажей года»), і про європейський вибір України (а не окремо взятої тусовки київських «мажорів») турбується, і політичні погляди має, не боячись їх висловлювати, і дбає про популяризацію сусідніх літератур (інтернет-проект «Потяг-76» нищівно окреслюється «брошюра про сладости евроинтеграции «Моя Европа, гаф!»), і, врешті-решт, протестує проти «проффесора-зека», який пнеться у президенти?

Ульянов урочисто проголошує власну аполітичність, докоряє за «вихолащивание искусства», не усвідомлюючи, що сам стає носієм політичної квазіконтркультурної логіки «нових ситих», котрим байдуже, який режим надворі, головне, аби зберегти статус-кво власного вузького інтелектуального світика, де панують вічнозелений інфантилізм, психологічна міжрядкова залежність від усього московського і плекається поверховість як стиль життя. Майте повагу до тих, хто переймається чимось більшим, п. Ульянов. Як комсомолець мажору, я вам революційно обіцяю: жодної культурної люстрації стосовно вас і таких, як ви, не планується.