«Я ТОЖЕ ЛЕНИВЫЙ ХОХОЛ...»

Оскільки церемонію урочистого завершення Року Росії в Україні транслювали відразу кілька телеканалів, я перестав клацати кнопками і, зручно вмостившись на дивані, весь перетворився на слух та зір. Хоч би там що казали, а приємно уявляти президента нашої держави, який, готуючись до важливих промов, штудіює сотні томів, написаних мудрими людьми: Локк, Монтеск’є, Плутарх, Франко... Влучні цитати із великих завжди посилюють значущість виступів. Але коли Леонід Данилович у ролі цвяха для скріплення уз дружби між російським та українським народами використав слова Антона Чехова, неясні сумніви заворушились у мене в душі. Дозвольте процитувати сказане зі сцени Палацу «Україна»: «Украина дорога и близка моему сердцу. Я люблю ее литературу, музыку и чудесную песню, наполненную очаровательной мелодией. Я люблю украинский народ, который дал миру такого титана, как Тарас Шевченко. Русский и украинский народы всегда были, есть и будут наилучшими друзьями!» Мені чомусь підсвідомо захотілося продовжити промову словами, викарбуваними на постаменті пам’ятника Леніну, що стоїть на бульварі Шевченка в Києві: «При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови». Виникло бажання погортати чеховські сторінки й дізнатися, що викликало у письменника такий приплив інтернаціонального красномовства. Справою це виявилося непростою. Епістолярна спадщина Чехова налічує багато томів. У повному зібранні творів, виданому в 1944—1951 роках, вищезгаданої цитати віднайти не вдалося. Логічний висновок — або Чехов сказав це після 1951 року (що малоймовірно, адже Антон Павлович помер у 1904 році), або чеховознавці віднайшли невідомі раніше автографи. Підказку для пошуків було знайдено у 68-му томі «Литературного наследства», виданого в 1960 році Академією наук СРСР. Вперше схожі слова, що приписуються Чехову, з’явилися в 127-му номері газети «Советская Украина» за 1 червня 1941 року в статті А.Шеметова «А.П.Чехов об Украине». У цьому матеріалі автор розповідає про свою зустріч із академіком Агатангелом Кримським, який оповідав про своє спілкування з Чеховим. Люб’язність працівників Центральної наукової бібліотеки ім. Вернадського допомогла оперативно отримати копію цієї газети, а також інших матеріалів, які пояснюють подальші метаморфози, що згодом відбулися з цією «першоосновою».

Цілком зрозумілі причини не дозволяли Кримському в 1941 році говорити всю правду про причини спілкування з Чеховим. До 1901 року у Львові було видано кілька перекладів Чехова українською мовою, виконаних Марією Грушевською. Професор Кримський писав Чехову: «Посылаю книги по поручению редакции «Літературно-наукового вістника» и по просьбе также переводчицы (жены профессора малорусской истории в Львовском университете — Грушевского): ввиду запрещения, наложенного на малорусскую литературу в России, они боялись, что книги, отправленные прямо на ваше имя, не дойдут, а я имею право на получение книг без цензуры».
21 листопада 1901 року Чехов написав листа Кримському (вперше надрукований у «Літературно-науковому вістнику», Львів,
1902 р.). «Сердечно благодарю за присланные переводы моих произведений. Будьте любезны, напишите г-же М.Грушевской, что, насколько я понимаю, переводы сделаны ею очень хорошо, если бы я знал ее адрес, то поспешил бы поблагодарить ее самое. Желаю вам всего хорошего. Глубоко вас уважающий А.Чехов». У статті 1941 року Шеметов подає інший варіант відповіді Чехова. Дозвольте процитувати ту частину, яку використав у своїй промові Леонід Кучма. Уважний читач відзначить, що ці фрагменти не зовсім ідентичні: «Украина дорога и близка моему сердцу. Я люблю ее литературу, музыку, ее чудесную украинскую песню, полную чарующей мелодии. Я люблю украинский народ, который дал миру такого титана, как Тарас Шевченко». А де ж фраза про те, що «русский и украинский народы всегда были, есть и будут наилучшими друзьями»? Вона з’явилася вже 1952 року у львівській газеті «Вільна Україна» (№53, 2 березня) в коротенькій замітці РАТАУ «Чехов про Україну», з посиланням на те, що джерелом інформації була одна із газет, які зберігаються тепер у Києві в Державній публічній бібліотеці. Коло замкнулося. Див. статтю Шеметова «А.П.Чехов об Украине». Сам академік-орденоносець Агатангел Кримський уже нічого не зміг би прояснити — в 1941 році його було заарештовано, і він помер незабаром у Кустанайському таборі... Загалом дослідники в «Литературном наследии» піддають сумніву автентичність цього листа Чехова, резонно аргументуючи тим, що він дуже схожий за своєю манерою на слова Горького, які наводить академік Кримський у своїй статті «Незабываемый вечер» («Советская Украина», 24 червня 1940 року). «Я люблю чарующие мелодии украинской народной песни, волнующую красоту украинской музыки, прекрасный украинский язык, чудесную народную речь... Русский народ является другом и братом украинского народа».

Із газетних заміток «лист» Чехова пішов кочувати по довговічніших виданнях — «Братерство культур» (Київ, 1954 р.), І.Пільгук «Т.Г.Шевченко — основоположник української літератури» (Київ, 1954 р.) і т.д. І хто тепер дослухатиметься до малотиражного академічного «Литературного наследства»?

Втім, у Антона Павловича Чехова можна знайти море чудових цитат про Україну. Та й себе письменник вперто і постійно називає «хохлом» (винесена у заголовок фраза є уривком із листа до Л.Авілової (1887 р.). Хоч цей факт редактори зібрання творів Чехова пояснюють лише тим, що бабуся в нього була українка — Фросина Шимко. Ніхто не забере у Чехова звання великого російського письменника, але відхрещуватися від генія, котрий бив себе в груди й говорив, що він українець, — яка ж бо це дурість. Ну, писав Вальтер Скотт не гельською, а англійською, — то що ж, гордим «хайлендерам» відрікатись від нього?

Ось що говорила про Чехова Марія Заньковецька: «Он тоже уговаривал меня перейти на русскую сцену, а я в свою очередь стыдила его, что он, сам украинец, подговаривает меня к измене. Журила его, что он не пишет на родном языке... Обещал написать пьесу, в которой для меня будет одна роль исключительно на украинском языке». («Литературное наследство», 1960 р., 593 стор.).

Гріх, звичайно, пхати носа в державницькі справи, але переговори про долю Тузли, можливо проходили б значно конструктивніше, якби українська делегація починала їх з пропозиції «на юг попутешествовать с Вами вдоль и поперек Хохландии от Дона до Днепра» (із листа Чехова Я.Полонському, 1888 р.) Є ще душевніша цитата: «Мы с вами покутим и поговорим подробно об Украйне» (із листа Чехова до О.Плещеєва, 1888 р.). А на трапі літака після чергового візиту до Білокам’яної можна сказати Володимиру Володимировичу: «Итак, я еду в Украйну, а Вы, крокодил, остаетесь в тундре» (із листа Чехова І.Леонтьєву, 1888 р.). Втім, класиків цитувати краще після ознайомлення з оригіналами, а не з газетними публікаціями. Як говорив Рональд Рейган, «дофферяй, но профферяй». Чи, може, він цього не говорив? Треба дати запит до бібліотеки конгресу.