Вся влада уяві

«Французька весна в Україні» триває… В Національному художньому музеї відкрилася виставка мистецтвознавця з Франції Івона Таяндьє. Попри поважний вік (мсьє 1926 року народження), цей митець роз’їжджає світом, складає казки. Загалом творить свій екстравагантний, великодушний, незвичний і алегоричний світ. Також у рамках форуму представили фільм «Скафандр і метелик» режисера Джуліана Шнабеля, котрий відкриває Фестиваль допремьєрних показів.

Художник Івон Таяндьє народився в Парижі. З 1949-го по 1999 рік — він беззмінний секретар паризького Травневого салону (виник у революційному травні 1943-го, коли генерал де Голль зібрав свою Національну раду опору), де вітався лише авангард. За своє довге життя цьому мсьє вдалося побачити Пікассо, Джакометті, Моро, Лорана... Сам він — куратор виставок, казкар, мемуарист, письменник, скульптор.

Але, найголовніше, — художник.

Івон Таяндьє — творець свого світу на основі власної ж міфології. Цей світ чимось нагадує комікси. Живопису він присвятив себе з 1969 року, коли побачив на будівлі Сорбонни напис «Вся влада — уяві». Тоді він буквально «розворушився», вирішивши, що час самому кинутися в плавання. Тому Таяндьє-теоретик і видав метод «психовізій», філософія котрого така: забудь все, чого вчили, нехай рука сама веде пензель, пульсує неконтрольована підсвідомість.

Митець озброївся пензлем і став придумувати «веселі картинки» про жителів вигаданої їм країни — «Таяндьєляндії», як він сам її називає. Чим займається й донині.

Таяндьє вважає, що картина — це «книга, в якій усі сторінки можна прочитати одночасно». Тому його картинки нагадують водночас і комікси, і досліди дадаїстів, і печерний живопис. Власних дітей в поважного мсьє немає, але, як він сам зізнавався, «ніколи не хотів їх мати, але я радію, створюючи дітей, породжених у моїй уяві». А його уява має свій характер, настрій, темперамент, навіть властиву йому деяку сором’язливість. І персонажі, котрих «породжує» уява Таяндьє, мають ті ж руки, ноги, по суті, що й усі люди, але в значно більшій кількості. І це збільшення числа органів мовою жителів «Таяндьєляндії» називається «вдосконалюванням».

От тому Таяндьє і подобається «вдосконалювати» людське тіло, збільшуючи кількість голів, рук, ніг. Він каже: адже в міфах багатьох народів (наприклад в індійському епосі) це цілком прийнятно, то чому ж мені не можна?

Його дивні гумунускуси поєднуються з такими ж химерними, як і вони самі, велосипедами, літаками та вертольотами через голову, язик чи пуповину без початку й кінця.

— Мої персонажі одночасно підгодовуються і знищуються «багатоперсою богинею» з безліччю грудей, із яких струменить як поживне, так і отруєне молоко, — каже художник. — Це образ індійської богині Калі, котрий вважається тим, що на Заході називають Природа. І цей двоїстий образ природи мені подобається, оскільки Калі одночасно і добра, і зла богиня — як мати і мачуха.

Івон Таяндьє називає свій живопис фігуративним «у тому сенсі, що фігуративність — людська фігура». Він вважає, що необхідно реабілітувати фігуративність перед лицем абстракції. І це головна тема творчості поважного митця.

— Ви знаєте цю історію про Джокометті, коли він писав портрет Жана Жене? — запитує мсьє Таяндьє. — Після кожного сеансу позування він повторював: «Який ви гарний!» — Потім додавав: «Як усі», — пояснює художник. Тому для нього будь-яка людська сутність гарна, оскільки вона вдосконалюється або принаймні змінюється.

На його думку, «нова фігуративність» має відповідати «новій людині» — людині в розумінні «таяндистів», тобто вдосконаленій.

Митець зображує своїх персонажів не лише на традиційному полотні. Це можуть бути навіть лотки для фруктів. Головне для художника — колір і контур. Форма — показник його творчості.

Причому простежується навіть розмитість, непевність. Лінії можуть обриватися і продовжуватися там, де... вважають за потрібне.

У цьому сенсі визнані генії Івону Таяндьє по цимбалах! «Сезанн намагався зробити лінію досконалою, але для мене ця нечіткість дуже приваблива. Такий підхід дає глядачеві приємне відчуття легкої переваги над творцем», — каже художник.

Що ж до кольору, то з ним цілковита свобода — темно-фіолетовий разом із яскраво-жовтим або яскраво-рожевий разом із зеленим. Але, хоч як дивно, усе це анітрохи не дратує, не сліпить, а сприй­мається оком гармонійно. Причому мсьє Таяндьє цілеспрямовано вилучив зі своєї палітри чорний колір — щоб його живопис був якомога яскравішим.

Та й назви робіт, як і усе, незвичні у цього митця: «Хвала кульці», «Білий капітіпед у прекрасному оточенні», «Велосипед, який їде по своєму язику», «Хай живе жовтий колір!»

Загалом, цей поважний 82-річний мсьє наказав мовчати всякій цензурі та логіці, представивши парадоксальну, енергійну, винахідливу утопію країни чудес.

Що ж стосується української прем’єри французької стрічки «Скафандр і метелик», то це, мабуть, головна подія «Французької весни в Україні». Фільм зібрав велику колекцію нагород — два «Золоті глобуси», два призи в Каннах і два «Сезара», а ще здобув чотири номінації на «Оскар».

Картина оповідає про редактора журналу Elle Жана-Домініка Бобі (його грає актор Матьє Амальрік). У 42 роки герой пережив крововилив у мозок, його паралізувало. Після цього він підтримував зв’язок зі світом винятково завдяки лівому оку — єдиному органу, яким міг самостійно управляти. Жан-Домінік кліпав один раз, коли хотів сказати «так», і двічі — коли «ні». Проте й у такому складному становищі він не втрачав цілковитого самовладання. Із допомогою методу, запропонованого його лікарем (Марі-Жозе Кроз), він навчився спілкуватися з людьми... І навіть написав книгу, в якій оповів про непросте життя людини, «замкненої в собі».

Чому у стрічки настільки незвична назва? Тому що свій стан герой порівнює з відчуттями водолаза, котрий у «скафандрі» занурюється на дно...