Вороги залізли в хату. В Україні — нова хвиля «культурних зачисток»?

Ну то що, друзі, знову у наш нічний казковий «ліс»? Доки сонце зійде – роса очі виїсть… Доки збирають-розпускають парламент; доки в боротьбі за моральність відключають «ворожі» сусідські канали; доки офіційно коронована вульгарщина (у вигляді сердючок) ще не усвідомила себе стаціонарною «культурною» інстанцією; доки улюблене сталінське словосполучення «ворог народу» потроху приживається в українських умонастроєвих реаліях початку ХХI століття; доки походеньки політнебожителів стають остаточно схожими на пригоди Льолека-Болека, Чіпа-Дейла, Бівіса-Баттхеда; і доки єдиний чітко артикульований державний слоган — «ворог біля воріт!» — ще не взятий на віру всіма хоружівськими інтелектуалами... Отож, цей, але тільки внутрішній, «ворог» уже ближче й не буває... І знову за рибу гроші – деякі культурні інституції столиці чекають, коли з них знімуть «дах».

Хочеться зазирнути років так на триста наперед. Є підозра, що за цей легкокрилий період стомлену землю вже точно або затопить потепління, або заморозить обледеніння. І помріємо, як в один чудовий світловий день із блискучої консервної банки, як завжди «несподівано», десантуються рогаті інопланетні фрики з ліхтариками на лобі. І жваво почнуть розпушувати «культурний шар» колись чудової столиці. У районі Хрещатика, Банкової, Ярославового Валу...

Як відомо, визначення «культурний шар» використовують серйозні вчені. Бо ці невгамовні, зондуючи життя найдавніших поселень, знаходять якісь рештки стародавнього побуту, попередньої культури — прикраси, посуд, руїни помешкань. Потім, систематизувавши ці уламки минулого, ніби реконструюють життєвий уклад розталих тисячоліть.

І ось ворожу на кавовій гущі: а що б виявили наївні інопланетні створіння вже на наших пагорбах і в наших долинах?

Їхнє «відкриття», очевидно, виявилося б якоюсь монстроподібною спорудою, засипаною пісками печалі. Або торговою «норою», що прошила злочинними артеріями черево центральних вулиць мертвого міста. Або якимось безглуздим офісом на мільйон квадратних метрів...

І рештою того, що й визначає «низ» людської життєдіяльності. Тобто позиви гаманця і шлунка.

Що ж стосується «верху» — виключно «культурного» шару -- то, гадаю, марні ваші зусилля, мої інопланетні шукачі пригод. Вочевидь недовго тут лишилося «жевріти» деяким осередкам прекрасного. З такими темпами їх знищення… Або спалять умисне (щоб потім приватизувати). Або силоміць відберуть — проти лому немає прийому. Або ж по світу пустять з торбами, щоб потім радісно залізти в чужу хату. Чи ж діждемося пори, коли вилізем з нори?..

Я, як і ви, інколи часто й подовгу гуляю по Києву, «логову змиеву» (як писав про це місто М.Гумільов). Гуляю — й часом (у буквальному сенсі) ридаю! Фашисти, й ті свого часу так не розбомбили місто, як познущалися над ним теперішні «змії» підколодні.

Німцям (у воєнні, завважте, роки) всіма правдами й неправдами хоча б намагалося протистояти мирне населення. Якимось дивом усе ж таки зберегли культурні (архітектурні) пам’ятки. Хоч і ціна тоді була дорога — життя людське.

А сьогодні начебто й бомбувань не чути, але там і там зяють чорні вирви. У районі бульвару Лесі Українки. У районі Маріїнського палацу. Навколо на Подолі (воскрес би Голохвастов — зразу й помер би від побаченого).

Далі — скрізь.

І знову приєднуюсь до хорового ниття: історичний центр у його нинішньому вигляді — це справжній злочин без покарання. Це просто «запротокольовані» злодіяння двох жвавих, колись керівних дідків (які народилися в один день і в один рік: Господи, і що ж то за планида?) і вже так позбиткувалися з архітектури та з решток київської цивілізації… Вже стільки земельки священної розпродали баригам на всі боки… Що навіть згадані мимохіть інопланетяни дар своєї незрозумілої нам мови втратять.

Хоч хтось відповів? Хоч одному прийшла повістка?

Один дід влаштовує бали-маскаради в палаці «Україна» на честь власної благодійної величі. Другий дід, прости Господи, знову пнувся було нами «покерувати» (дорозпродати?): його рекламна кампанія виключно в зелених тонах надії. Агов, невже не зрозуміло? Надія померла – останньою (не надійся, дід, на гарний обід!).

Я взагалі не уявляю, як ця земля Русі Київської ще носить їх на своєму тілі. Вже розверзтися б мала — і поглинути обох та ще декількох.

Бо не мають права «ті» (що були) і «ці» (що є) знищувати наше минуле, підминати під себе культуру. І споганювати своєю вульгарною наживою людську пам’ять.

Порозпродували столичні гектари в центрі — під архітектурні потвори...

А тим часом у Києві, та й по всій Україні, — десятки, сотні убогих шкіл, жахливих лікарень, інших державних установ, які загинаються від злиднів. Те, що колись збудували попередники, в тому числі й «злочинна радянська влада», гордими представниками якої є наші дідугани, — варто було негайно знищити? І на цьому ж місці спорудити пам’ятник власному невігластву...

* * *

Далеко не забігатиму. Зазирну спочатку на Лук’янівку. Про цю адресу вже писали різні видання (в тому числі й «ДТ»). Вже котрий рік тут терзають нерви Герою України — співачці Євгенії Семенівні Мірошниченко. У зв’язку з її шляхетною ідеєю — створення в центрі столиці Малого оперного театру. Не казино, не кубла, не стотисячного офісу для виробників гидоти. А культурної точки на карті міста, яке прогресивно дичавіє.

За іронією долі, саме цей її тяжко народжуваний театр — ніби дитя помаранчевої революції. Бо в документах він виплеканий 2004-м. І від цієї дати починається свистопляска митарств, зволікань.

Оскільки ж «оранжлав» давно в нас перетворилася на «оранжсльози», то й доля цієї культурної інституції достойна монументу під назвою «Тут похована совість негідників…».

І приміщення (старого клубу трамвайників) із боями начебто вибито.

І навіть проект на реконструкцію сяк-так визначений (близько 4,5 млн. гривень).

Листи давно розіслано всім начальникам та їхнім «шісткам».

А накручування нервів на лікоть триває й триває. І якогось жалюгідного клаптика землі — під необхідну сцену — жоден головнокомандувач не в змозі вибити, вибороти (відповідно до закону). Тому що, бачите, ця київська земля ще в часи веселих дідків була продана-перепродана в довгограючу оренду якимсь будівникам вершителям по 3 гривні 47 копійок за один квадратний метр.

Громадяни, а де це такі ціни?

А може, тих дідків невиліковний склероз звалив? Не можна ж давати в оренду землю, яка перебуває в комунальній власності міста, агов… Знову-таки: хтось відповів? Комусь прийшла повістка з прокуратури?

Поки ніщо не може зрушити з місця довгограючий «оперний» віз.

Велика співачка пише сто перший лист президентові України. Президент пише енний лист «місту» і світу... Відповідь на його послання приходить через рік... (Так у нас на епістолярій головнокомандувача реагують).

…Вже на початку лютого 2008-го начебто виносять довгоочікувану постанову про виділення злощасного клаптика під сцену.

А їм однак наплювати. Хто кого сьогодні боїться? Хто кого сьогодні слухає? У кого гроші, тих і слухають, під дудку тих і співають будь-які арії.

Йдуть суди. Йдуть роки. І ця тема у зв’язку з «привидом опери» взагалі стає якоюсь комічною оперетою у своїй неадекватній нерозв’язності...

…Якби не присмерк трагедії у цьому сюжеті. Велика наша співачка (фактично, рідна «сестра» Каллас, Образцової, Бієшу, Вишневської) — після всіх цих принижень, образ і хамського ставлення чинів — уже домучилася й допереживалася до страшного свого діагнозу... (тільки не маю права це афішувати в деталях).

І чого вони чекають, ці окупанти?

Чого дочікуються?

В якійсь адекватній країні — це вже всенародний скандал, національна ганьба. «Ворог народу» Ю.Лужков (за місцевою версією) чомусь знаходить можливості знайти культурні «дахи» для всіх своїх народних, шанованих. І в цьому випадку з «ворога» і приклад варто б брати. Та тут усе «руку Москви» параноїдально шукають. А та «рука» повинна б уже й дулю скрутити… Мовляв, дивіться, як «ми», а як «ви»…

Але тут, як і раніше, звідусіль улюблена пісня дідуся Данилича (з кінофільму «Діамантова рука») — «А нам все равно!» У дідусів та їхніх «синів» знову культура за залишковим принципом. З якої це печалі? Через поточний вилов уже українських «ворогів народу»? Через жваві політичні пригоди Льолека-Болека? Через активну боротьбу за нашу з вами телеморальність? Може, через це їм ніколи?

У випадку з оперою дійшли вже до такого рівня цинізму, що запропонували було нишком перепрофілювати ту Малу оперу у розважальний концертний зал. Мабуть, щоб там-таки «корпоративи» собі влаштовувати? Своїх же фанерниць презентувати одне одному?

Ще кажуть видатній співачці: а ви зачекайте трохи, може, до 2013-го й побудуємо вам що-небудь... Із підтекстом: якщо доживете, звісно...

Цинізм, зведений в абсолют. Вершина нахабства. Нікуди тікати...

До 2012-го (року Євро) вони, бачте, стадіони налаштувалися з руїн піднімати. А цю майже готову коробку театральну — знову в довгу шухляду (хоч Євро — це не тільки спортивна, а й загальнокультурна національна подія, не знаєте хіба)?

До речі, заради наступних поколінь нам варто вже тепер якось визначитись із теоретичною основою нинішнього «культурного шару». Тому і пропоную назвати цей період двох веселих дідусів і «приєднаного» до них Віктора Андрійовича – епохою хаотичного недобуду…

Втім, варто поцікавитися ще й іншим питанням: а ті дідусі не продали випадково землю на Банковій та на Грушевського – якимось спритним «майстрам своєї справи»? А то прокинемось колись уранці, а на сакральних територіях – уже й два цирки збудовано...

* * *

Тривожні розмови та версії навколо «перекваліфікації» Київської оперети наразі спростувала у приватній розмові Світлана Зоріна (керівник культурного управління столиці). Мовляв, ніхто театр не чіпатиме…

...А ось наступна наша адреса — тиха вулиця Ярославів Вал – уже когось зачепила. Милий і популярний у місті театр «Сузір’я». Нещодавно театр відзначив 20-річчя. І з такого приводу скликав до себе багато культурних гостей, у тому числі й п’яних хамів.

І тільки ці гості за поріг, а з Шевченківського району — вже «бамага», як казав Мартин Боруля. Мовляв, збирайте свої манатки, любі театрали, тому що помешкання ми використаємо за власними «потребами»!

Ви десь бачили таке? Театр — із пристойною репутацією, із видатними іменами у своїй історії (Роговцева, Ступка, Кадочникова, Батуріна, Рушковський), навіть із орденами якимись, здається… Будинок — старовинний, атмосферний. Заклад, що «приручив» до себе театралів, киян та гостей столиці. І от… доброго дня вам, загарбники.

Це справді не вкладається в голові. Сьогодні вони — у «Сузір’я», а завтра — на наше подвір’я? Сядуть на цямриння і будуть господарювати?

Ці торгаші справдешні вже витворяють що хочуть, наплювавши на «гуманітарні» маніфести самого гуманітарного президента на планеті...

У цій каламутній воді, де в часи перманентного хаосу тільки й вудять «золоту рибку» (у вигляді нерухомості), вже догори ногами перевернули всю національну ідеологію... На першому плані – нажива. Іншим — що залишиться (після розбою).

Вони навіть не припускають, що в центрі і повинна бути культура, а не їхні шинки.

Що це за «потреби» такі в Шевченківського району? Вони по нужді збираються мандрувати в прекрасний старовинний особняк, який прикрашає цю вулицю своїми театральними афішами? Звідки такий апетит? (Хоч клоччя, хоч вовна – аби кишка повна!)

Чи знає про цей «обід» керівництво міста і конкретного району? Чи це маневри чиновників із нижчої ланки? Такими темпами завтра доберуться до лікарень, до шкіл. До театрів, які де не де лишилися. Між іншим, повторюю, саме в центрі й повинні розширювати «культурний шар» — це аксіома.

Те ж таки стародавнє приміщення на вулиці Ярославів Вал міцно пов’язане з театральною історією. І під час реставрації там знайшли театральні афіші 1908 року. Сто років... Яка відповідь?

Як же змінилися мізки в цього «гомо сапієнс» місцевої осілості, якщо кояться такі справи. І не гарячкую. Не перебільшую. Не випускаю емоції «на злобу…». Все – так і є.

* * *

Тим часом «у замку шефа» — в Мінкульті — почет В.Вовкуна, стрясаючи повітря, створює якусь «наглядову раду». З метою збадьорити театральний організм? Ці божі кульбабки у паралельному світі живуть? У світі творів Дяченків? Панові міністру, гадаю, незабаром не радитися доведеться, а «озброюватися» — адже справді «ворог» біля воріт. Ви там, на Франка, запаслися холодною зброєю? Бо ж догоріла вже свічка – аж до полички.

P. S. У найближчих числах «ДТ»: монолог Євгенії Мірошниченко «Чому президент не чує української музики?»