Володимир Немира: «Головним за океаном було зберегти свою самобутність»

Поділитися
Володимир Немира малює вже понад сорок років. Іще школярем після уроків ішов у парк і відтворював кожне деревце, кожну його гілочку...

Володимир Немира малює вже понад сорок років. Іще школярем після уроків ішов у парк і відтворював кожне деревце, кожну його гілочку. Ці юнацькі пленери, хист малювати дуже допомогли згодом, коли захопився львівськими будинками та вуличками. Вони в нього виходять живими, одухотвореними.

— У цьому немає нічого дивного, — зізнається художник. — Адже кожен будинок має свою історію, свою душу. Тут народжувалися, досягали успіхів, зазнавали поразок різні люди, і кожен з них залишав тут свої сліди. Я ж повинен лише розпізнати їх, і вже нічого не треба домислювати.

Саме ця риса Володимира Немири — підмічати особливі ознаки навколишнього світу — стала у пригоді під час тривалого перебування за кордоном. Якось художник разом із дружиною ненадовго, як вони вважали, поїхали до США. Та склалося так, що пробули там безконечних 15 років.

— Там я дуже багато малював. Чи не найбільше — куточки рідного Львова. Вважаю, що головним у США було не втратити духовного контакту з рідною землею, власним корінням. Воно в нас дуже глибоке, а дерево нашого народу — велике й розлоге, і хочеться бути на ньому бодай маленькою гілочкою. А якщо втратив коріння, ти — ніхто. Можеш малювати будь-що, знати композицію і рівновагу тла з елементами — такі роботи добре купуватимуть, але творчості в них не буде.

Те, що зображую, майже ніколи не відповідає архітектурному проекту, «мертвій» фотографії, хоча дуже шаную цей вид мистецтва, — продовжує В.Немира. — Коли працюю, думаю не про архітектуру, а про людей, які в цьому будинку жили. І тоді він набуває свого образу. Якось за кордоном відтворив спогад про львівський будинок, але вже під впливом архітектури іншого міста. Коли цю роботу побачила дружина консула Канади, знайшла в ньому щось рідне. Як виявилося, вона навчалася у Львові. А у Вашингтоні старенька пані впізнала будинок із львівської Погулянки, де народилася багато років тому. З’ясувалося, що я ріс поруч і в дитинстві лазив на черешню, яку ще перед війною посадив її батько.

Роботи про рідний Львів, створені на чужині, зримо випромінюють ностальгійний смуток. Можливо, тому в країні емігрантів їх так розуміли тамтешні українці.

— Коли потрапляєш у чуже тобі середовище, раптом помічаєш: і ліс гарний, і дивовижний Ніагарський водоспад шумить, і природа чудова, і будинки, і парки, але ти там — чужий. І тоді починаєш із того, на чому зупинився у своїй країні, «перетягуєш» знання, композиції, сюжети. А коли пізнаєш багато інших речей, сміливішаєш. І морально, і матеріально художникові там дуже тяжко. Доти, доки не виявиш своєї творчої індивідуальності і не здобудеш визнання або не станеш таким, яким тебе хочуть бачити. Це, як у нас колись, — винагороджували тих, хто малював героїв праці. Так і там. Хочуть американці, наприклад, якогось Арлекіна чи білу корову із чорними цятками — художник штампує замовлене, і так живе. А інакше — тебе ніби й немає, — згадує пан Володимир.

Ось уже рік, як подружжя художників повернулося на Батьківщину. А нещодавно Володимир Немира представив свої роботи, створені впродовж останніх шести років, у Львівській галереї мистецтв. У них — спогади про США, мальовничі куточки України і, зрозуміло, — рідного Львова. Адже Львів — місто його дитинства. Тут він знає кожен будинок, кожну вуличку і цим безмежно щасливий.

— Щасливий і тим, що зумів зберегти свою самобутність. — розповідає його дружина, муза, вірна подруга і знаний скульптор Катерина Немира. — Ми з Володимиром разом навчалися у Львівській академії мистецтв. Більшість його одногрупників до вступу в інститут закінчили художнє училище і мали професійний вишкіл. Ті ж, хто потрапив до інституту без такої школи, розгубилися, та тільки не Володимир. Він був абсолютно вільний. У майстерні малював так, як вважав за потрібне. Коли всі компонували зображувану фігуру на аркуші, він захоплювався, наприклад, коліном, а потім, звичайно ж, йому не вистачало місця для решти.

Але це його не бентежило. Чомусь був переконаний, що таки стане художником і все ще встигне. Відвідував лекції, ходив на виставки знаних майстрів, але сам малювати не поспішав. Натомість їздив із друзями в Сибір на заробітки. А потім зрозумів, що з мистецтвом так не можна. В мистецтві, каже, треба бути дуже чесним і — працювати, працювати, працювати. Втім, про ті роки не шкодує, бо накопичив у пам’яті краєвиди, обличчя, емоції. Без цього, вважає, не було б про що сказати на полотні.

У своїй творчості Володимир Немира залишається надзвичайно відкритою людиною. Залюбки обговорює з дружиною деталі роботи: разом вони вже багато років, але їм і досі цікаво одне з одним. Можливо, тому художникові вдається зберегти свіжість погляду на все, що його оточує. З полотен до нас усміхаються, тужать і радіють навіть будинки.

— Людина може зворушити поглядом, усмішкою, а чим можуть надихати будинки? — запитую.

— Це як змальовувати букет квітів — запаху не намалюєш, але можна передати його ніжність, згадку про те, як ці квіти прийняла жінка. Тоді вони відіб’ються на полотні частинкою добра, тепла людських стосунків, зможуть передати сум або радість. Щоб малювати, треба любити. В моїх роботах споруда може виглядати ніби пригніченою, а може стояти «струнко», з вірою у перемогу. Немає мертвої натури, все навколо одухотворене.

У США багато художників, ще малюючи, думають про те, чи сподобається твір потенційному покупцеві, чи хтось купить його. В Україні — все по-іншому. Тут не купують картин лише для того, щоб прикрасити ними модний інтер’єр. Але часто люди, які розуміються на творчості, не мають грошей, а ті, хто їх має, картин не потребують.

— Деякі композиції бачу відразу, — закінчує розповідь майстер, — інші народжуються у процесі творчості. Ще якісь згодом хочеться переробити. Наприклад, дивлюся на свій малюнок оперного театру. Саме в цьому ракурсі він для мене зовсім новий, ніби й не я малював. Інколи в мене складається враження, що мої роботи із часом викристалізовуються вже без мого втручання. Насправді це, напевно, я змінююсь. А ще — таке відчуття, що мій світогляд тільки починає формуватися, тільки тепер починаю відчувати, що щось таки можу.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі