Володимир Єшкілєв: дотягнутися до простоти

У розмовах, присвячених сучасній українській літературі, літпроцесові закидають надмірність — нецензурної лексики; традиціоналізму; політизованості; аполітичності; розбещеності; цнотливості тощо, залежно від належності до тих чи інших літературних прошарків і, відповідно, ідеологічних двигунів. Сучукрліту бракує особи, інтелектуально співрозмірної авторитетові, скажімо, Умберто Еко, — журналіста, письменника, історика, філософа, здатного неупереджено й незаангажовано публічно висловлюватись (і бути почутим) із приводу будь-яких суспільних чи мистецьких тем. У нашій країні мало хто дозволяє собі озвучити, чого саме, наприклад, літпроцесові справді бракує. Цей брак залишається на рівні підсвідомості читача і зазвичай не вербалізується у критиці — надто обмеженій тусовочними ідеологіями. Наразі літературні кола поділяються не за стилістичними чи ідейними, а за економічно-суспільними ознаками. Залежно від їх вмонтованості в ту чи іншу ідеологічну систему, вони більше чи менше інфантильні, агресивні, схильні до просвітницької, майже проповідницької діяльності чи ідеологічних ігор.

Тим цікавіше говорити з людиною, вільною від ідейних зобов’язань перед тим чи іншим літературним синдикатом, а також від хворобливої потреби в піарі. Саме таким літератором постав перед читачами Володимир Єшкілєв під час презентації своєї нової книжки. У його творчості представлено весь можливий діапазон текстів — від колумністики, адресованої читачам газет, до найскладнішої постмодерної прози, доступної хіба кабінетним філологам. І водночас він залишається літератором, який зберіг здатність говорити про літературні чесноти, взагалі позбавлені соціально-економічних аспектів: про етику, естетику, філософію, метафізику та інші властивості літератури, які у всі часи дозволяли назвати її мистецтвом і відділити її, скажімо, від журналістики. Цю розмову ми запропонували письменникові продовжити на сторінках «ДТ».

— Ви працювали в усіх можливих літературних жанрах, від абсурдистської поезії та наукових статей до публіцистики, еротичної, фентезійної, науково-популярної, історичної прози. Котрий із цих жанрів вам найближчий? І котрий із жанрів — вкупі з популярною автобіографічною прозою, — на вашу думку, наразі заслуговує визначення «перспективний», чи попросту необхідний в суч­укрліті?

— Відчувається дефіцит якісної історичної прози, сімейного епосу (на кшталт «Джевдет Бея» Памука), детективу, взагалі сюжетної літератури. Більшість творів сучасної української прози грішать сюжетною безпомічністю. Це твори есеїстичні, монологічні, в них є тільки один справжній герой — сам письменник із його комплексами, оцінками, улюбленими анекдотами та дрібними життєвими проблемами. Інші ж персонажі творів — картонні дурілки, які рухаються сторінками лише тоді, коли автор їх штовхає, і туди, куди він їх штовхає. Не виникає магії самобутнього існування персонажу. Відповідно, не виникає того світу, в який хотів би увійти читач. Есеїстика в Україні вбиває художню літературу. Якщо так буде далі, то не залишиться нічого, крім різноманітної есеїстики.

— Сучасне письменство, назване колись ІБТ «письмаками», балансує між літературою та журналістикою; на цьому тлі існування будь-якого елітарного літературного тексту здається зайвим. Якими ви бачите метаморфози чесноти любові до Тексту в ситуації тотальної комерціалізації літпроцесу?

— Тотальна комерціалізація насправді для письменника є лише викликом часу — і викликом якісним. Набагато якіснішим за тоталітарні заборони і переслідування в минулому. Ринок не відштовхує нікого, він пропонує змагальність. На нормальному ринку можна продати якісний текст за його ціну. Можна продати навіть цілу літературну ієрархію, якщо її гарно й міцно вибудувати як тренд. Натомість в Україні, де панує кланове мислення, ще не відбулося тотальної комерціалізації. У нас панує недорозвинений псевдоринок, на якому змагаються не якісні бренди, а клани зі своїми брендовими пропозиціями. Літературно-видавницький клан сам призначає якусь там родичку або кума «відомим письменником», видає її (його), замовляє рецензії й нагороджує «своєю» клановою або ж солідарною премією. А книжку не купують. Вона просто не цікава. Тоді починають кричати: «Українська книжка в небезпеці! Рятуйте!» Збирають круглі столи, прес-конференції. І врешті-решт примушують якусь «свідому» облдержадміністрацію закупити цю макулатуру для бібліотек і «на подарунки». Коло замкнулося, клановий «брендик» виник, посвітив личком із обкладинки глянцевого таблоїду і хоче попасти до підручників.

— Ви, якщо я правильно пам’ятаю, автор 14 книжок; скільки ви написали й видали рукописів, перш ніж почали самостійно «жити з літератури»?

— А я й тепер не живу лише з літератури. Літературні заробітки становлять десь третину мого сукупного прибутку. При ємності україномовного ринку в 50—60 тисяч потенційних покупців книжки (й це гіпермаксимум!) жити з продажів книжок неможливо. Тим більше що я люблю якісне життя. З мандрами, полюванням, дорогими розвагами й коштовними подарунками коханим жінкам. Можна жити на гранти, але гранти треба відробляти, комусь постійно дякувати, дотримуватись певної політичної лінії. Це для мене надто обтяжливо. Краще підробляти аналітиком на полях, далеких від літератури, що й роблю. Взагалі, я переконався, що письменник не має замикатися в рамках літературного або університетського життя. Це його збіднює. Скажімо, щоб створити образ сучасного українського героя, воїна, сильної людини, треба теж бути воїном. Треба вміти тримати в руках рушницю, відрізняти фінку від нукера, а кхукрі від галоки. Письменникові, на мою думку, треба також добре орієнтуватися у політиці, історії, мати уявлення про світ гламуру. Читач не вибачає письменникові поверховості, він хоче від автора точності і фаховості в деталях. Останнім українські письменники свого читача, на жаль, теж не тішать. Деталізація в сучукрліті здебільшого стосується ресторанного начиння і наркотичних речовин.

— Чи існує, на вашу думку, наразі елітарна література? Чи припустиме взагалі це визначення в добу гуманітарного пролетаріату? Чи слід вважати нормою одностайну боротьбу письменства за найширший читацький загал за рахунок стилістичних, філософських, метафізичних тощо спрощень власної літературної манери?

— Мені важко уявити собі такі чіткі лінії, які б відокремлювали елітарну літературу від масової, масову літературу від літературного кітчу. Ми живемо в добу, коли будь-яка спроба окреслити кордони чогось визначеного, відокремленого якимось «призначенням» чи титулом від решти буде приречена на поразку. Я думаю, що варто поставити в центр дискусії такі поняття, як «добротний твір», «стильній твір», «цікавий твір». Сучасна література перестала бути центром напруженого суспільного діалогу, передавши цю функцію більш фронтальним жанрам мистецтва — естраді, телешоу, кіно тощо. Відповідно, сучасна література розвивається за рахунок подолання кордонів — жанрових, дисциплінарних, естетичних і етичних також. У цій ситуації спадок «літературоцентричної» епохи ХІХ—ХХ ст. переосмислюється. На «низових» рівнях літературного процесу, де лише заробляють гроші і де «пасуться» політизовані літератори, таке переосмислення звелося до простого зняття з себе відповідальності. Себто до гасла «пишу як хочу». В українській літературі, де 95% пишучої братії — професійні філологи, така «свобода-як-пофігізм» призвела до появи того, що називають «сучукрлітом», тобто чтива, написаного кондовою «вчительською» мовою. Мовою дівчини з райцентру, яку вчили на викладачку української мови-літератури, а вона, бідачка, від малої зарплати і злого завуча втекла в сучасну літературу і написала про свої юнацькі фобії. Філологи пишуть для філологів мовою філологів. Тут не йдеться ані про елітарність, ані про масовість. Просто поганенькі тексти.

— Ви заробили рідкісний у цій країні статус незалежного експерта, не застереженого жодними зобов’язаннями, окрім потреби відповідати статусові «ідеолога Станіславського феномена». Якими є особливості нинішньої літературної ситуації в цій країні?

— Як і у всьому світі, в нас відбуваються два процеси — стандартизації та вибудовування «нової містечковості». Відповідно письменники намагаються «осідлати» ці процеси. Одна група почала писати «під переклад», під те, що вони зрозуміли для себе як міжнародний стандарт. І не факт, що вони все зрозуміли правильно. Інша група вирішила всім показати національну дулю і заглибилася у малодосліджені «глибини духовності». Так заглибилася, що ніхто вже й не чекає на їхнє повернення. Як результат в українській літературі виникла певна порожнеча. Її активно почали заповнювати журналісти, родичі і друзі політиків, арт-менеджери, гуманітарні технологи і т. п. Відповідно, виникли нові поля літературних змістів. Виникла етнофестивальна література, нове (так би мовити, «постмайданне») літературно-політичне поле, літературно-туристичне тощо. Тобто література кинулася задовольняти найближчі потреби певних соціальних груп. І в цій ситуації, зрозуміло, вже цікавіше стояти над процесом, аніж брати в ньому участь. Це та спокуса, яку я намагаюся долати. Я все ж таки хочу писати художні тексти — тим більше що нібито виходить непогано, — а не займати зручну позицію «експерта». Я насамперед письменник. На коментаторське крісло й без мене знайдуться охочі.

— Як ви оцінюєте літературні властивості літераторів та поетів, котрих зазвичай називають «двотисячниками», другою хвилею Станіславського феномена»?

— На них упало більше спокус, аніж на наше покоління. Гранти, стипендії, широкий проспект «соціальної есеїстики». Відповідно, більшість їх стали «більше ніж письменниками». А це ризиковано. З цієї позиції можна легко перейти в «неписьменники». Побачимо, що з того вийде.

— «Книжність не притаманна традиціям духовних оберегів північних народів», стверджував персонаж роману «Пафос», випадково характеризуючи не вельми приємну особливість сучасної української культури. Чи не занадто часто сучасна література вважає за потрібне витримувати просвітницький статус, втрачаючи натомість естетичні і смислові, власне мистецькі якості текстів?

— Про це зазвичай воліють мовчати, але ж просвітництво — це один із комерційних теренів уможливлення літератури. Просвітницький статус літератури вигідний не дуже талановитим авторам, які хочуть гарантовано заробити на своїх писаннях. Вони пропонують свої твори під трендами краєзнавства, суспільної корисності, духовного відродження тощо. Як правило пропонують державі, яка буцімто зобов’язана насичувати бібліотеки усілякою корисною макулатурою. У нас ця жлобська традиція ведеться ще з дорадянських часів. З іншого боку, просвітницька функція в суспільстві ніким не скасовувалася. І жаль, що талановиті митці віддають це поле на відкуп заробітчанам. Адже патріотичний або краєзнавчий твір, написаний бездарно, спрацює лише на дискредитацію теми.

— Що вас наразі найбільше цікавить у літературі — як письменника, котрий пише наступну книгу; і як людину, котра здатна неупереджено проаналізувати стан літпроцесу і вибудувати ймовірні прогнози його розвитку?

— Мене тепер перш за все цікавить якість літератури. Я хочу робити твори, які були б і масовими, і читабельними, і водночас добротними з літературного погляду. Для мене тепер актуальна «ясність», себто така зовнішня простота тексту, яка не є простою в собі. В мандрах Тибетом і Індією я зустрів таку простоту, яка глибша за всі постструктуралістські філософські конструкти. Тепер намагаюся до неї дотягнутися.

— Яку роль відведено поезії в літпроцесі загалом і у вашій творчості зокрема?

— Поезія була, є і буде полем «першого доторку» літературно здібної людини власне до літератури, до місця реалізації себе через текст. Вона ніколи не перестане бути для мене актуальною. Я повертаюся до поезії у кризові періоди мого життя, коли почуття «падають» на папір без попереднього обдумування. Наприклад, у періоди закоханості. І ще: поезія — це те, що мені не пишеться в комп’ютері. Тільки на папері.