Паралельні реальності. Василь Махно про «наше», «чуже» і «приватне»

Сучасна українська література, створена в Україні, перенасичена соціальними та політичним контекстами і жахливо, катастрофічно категорична. Складається враження, існує якесь загальне замовлення, завдяки якому за межами соціально-політичної риторики ти не можеш вважатися письменником. Це риса російської культури, типова для пострадянського простору; її, звичайно, уникають або неокласики, або марґінали (які б виглядали цілком повноцінними у будь-якій цивілізованій країні), що сприймають мистецтво слова більш абстраговано.

Властиве вітчизняним гуманітаріям химерне поєднання фаху літератора з професією політолога у будь-якій іншій країні не вважається обов’язковою рисою самосвідомості сучасного поета. В тому числі українського. Можливо, тому літературні інтонації діаспори останніми роками трохи змінюються. Відчуження еміґрантської літератури рідше виливається в агресивні форми, ілюструючи ті чи інші риси меншовартості залишеної країни. Натомість літературна діаспора дозволяє зберегти сучасній українській культурі суттєві риси — спокою, літературної дійсності, абстрагованої від соціально-політичних амбіцій.

Як вдається поетові-емігранту знайти й опанувати себе в іншому культурному полі і залишитися актуальним для культури залишеної батьківщини?

Про це наша розмова з колишнім громадянином України, а нині — американцем, автором шести книжок поезій та есеїв, поетом, перекладачем і літературознавцем Василем Махно.

— Якими саме для вас є особливості літературної еміграції?

— Особливий потенціял становили та становлять представники повоєнної еміграції, з якими насамперед повинна асоціюватися українська культура за кордоном, і не лише в Америці. Я особисто не цілком сприймаю припасовані до мене поняття еміграції та діаспори, як і приписування моєї творчості до американської культури. Зокрема, внаслідок того, що обставини зміни місця проживання прямо пов’язані з глобалізацією, з тим, що у сучасному світі поступово зникають культурні межі, окреслені державними кордонами, а світ комунікації переріс усі уявні ще десять років тому можливості. На жаль, в Україні, на мою думку, творча еміграція сприймається трохи спотворено — зокрема, завдяки тому, що багато що сприйняти, засвоїти і долучити до власного загального культурного здобутку українське суспільство ще не готове. Принаймні в Польщі ситуація кращає.

Поняття «наше» і «чуже» стосовно української еміграції спрацьовує як протилежні полюси. Я не певен, що я назавжди полишив Україну; у будь-якому разі, я залишаю за собою право і можливість повернення. Мій виїзд був пов’язаний, радше, з бажанням розширити свої поетичні та літературні топоси, з бажанням змінити дещо у своїй літературній творчості, з бажанням пізнати західний світ та можливістю подорожувати. Наприкінці 1990-х я таких можливостей для себе в Україні не бачив, або принаймні їх було менше, ніж мені хотілося б. Проте я добре розумію і тих, хто живе в провінції й майже не виїжджає за межі України, — як, наприклад, Петро Мідянка. Така настанова також дозволяє писати; просто я людина іншого складу, іншої конституції. Якихось інших мотивів власного виїзду я не бачу і ніяк інакше для себе цей крок не пояснюю.

— Як особисто вам вдалося зберегти інтонації приватності, загалом не властиві місцевій українській літературі?

— Живучи у суспільстві, котре трансформується на очах, примушуючи більшість письменників намагатися говорити мовою сучасності. В цьому немає нічого поганого, якщо до відчуття замовлення та моди долучаються речі, котрі творять текст універсальний, себто прочитуваний не лише твоїми сучасниками та співвітчизниками, а й ширшим колом читачів. Проте це ознака не лише української літератури, це помітно у більшості літератур посттоталітарних країн, котрі прощаються в такий спосіб з умовами несвободи. Крім того, така соціалізація була притаманна американській поезії повоєнних років: молодь шукала виходу з кризи цінностей попередніх поколінь. Наприклад, Аллен Ґінзберг став поетом соціальних змін і потрясінь, створюючи естетику щоденності, спрощену, зрозумілу, масову. Після нього та бітників американська поезія почала приватний діалог з читачем, знаходячи сфери, майже не пов’язані із суспільними елементами. Але для того, щоби це почалося, спочатку був потрібен Гінзберг, творчість якого стала певною точкою відліку. Мені здається, надмірне перенасичення суспільними темами і мотивами — це реакція нової літератури на тривалий період недомовленості, двозначності, брехливості, характерних для літератури радянського періоду.

— Скажімо, стосовно Йосипа Бродського, пережита трагедія раз і назавжди перекреслила приїзд поета «в гості додому». А як ви ставитеся до візитів в Україну?

— Справді, Бродський, як класичний випадок східноєвропейського поета в Америці (себто його модель, успіх, нобелівка й таке інше) ніколи не повертався на батьківщину, хоч мав таку можливість. Додам сюди ще Чеслава Мілоша, який, навпаки, відвідував Польщу і врешті замешкав у Кракові, чи Славоміра Мрожека, чи Адама Загаєвського, чи Давіда Албахарі. Однією істотною особливістю є те, що вони виїжджали з тоталітарної системи, мали з нею складні порахунки і, очевидно, не асоціювали батьківщину з країною. У кожного з них свій особистий вибір і своє пояснення цього вибору. Для мене візити в Україну цілком природні. Це, з одного боку, щоразу нове потрясіння, і не завжди негативне; з іншого — повторне порівняння себе з країною, культурою, суспільством. Тому ностальгії, у її класичному розумінні, нема, є бажання зрозуміти процеси та психологію людей, є усвідомлення значних диспропорцій, сумішей деколи непоєднуваних речей у політиці, повсякденному житті, в простих нібито ситуаціях, котрі тут межують з алогічністю, а інколи — й з абсурдом.

— Наразі більшість кращих прикладів сучасної української літератури створюється за рахунок інших держав. Філологи, письменники, перекладачі, поети, а також, додам від себе, науковці з суміжних галузей отримують змогу займатися своєю справою переважно завдяки закордонним ґрантам. Жити з письменницької праці тут фактично неможливо. Чи не здається вам сумнівною ця ситуація, виходячи з задекларованих тут засад розвитку «національної культури»?

— Так, стипендії та ґранти дають можливість українським письменникам і науковцям виживати за рахунок Заходу. Але не лише матеріальна допомога, яку, замість держави-батьківщини, «тягнуть» на собі західні фонди та фундації, вирішальна. Важливішим чинником перебування українського письменника на Заході (на стипендіях чи ні) є неперевершена можливість бути присутнім у «вариві» західної культури, відчувати цю атмосферу, бути учасником читань, акцій, фестивалів. Згадайте, що салон Гертруди Стайн у Парижі у 20—30 рр. був для представників молодої американської літератури неймовірно важливим етапом — для Е.Гемінгвея чи Ф.С.Фітцджеральда. Париж багато важив для українських художників Архипенка, Грищенка, Хмелюка, а Барселона 60-х — для Ґабріеля Ґарсіа Маркеса чи Маріо Варґас Льоси; одне слово, це можна по-різному трактувати. Українська державна культурна політика, я згоден, заслуговує на цілком слушні критичні зауваження, бо сучасна культура в Україні настільки розбалансована, що інколи пріоритети вибираються трохи сумнівні. Але, скажімо, молодіжні ініціативи творять паралельну модель української культури, від літературних фестивалів до різноманітних мистецьких акцій, обираючи для проведення не лише столиці, Київ чи Львів, і це для мене обнадійливий фактор.

— Які особливості української літератури в діаспорі, зокрема американській, ви могли б описати?

— Мені особисто подобається позиція поляків щодо цієї проблеми: після відновлення незалежності Польщі виникла думка про те, що еміграційної літератури немає, натомість є також і польська культура, яка створюється за межами Польщі. Така позиція трохи змінює акценти і сенс ставлення до національної культури за кордоном.

Сьогодні в Америці жодних літоб’єднань не існує, а книговидання українською — не доцільні. Після Нью-Йоркської групи україномовні автори почали заявляти про себе в Америці з початку 2000 року; тоді виникла ідея об’єднаних виступів у Нью-Йорку. Зокрема, професор і письменник Олександр Мотиль зорганізував традиційні тепер виступи у нью-йоркських літературних салонах Bowery Poetry Club, Cornelia Street Cafй, Українському музеї, закликавши до участі Аскольда Мельничука, Ірену Забитко, Вірляну Ткач, мене разом із кінематографістами та музиками. Вірляна Ткач проводить триденні різдвяні мистецькі фестивалі в Українському інституті Америки, де представлено поезію, візуальне та театральне мистецтво, інсталяції тощо. Ці вечори досить популярні, на них приходять і українці, і американці. У Флориді мешкає Оксана Луцишина, яка інколи долучається до наших нью-йоркських імпрез.

А щодо історичного зрізу літературних шкіл української еміграції — це питання дуже широке, і починається воно відтоді, відколи українські письменники замешкали поза межами України. Перше, що спадає на думку, — це Шевченко і Гоголь. До речі, Богдан Рубчак одного разу у приватній розмові зі мною зауважив, що Шевченко і є чи не першим еміграційним поетом.

— Чи ви повернулися б, якби виникла така можливість, у сенсі роботи? Чи певні естетичні та етичні засади, засвоєні в еміграції, надають перспективі повернення ознак неймовірності?

— Річ у тому, що зміна місця мешкання пов’язана зі зміною усталених звичок, ієрархій, зручностей. Від’їзд — це, зрозуміло, крок ризикований; для багатьох це болісний розрив. Для мене виїзд (це слово мені подобається більше, ніж еміграція) — як азартна гра в казино, твій програш чи виграш усе одно твій. Спочатку мене обсідали різні думки, — про повернення, про хибність вибору. Я часто їхав сабвеєм до океану, ходив пляжами, дивився на чайок і океан і, безумовно, сумував. Але коли після року життя у Нью-Йорку «пішли» нью-йоркські вірші, зав’язалися якісь знайомства, почалися запрошення на виступи й переклади моїх текстів англійською, — я подумав, що найбільш критичну смугу пережив, і почав ловити кожен порух нью-йоркського життя як дарунок. Тому ностальгії у мене нема, є цілком усвідомлений вибір і внутрішнє відчуття українського й американського періодів у житті та творчості.

— Півроку тому раптово виникла, сказати б, літературна мода обговорювати тему не надто компліментарного вірша Йосипа Бродського, присвяченого Україні. Що ви думаєте з приводу цього твору?

— Обговорення вірша Бродського «На независимость Украины» розпочалося ще в середині 90-х років, коли цей текст був передрукований з магнітофонного запису, зробленого під час ледь не останнього виступу поета в Нью-Йорку. Ваше питання дуже доречне, — я протягом року все не допишу есей про Бродського, в якому не оминаю цього твору. Річ у тому, що Бродський був людиною імперії (я не кажу «поетом імперії», бо це дві різні іпостасі); і він, як людина імперії (російської, радянської — неістотно), цілком закономірно «висловився» щодо процесів, пов’язаних із суттєвою частиною оної, з Україною. Він, звичайно, так не висловлювався про Литву чи Польщу, країни, які любив і з представниками культурних еліт яких дружив. Підтвердженням моїх висновків щодо поетичних та політичних топосів у Бродського, які не цілком відповідали політичній толерантності, була розмова з професором Прінстонського університету Іреною Ґрузінською-Ґрос, чия нова літературознавча книжка присвячена Мілошеві та Бродському. Пані Ірена також вважає, що Бродський досить «по-імперському» відреагував на незалежність України. Хоч, попри наявну некоректність і певну пристрасність, Бродський, як на мене, висловив позицію цілої генерації радянських людей, які усвідомлювали себе частиною єдиної країни і для яких процеси від’єднання були особистою образою. Я спробую докладніше висловити свої міркування в есе, однак не хотів би, щоб через один вірш поета в Україні заперечувалась або перекреслювалась уся його творчість. Бо в такому разі поляки мають підстави висловити не менші претензії до творчості Шевченка.

— У тому, що стосується особистого в еміграції, — у праці за фахом чи в родинних обставинах ви, загалом, щаслива людина?

— Я вважаю, щастя — дуже відносне поняття. Але коли ще пишеться, і коли виходять книжки, і підростають дочки, і в погляді дружини ловиш теплі іскорки, — тоді все гаразд. Усе нормально.

— Поезії, прозі, театру чи критиці буде присвячено вашу наступну книжку?

— Я пишу одночасно кілька книжок. Першою планую дописати й видати наступного року книжку есеїв. Вона дуже відрізняється від виданої кілька років тому книжки «Парк культури та відпочинку імені Гертруди Стайн». Ця книжка складатиметься з п’яти есеїв про міста, котрі були чи є важливими для мене — Чортків, Кривий Ріг, Тернопіль, Краків та Нью-Йорк. У цих текстах значне місце відведене автобіографічним елементам, однак це не спогади. Міста, про котрі пишу, наповнені людьми та історіями. Два есеї про Чортків та Кривий Ріг уже видрукувані у «Кур’єрі Кривбасу». Що стосується перекладів, то в Польщі у 2010 році вийде «повний» польський Махно — всі вірші, есеї та драми під однією обкладинкою, у перекладах Богдана Задури.

— Яке місце, з погляду професійного літератора, котрий давно живе у США, а отже, добре відчуває певні особливості глобалізації, на зразок переваг поліетнічної свободи у ставленні до літератури зокрема і світу загалом, посідає сучасна українська література у світовому контексті?

— Мабуть, ми повинні цілком усвідомити, що українська література ніколи не буде схожою на англійську, французьку чи німецьку. Ми — інша культура й інша нація з іншою, власною історією. Усе, що відбувається в сучасній українській літературі, здається мені надзвичайно цікавим. Ми, як Монголія, перестрибуємо з феодалізму в соціалізм, — знаєте, існувало колись таке формулювання. Ми інші, але ми нічим не гірші від інших європейських літератур.