ВЛАДА КАЗКИ

Ідилія, пастораль, буколіка. Жанри в українській прозі розроблені вкрай слабо (хоч майже кожний наш поет і має по одному такому віршу: від «Садка Вишневого» Т.Г.Шевченко до «Буколіки» Мар’яни Савки). Але подібної прози у нас та у наших сусідів навіть з іноземних мов не перекладають. Відтак читач повісті Софії Андрухович «Літо Мілени» заздалегідь отримує дегустаторську насолоду — від неможливості порівняння цього твору з жодним іншим. Бо й інтелектуали, знавці античної та ренесансної пасторалі, аж ніяк не стануть співставляти архаїку з текстом ХХІ століття.

Звісно, можна завбачити схожість будь-якої дивовижної ірреальності з казками Оскара Вайлда, з усюдисущим колоритом Маркеса й Борхеса (як це зробив передмовник Сергій Яковенко) — але радше казки Вайлда схожі на повість Софії Андрухович, ніж навпаки. Якщо вже говорити про схожість, то ліпше було згадати вітчизняні автобіографічні іронізми: байку «Ідилія» Івана Франка або «Зачаровану Десну» Довженка — втім, і вони не є джерелами натхнення для авторки. Взагалі-то Софійчин текст не містить інтертекстів. Він сповнений хіба легенькими натяками (не маскарадними алюзіями, а саме шпетними натяками) на певні реалії.

Безтурботна казка не може мати ані літературних принад, ані недоліків, як їх не мають народні казки і фольклорні легенди. Це, користуючись словами авторки, твір літературно-гастрономічний, тістечко, яке не варто зважувати з точки зору енергетичної цінності та насиченості необхідними для організму речовинами. Подібні речі не оцінюють окремо за виглядом, смаком, консистенцією, а лише комплексно: за придатністю до вжитку з чаєм, кавою, вином або лікером. Така лагоминка, як «Літо Мілени», найкраще надається до споживання в осінньо-весняний період, особливо при стомленості після якихось бучних свят. Незле смакує до і після Тараса Прохаська. У якості солодкої протиотрути частуйтеся нею після терпких наливок: скажімо, поезії Олега Солов’я або прози Анатолія Дністрового. Не запивайте «Мілену» віршами Романа Скиби: вийде засолодко. І так далі.

Повість відрізняється показовою особливістю сучасної літератури: вона кількашарова. Її пасторальне літепло є поверхневим екзотичним кремом, під яким запечене інше смаковиння: ҐРОТЕСК. Тож метр ґротеску Олександр Ірванець і присудив «Літу Мілени» одне з переможних місць конкурсу «Смолоскип», і потім опублікував на неї схвальну рецензію. Хоча на противагу напівсоціальній музі пана Олександра (що його ім’я недарма означає «захисник людей») іронія панни Софії скерована на саму «мудрість життєву» (теж у відповідності до її імені). Це театр веселого абсурду: рахманний ґротеск, який не має висміювати щось навколишнє, а власне і є самоціллю (і наш прихований жарт щодо значень імен — це якраз іронія а la Софія Андрухович).

Ми почали забувати, що можна вміти сміятися самому життю. Тобто відчувати зовсім не те саркастичне, що окреслюється популярними жаргонізмами «прикол» і «стьоб», не хохмачити по-одеському, а таки сміятися. З веселощів, з гарного настрою, з чистого серця — при чому сміятися не бездумно, а… вишукано і розумно! Аж нарешті прийшла дівчина і показала нам, як можна по-доброму іронізувати над щастям, мріями, казками, над не буду казати чиїми екзотичними птахами і рослинами — іронізувати чемно, чесно, красиво, зі знанням справи, не перестаючи все це любити і поважати. Притамовані посмішки (подеколи й ледве стриманий сміх) просто переповнюють повість, починаючи з першого речення: «Мілена пчихнула, коли народилася», і закінчуючи майже останніми рядками, де героїня «з насолодою примружила очі і пчихнула ще раз. Але очей вже більше не розплющила».

Це та сама весела карикатурність, з якої починав Чехов — ще й старанно і лукаво замаскована під казочку. Тут розмови африканців («— Псс шрлссшш джщчссц ц ц! — Фффффффф! — підтримав його інший»), трактат з титулом: «Сивий Пан. Історичне підґрунтя, затоки-витоки та сучасність», фантасмагоричні числа («мільйон хустинок», «сто п’ятдесят пар капців»), ім’я героїні з вказівочкою: «Мiлена, з наголосом на першому складі», а не на другому, як хотілося читачеві (чомусь і такому нюансові мимоволі посміхаєшся) — і ще безліч густо-ґротескових видовищ, з яких найгротесковішим постає наскрізна рослинність-пташиність усього світу «Літа Мілени». Останнє ввело в оману передмовника С.Яковенка, котрий спотворив задню обкладинку книги своєю інвективою «герої повісті Софії Андрухович — це екзотичні квіти» (не вірте! всі герої є таки людьми, «казковими людьми», і це стосується навіть птахи Ванди і Риб’ячої Пари).

Ось тепер варто вкопатися під ґрунт: а чому ґротеск як самоціль вийшов саме ботанічно-орнітологічним, що могло підсвідомо наснажувати на саме таку посмішку? Здається, авторка розчула у нашому літературному поспільстві експансію біологічно-наукового способу пізнання. Тут можна згадати, що найрезонансніші україномовні тексти останніх двох років належать Тарасові Прохаську (фаховому біологу, чиї твори чимось невловним нагадують улюблені ним ботанічні альбоми) та Любкові Дерешу (чий «Культ» має біолога у головній ролі); кращими російськомовними речами в Україні останнім часом були твори ірреалістів Марини та Сергія Дяченків (обидва фахові біологи); а в галузі балансування між поп-читвом і літературою — «Сади пана Мічуріна» А.Куркова. Цьому стрижню характерного для біологів сприйняття світу, що мимоволі просякає їхню літературну творчість (пам’ятаєте у Прохаська: ентомологи завжди колекціонери вражень, орнітологи відірвані від землі і так далі), доброзичливо посміхається буколіка Софії Андрухович. У чому проявляється її талановитість як медіума колективної підсвідомості — адже дівчина не могла іронізувати над ментальним підґрунтям згаданих творів, вона сама писала одночасно з їхнім створенням — та, на нашу думку, якось запеленгувала тенденцію.

І хоча ми казали про відсутність літературних принад і недоліків у казці, але психологічний міні-недолік у «Літі Мілени» все ж можна зауважити. Посмішка заради посмішки — це прекрасно, проте для цілої сотні сторінок цього замало: читачеві починає здаватися трішечки одноманітно, надто статично за імпресією (втім, від ста сторінок народних казок та фольклорних легенд у нас, погодьтеся, теж виникло б аналогічне враження). Також пригадується давня зухвала критика автором цих рядків поезії Григорія Чубая, що мала формулювання: «Не плачем єдиним жива людина». Бо наразі ми хочемо аналогічно застерегти панну Софію та її читачів: «І не посмішкою єдиною жива людина». Щоби лишитися людиною, треба іноді сміятися, але й іноді плакати, іноді обіймати, але й іноді ухилятися від обіймів. Немає гіршого для літературного твору, аніж визначення: «на якій сторінці не розгорнеш, ідеться про одне і те саме…».

Попри ці зауваження, очевидно: Софія Андрухович своєю дебютною книжкою впевнено стала на порозі літературного Елізію. Що ж, за євангельськими словами, «толцыте и отверзется».