«ВІЗУАЛІЗАЦІЯ ОБ’ЄКТІВ БАЖАННЯ»

Вирушити до Одеси мене змусили чутки, які дійшли до столиці з запізненням і видалися спочатку цілком неймовірними, — у художньому музеї оселилася експозиція з екстравагантною назвою «Виставка картин»(23.08—16.09). Як, невже справді — картин? Невже в Одесі, схильній протягом останнього десятиліття оригінальничати радикалізмом нових медіа (за провінційними пострадянськими мірками, зрозуміло), інноваційність уже не є самоціллю? Невже й там заскучали за добре забутими формами? Утім, безвихідь в інноваційному мисленні була констатована давно, але очевидне чомусь здавалося неймовірним. Що це — сакраментальне «виставка картин» — випадок чи нові віяння?

Провінція оголює анатомічний зріз суспільних відносин, замаскований у нас видимістю столичного благоустрою. Місто витримане в звичайному курортному форматі — свято життя вирує в дорогих і стильних ресторанах на Дерибасівській, чим далі від центральної артерії, тим пульс слабший. Старі будинки, брудні двори, обшарпані східці застигли в чеканні кращих часів. Крихітний Центр сучасного мистецтва на Соборній площі мов бідний родич тулиться в кількох кімнатках над булочною та секс-шопом. Пряме влучення, навмисне не вигадаєш: у нижньому регістрі — їжа для тіла, у верхньому — для духу.

Спільною темою у розмовах стала глобальна криза інституцій, які підтримують некомерційне мистецтво, але побачивши його на власні очі, все-таки засмучуєшся. Утім, це ще не найгірший варіант існування — найближча перспектива прийдешньої невизначеності, коли вичерпається фінансування соросівського доброчинного фонду «Відродження», напружує куди більше. І проте звиклі, як і всі ми, до стану перманентної кризи, підопічні Центру дивляться в майбутнє хоч і скептично, але з певним внутрішнім, неусвідомленим оптимізмом — вірогідно, трапиться щасливий шанс. Отримавши від міста гіпотетичні експозиційні площі — непридатні приміщення колишніх складів, Центр робить там ремонт, залишаючись у безтурботному невіданні, на які кошти він утримуватиметься...

Від добра добра не шукають, і навпаки, коли, всупереч загальній думці, стан речей не здається нам безнадійним, змінимо їхній похмурий розклад, злегка пересмикнувши карти (дозволене шулерство — мистецтво вимагає жертв, зокрема й моральних). Нас тішить те, що наприкінці часів і породжених ними проектів, що лопаються, мов мильні бульбашки, останньою підвалиною мистецтва залишається антропологічна підвалина, адже людський вимір потенційно невичерпний. Множення індивідуальних практик, деінтеграційні процеси, які викликають ремствування гноблених соціальним інстинктом, — що в цьому поганого? Мистецтво дедалі персоналізується, стає дедалі суб’єктивнішим і симптоматичним — і з цим можна жити далі. Можна жити дуже непогано, легко та приємно, «не поступаючись у своєму бажанні» створювати що заманеться— без огляду на колективні установки. Не випадково в середовищі одеських художників етичний імператив Лакана популярніший, ніж кантівський. І суб’єктивні відхилення від норми їх цікавлять більше від нормативної нудьги. І реабілітована інтерпретація цих відхилень у дусі постлаканівського психоаналізу. І культивується відвертий стриптиз — відверта демонстрація «об’єктів бажання».

Перетворення об’єктів бажання на об’єкти зображення дає одеському живопису право на існування в замкнутій сфері contemporary art, що ревно стежить за чистотою своїх рядів, їх «адекватністю часу» (art — це ніяк не мистецтво, «артисти» — не художники). Умовна межа, позначена прикметником contemporary, лише ілюзія, ніхто насправді не знає, де вона пролягає. Тим більше — в час скасування будь-яких меж... Але віддаючи данину переконаності художників, припустімо, що коли інтелектуальну гру в дусі часу влити в старі мальовничі міхи, до мальовничої субстанції на полотні додати трохи «надлишкової насолоди» — вийде гібрид мальовничого арту, явище настільки ж рідкісне, як дитина з пробірки.

Отже, Олександр Ройтбурд, Володимир Кожухарь, Олександр Панасенко, Ігор Гусєв, Іван Цюпка, Едуард Колодій виставляються разом, але кожен сам по собі. Вони розбрідаються в різні боки — кожен до свого «об’єкту а».

Найбільш стомливо-умоглядний, насичений лаканізмами живопис О. Ройтбурда, своїм автопортретом із змішаною буддистсько-християнською атрибутикою благословляючого послідовників, братів в ідеї. Перед тим, як зважитися на «прочитання» опусів Ройтбурда, необхідно штудіювати літературу з психоаналізу — щоб оцінити переклад мовою мистецтва її фундаментальних положень (стадія дзеркала, великий і малий інший і т.д.). Гіпертрофована матеріалізація туги за змістом — постмодерністська «порожнинність», як основна естетична категорія, тут перетікає у свою протилежність.

Епатаж у стилі мас-культури І.Цюпки — явна профанація, необразлива й ідіотично-дурнувата (ідіотія — поширена сьогодні в мистецтві стратегія). З відвертим наміром шокувати обивателя, сунути йому під носа червону ганчірку, Цюпка вивуджує фрагменти жорстокого життя — дітки, котрі наркоманяться, піддаються знущанням, блакитнуваті хлопчики, що відливають на троянди (схоже на панно в стилі модерн) — натяк на якісь квіти зла. Імпонує те, що тут усе цілком просто, самоціль — стеб над стереотипами. Чимось схожі садо-мазохістські сексуальні фантазії, втілювані в мистецтво І.Гусєвим, — вони витримані в еталонно-дурному смакові. Замість того, щоб ремствувати, як усі, на розчинення елітарного мистецтва в непристойності масового, він вилучає задоволення з самої вульгарності.

Е.Колодій кепкує з класичної музи, його профіль — цитування з обов’язковим перебріхуванням («Свобода на барикадах» Делакруа загадковим чином ототожнюється з «Венерою в хутрі»).

Місія О.Панасенка не така безневинна, він зомбує глядача, заражає його явно клінічними психічними станами своїх персонажів. Запозичене з порно-сайта величезне обличчя жінки, що хтиво облизується, перебільшено натуралістично, цей натуралізм перверсивного не може не вивести з рівноваги глядача — спостерігача мимоволі.

Роботи В.Кожухаря, а саме він вербалізував актуальну інтенцію—«візуалізації об’єктів бажання», навпаки, зненацька ненатуралістичні, на відміну, приміром, від його «кіношної» тінейджерської серії. Мабуть, художник дійшов висновку, що не все таємне має ставати явним, надто відверта візуалізація губить бажання. Часткове замовчування того, що мається на увазі, посилює сугестивність картинки. Невиразні в мальовничому тумані неідентифіковані фігури, ніби зжаті пружини, втиснуті в коробки замкнутого, клаустрофобічного простору, який розпирають зсередини відчуття екзистенціального дискомфорту, скутості напруги, що вимагає виходу, — формула бажання нині позбавлена літературних подробиць.

Ось і весь живопис, він говорить про «незбагненність і недосяжність реального», а тому видає бажане за дійсне. Поки є в художників інтелектуальні кумири, «арт»-живопис житиме. Він дуже кумедно виглядає в музейному контексті. «Як можна знущатися з дітей!» — обурюється бабуся- доглядачка, тицяючи пальцем у розп’яте на паркані немовля, котре не пожалів Цюпка. А що робити? Треба ж щось малювати...