Арсенал мистецтв

Ідея створення музею сучасного мистецтва вже давно панувала в українському художньому середовищі. В необхідності музею, який мав би стати показником окультуреності соціального простору, а заодно й високого суспільного статусу актуального мистецтва, ніхто ніколи не сумнівався. Але до певного часу втіленню мрії перешкоджала відсутність потенційних меценатів, упевнених у тому, що «молоде» актуальне мистецтво, яке існує тут від середини 1980-х, займається серйозними речами і є частиною елітарної культури. Все-таки нашій культурній свідомості зжитися з його цінністю не так легко. На Заході, який співіснує пліч-о-пліч із художнім авангардом уже близько століття і встиг глибоко перейнятися його духом повалення авторитетів і критичного пафосу, бар’єра несприйняття між суспільством і художниками немає. На сленгу тамтешніх культурбюрократів сучасне мистецтво проголошується «гарантом демократичних цінностей», а зацікавлені обивателі — від маленьких дітей до пенсіонерів — не виглядають випадковими відвідувачами в музеях сучасного мистецтва. Місцеві ж поціновувачі «прекрасного й піднесеного» налаштовані на тенденційно негативне сприйняття нинішньої версії мистецтва, вони завзято вишукують у його виявах «небезпечні», з погляду моралі й ідеології, «шокуючі» моменти... Тому матеріалізація ідеї створення музею сучасного мистецтва в Україні виявилася несподіванкою для самого сучасного мистецтва, яке вже якось звикло до власної незатребуваності та «бездомності»...

Музей створює приватна особа, і в цьому немає жодних відступів від прецедентів світової практики. Декларацією про наміри Віктора Пінчука розпочати формування публічної колекції стала виставка «Перша колекція», яка відбулася в Будинку художників у листопаді минулого року. Виставлені там твори Василя Цаголова, Олександра Гнилицького, Арсена Савадова, Олега Тістола, Іллі Чичкана, Олега Голосія, Алесандра Ройтбурда, Павла Макова й інших були придбані фондом В.Пінчука «Сучасне мистецтво в Україні» і стали початковим ядром зібрання.

Наступним кроком стала виставка з відомою літературною назвою «Прощавай, зброє», яка експонувалася від 1 до 14 жовтня у будинку, що належав Арсеналу, а нещодавно був переданий Міністерству культури. Тут і розміститься майбутній музей — із появою експозиційного простору ідея все більше матеріалізується. Цитата з Хемінгуея не лише натякає на переобладнання військового об’єкта на храм муз, збройового арсеналу — на арсенал мистецтв. Хочеться думати, що у складанні зброї є і метафоричний зміст: укладення довгоочікуваного мирного договору між мистецтвом і українським суспільством.

Вибір місця здається досить вдалим. Сучасне мистецтво, демонструючи демократичність смаку, все частіше відмовляється від стерильних стін «білого куба» на користь альтернативних урбанізованих просторів із їхньою потужною енергетикою, найчастіше старих промислових і складських будинків — це модний тренд у всьому світі. Простір київського Арсеналу, приміром, нагадує Арсенал у Венеції, де розташовується інтернаціональна частина Венеціанської бієнале. А експозиційні можливості цього будинку з більш як двохсотлітньою історією справді вражають — що дозволило куратору виставки Олександрові Соловйову зосередити в цих стінах дійсно масштабну пінакотеку (зібрання живопису) та зробити акцент на просторових медіа-інсталяціях, розгорнутих фотосеріях... Незабаром буде оголошено міжнародний конкурс проектів реконструкції будинку, ну а поки що, на проміжному етапі «гуманітарної конверсії», твори близько 70 авторів виставляються у похідних умовах...

У порівнянні з «Першою колекцією» обойма авторів доповнилася і розширилася, зберігаючи, втім, загальну тенденцію: куратор вибудовує свою версію розвитку актуального українського мистецтва 1990—2000-х років, відмічаючи його найзначущіші віхи. З творів, які увійшли до колекції, виставлено відомий проект Арсена Савадова «Донбас-Шоколад» — фотографії з забрудненими вугільною пилюкою шахтарями — «трансвеститами» в балетних пачках. Сам художник вважає ці фото не звичайною постановочною зйомкою, але частиною перформанса, здійсненого ним для досягнення колективного екстазу, духовного єднання груп соціальних маргіналів — шахтарів і художників... Публіці буде представлена й не настільки епатуюча, а більш тонка савадівська серія з татуйованими «Ангелами» на березі моря.

Експонуються 11 робіт Олега Голосія, які увійшли до колекції. Мистецьке життя цього художника тривало лише близько п’яти років — від 1988-го до 1992-го, року його трагічної загибелі. Він був найартистичнішим із українських живописців «нової хвилі», невимушено транслював на полотно кадри внутрішнього потоку образів — «внутрішнього відео». Його картини унікальні істинністю переживання повноти поточного моменту, властивою кінцю ХХ століття, — моменту падіння у космічну безодню. У Голосія популярна тоді «наркотична естетика» знаходить переконливу внутрішню мотивацію подолання безперестанної клаустрофобії — споконвічного людського страху... У таких речах, як «Кораблик», «Так», «Космос», «Летючий човен», «Трійка» відкривається вхід у безкінечний простір морських глибин і заходів біля крайки пляжу, прерій і незаселених островів... У них знову воскресає романтичний панорамний погляд, який прагне увібрати в себе весь Всесвіт.

Що ж до свіжої «картинної продукції», вона вже аж ніяк не прагне бути сама собою, а вважає себе фальшивкою, чистої води «симулякром». У цій категорії фігурують «Фантоми страху» Василя Цаголова — у нападі клаустрофобії, що розігрався в метро, йому привидівся сам Кощій Безсмертний і Баба-яга, яка вилітає з тунелю у ступі...

У розділі відео виставлено багато ретроспективних творів, але є й кумедні новинки, такі, як «Очевидне-неймовірне» Іллі Чичкана, де розробляється його «вічна» анімалістична тема. Купивши на Сінному старі дитячі шуби, він пошив із них «шкурки» для «небачених звірят», які живуть у лісі цілком природним життям. Креативна ідея фільму полягає в тому, що легальне спостереження за цим життям, таке, як його пропонують освітні канали, нічим не відрізняється від вуайєризму...