Підтримати
Не хочеться, дуже не хочеться вже у перших рядках підмінювати рецензію жанром "некрологу" - після прем'єрних вражень. Але життя не питає, обставини спонукають, а смуток не минає.
Треба ж було такому статися (і треба ж було втрутитися в цей сюжет якомусь вищому режисерському задуму), щоби одразу після прем'єри "Сторонніх серед нас", щойно відігравши цю свою єдину виставу, тут-таки й пішла від нас у засвіти хороша актриса, чудова жінка - Зінаїда Василівна Цесаренко. Світла їй пам'ять.
Канадська п'єса, певна річ, теж не про стратегічні польоти модерних інопланетян, а про земне і вічне - про хисткий поріг, який ледь-ледь відділяє літню людину від неминучого візиту в інші світи.
І ось зіграла вона вперше, як востаннє, з максимальною віддачею свою Мері ("торт"), махнула світлими крильми своїх повітряних шат, як співоча пташка - і полетіла. За інший поріг. Так і не дочекавшись рецензій, бо їх замінили - некрологи.
Є у такому метатеатральному сюжеті надрив, сентиментальність. Фатальна неминучість. Єдине, чого тут немає, - це місця для якоїсь цинічної розважливості. Абсолютно не властивої і самій актрисі, котра прожила понад 80 років, зберегла в рідному театрі особливий-важливий статус світлої людини. І так і пішла - в цьому ж статусі.
Багатьом здається, що життя Театру, його просування, розвиток та стоїцизм аж надто залежать від чорноротих та пробивних фурій. Але і це не так. Частіше Театр охороняють і оберігають саме такі, як вона, - світлі-світлі. Жінки-метелики. Які майже ніколи не значилися "першими актрисами", але помітно впливали на клімат, театральну і закулісну атмосферу. Та й, узагалі, вони непомітно впливали на можливості сценічних романтичних польотів, які би ролі їм самим не пропонували.
Ось і вона, Зінаїда Васильлівна, за кілька десятиліть зіграла - П'яту подругу ("Бунт жінок"), Молоду жінку ("Голубі олені"), Першу відвідувачку ("Майстер і Маргарита"), Прив'язану ("Срібна павутина"), Тенденційну сусідку ("Каса маре") тощо.
Якщо йти за репертуарним списком, то набереться таких приблизно сотні - її безіменних, а іноді й з іменами, світлих добрих жінок-метеликів. Які завжди, не роздумуючи, летіли на вогонь, а потім горіли, а згодом воскресали. І якщо про них згадували, то вони, наче нічого й не трапилося, виходили на сцену, щоби зіграти якусь таку Мері на прізвисько "торт". Пацієнтку клініки, клієнти якої втратили пам'ять, але не розгубили людяності та бажання взаємного тяжіння.
І, можливо, навіть сам процес такого тяжіння освітлює їхній помутнілий розум, дає надію на взаємність - якщо не з людиною, то хоча б із примарою у власній голові.
Ну ось що вам сказати? Було у Зінаїди Василівни в цій її останній виставі декілька виходів. Але без усілякого перебільшення констатую: вона - запам'ятовувалася. Вона давала цій виставі психологічний об'єм, а також живу, а не награну ноту співчуття до недужих, загублених. Недарма в моїй уяві у зв'язку з нею, тією, що вже відлетіла, повсякчас і виникає образ жінки-метелика. Трепетного, інколи наївного - ніби він намагається відігнати від себе тривожні передчуття про близьку вічну пітьму. І в надії своїй постійно тріпоче.
Щирий трепет, про який хочеться писати тільки піднесені слова, і був властивий саме цій чудовій актрисі. В якої, як мені здавалося, ніколи-ніколи не було в її складному рідному театрі заклятих ворогів, підступних конкурентів, змій підколодних. Бо таку, як вона, неможливо було скривдити або зневажити.
По-перше, нема за що. По-друге, вона й сама часто виступала адвокатом різних своїх героїнь. Починаючи від циганки Ази, на роль якої її ще в молодості запросили в столицю. Аж, можливо, до язикатої баби Палажки в хітовій "Кайдашевій сім'ї": там вона грала конфліктність через добродушну іронію, чарівливе кепкування над придуркуватістю й підступним норовом сільської пліткарки. І, до речі, кожен вихід Зінаїди Василівни в ролі Палажки супроводжувало шаленство залу.
Гадаю, погодитеся із наступним твердженням. Покоління "тих" актрис і "цих", що ще залишилися в нас в одиничних екземплярах, завжди вирізняла (вирізняє) властивість "біографічного" методу щодо того чи іншого сценічного образу. Ніколи і нічого випадкового або зайвого в різних її героїнях (із різних епох) - епізодичних образах чи зрідка головних (як, наприклад, у виставі "Соло для годинника з передзвоном", де Зінаїда Василівна романтично і натхненно грала пані Конті). За кожною з її сценічних жіночок прочитувалася хай не видатна і ексклюзивна, але все-таки "своя" біографія.
Навіть бабу Палажку вона мимоволі тлумачила як досвідчену жінку-троля, що буквально "тролить" усе село Семигори, та й себе саму, інколи скажену, інколи непутящу, але вже таку, що багато чого бачила на своєму віку, багато чого пізнала.
І в останній її сценічній героїні, у тій-таки Мері (з приміткою "торт"), читалася - біографія. Все було зрозуміло про її минуле. Про покинутість, забутість, про сімейну недоласканість. Мабуть, колись це була солодка жінка, на яку роєм, як мухи на мед, зліталися гарні чоловіки? А потім крем-брюле обвітрився, барвники разом з розумом потьмяніли. Життя надломилося. І загнало ту Мері в клініку-пастку. Навколо - психи. А в неї в голові - колишнє солодке життя. І коли інколи спалахують вогники її зрадливої пам'яті, то вмить загоряються і її очі. І знову вона хоче віддати свою доброту першому стрічному. Одне слово, знову і знову жінка-метелик готова летіти світ за очі, на шалений вогонь.
І полетіла.
* * *
Чесно кажучи, рука не піднімається характеризувати цю прем'єрну виставу якимось шаблонним клеймом - на кшталт "погана" чи "хороша", "вдала" чи "сумнівна".
"Сторонні серед нас" на Камерній сцені франківців сприймаю, швидше, як гуманітарну місію. Як легітимацію театрального милосердя; як сценічну монетизацію якихось зворушливих, сентиментальних людських субсидій.
Представники різних гілок франківців не те щоби розігрують "конфлікт поколінь", а, очевидно, пред'являють декларацію про милосердя та терпимість.
При цьому жодних професійних претензій до п'єси Бушковськи. І якщо хтось вирішить, що вона шаблонна або художньо неспроможна, то це абсолютно не так.
Швидше, навпаки - це добре скроєна сімейна драма. І, повірте, після гори усілякої мури, яку у вигляді "п'єс" інколи доводиться перечитувати в рамках тих чи інших драматургічних конкурсів, саме такі тексти про людей різних поколінь і видаються ледь не художніми одкровеннями.
Тим більше, що до таких текстів застосовна навіть якась "етимологія", передбачається навіть історична наступність. Це якщо озиратися на взаємини старих і молодих в інших давніх драматургічних сюжетах, на кшталт Віни Дельмар ("Поступися місцем") або в п'єсах Освальда Заградника ("Соло для годинника з передзвоном", "Долетимо до Мілана"). Тут і там, у канадця і в його попередників, усе доволі прозоро. Тіні ще незабутих предків і плем'я не те щоби "молоде", але вже інше, яке займає місця своїх родичів, а потім і їхні місця обов'язково займе хтось. Ось тобі і конфлікт, ось і мораль на всі часи.
П'єсі Аарона Бушовськи трохи більше 20 літ. Тобто з'явилася вона ще наприкінці ХХ ст., коли колективно танули та гасли його гуманітарні цінності (та гасла). І, певна річ, відтоді і сімейні пристрасті стали жорсткішими, і конфлікти поколінь - відвертішими.
Але від тексту Бушовськи, до честі автора, "пахне" чесними людськими взаєминами та переживаннями, у ньому є відчуття ілюзорністі днів минущих, а ще - є присмак примарності всього сущого, бо ще ж невідомо, хто в цьому світі сторонній, а хто найрідніший.
Ну й, звісно, такі сюжети прошиває очевидна сентиментальність, яка ніколи не псує чесних театральних намірів. Є двоє старих - Майкл (Євген Свиридюк, Олег Шаварський) і Габріель (Галина Семененко, Галина Яблонська), а навколо них - сімейні контингенти: доньки, чоловіки тощо. Є ще один контингент, ніби місце сили і місце порятунку, - це мешканці клініки, не дуже здорові, але доволі безжурні диваки.
Майкл і Габріель на заході свого сонця випадково зустрілися, стрепенулися, наче пам'ять повернулася до кожного з них і підлий Альцгеймер на час відступив від своїх потенційних жертв. Літні люди відчули те саме взаємне тяжіння, усвідомили очевидне, - інколи краще жити в клініці серед хворих, ніж у комфорті серед здорових родичів.
У цьому сенсі, ні режисер, ні його актори далебі не педалюють у сценічному малюнку тему Альцгеймера з її конкретною симптоматикою. Цей Альцгеймер, звісно, також серед всіх нас, хоча він інколи і здається стороннім. Але місія Альцгеймера, як незримого персонажа, в тому й полягає, щоб усім нагадати: деменція в різних життєвих сюжетах - це насамперед забуття сутнісних та ціннісних життєвих основ. Тих, про які вже написано вище: співчуття, милосердя, доброта.
І ось у такому, а не в іншому стилі, й хочеться говорити про виставу. Рельєфні сентенції, на кшталт "постдраматичний дискурс" або "неоромантична спектакулярність", очевидно, залишаться для нової вистави Рози Саркісян у Львові, на яку вже налаштувався.
Цей же франківський "проект" - аскетична вистава з елементами помірної театральності, яка тут нікому не заважає, але й акторам особливо не допомагає, оскільки кожен із них наперед знає, що він робить і кого він грає.
Старомодна трагедія, відповідно, і прочитана Петром Івановичем зі старомодним придихом, якому інколи опирається дизайнерська стінка-екран, що символізує новітній театральний дизайн. А йому, режисерові, можливо, більше би згодилися старенькі м'які меблі - пуфики та диванчики, або столики з чайним начинням. Увесь отой добрий комфорт зі світу добрих та напівзабутих людей. І якщо є в науковому вжитку "театр жорстокості", то ніколи не пізно нагадати і про "добрий театр", як у нашому випадку. Бо яким би ти не був непримиренним та затятим авангардним критиком, а саме з таким "добрим театром" марно боротися-змагатися або ж скидати його з корабля сучасності. Він однак вирине, доки у маленькій шлюпці ще залишатимуться його останні пасажири - щирі та вічні, як сам цей театр.
Так і тут. Добрі люди (такі, наприклад, як Ніна Гіляровська, легендарна Соня з "Дяді Вані" Сергія Данченка) постійно натякають глядачам: тільки любов здатна бодай на час усіх нас зцілити. І тільки терпимість може бодай частково вирішити різноманітні проблеми, яких торкається і п'єса - ейджизм, некомунікабельність.
Петро Іванович ще у 1981-му разом із Володимиром Лизогубом ставив на франківській сцені іншу п'єсу про інших літніх людей - "Ретро" Олександра Галіна. І у тому далекому постолімпійському році на перший план виходила важка артилерія - Наталія Ужвій, Євген Пономаренко, Нонна Копержинська, Поліна Куманченко. І ось, іронія долі, майже через сорок років - новий-старий сюжет для цього ж режисера: тільки в іншому часі, з іншим діагнозом та іншими запропонованими обставинами. Бо у його нових "Сторонніх", на відміну від старого "Ретро", працюють два автономних акторських склади - на ролі літніх закоханих та інших мешканців цього тлінного світу.
У такому виробничому повороті-розподілі є зрозуміла та обґрунтована театральна тактика: два склади справді часом необхідні. Але є й історична пам'ять про незламну позицію Георгія Товстоногова, який заперечував концепцію двох складів і казав, що різні акторські партії (на одній ролі) - це, відповідно, абсолютно різні вистави, контрастні концепції. Як і в нашому випадку, до речі.
Прем'єрний склад з іменитими майстрами - Галиною Яблонською та Олегом Шаварським - це сюжет чудового акторського самовиявлення, усвідомленого лідерства й прем'єрного пріоритету, на що кожен із майстрів має честь і право.
Інший склад, коли в головних вікових ролях Галина Семененко та Євген Свиридюк, - це інші відтінки однієї й тієї ж історії, у якій більше осінньої лірики, сердечного щему. Антагонізм між рідними та сторонніми не надто відвертий, відчувається навіть мимовільне проростання одне в одного - у тих, хто відходить, і тих, хто прийшов. У цьому плані, художньо переконливо й артистично точно подані у виставі образи двох доньок - Джоан (Наталя Ярошенко), Нетті (Анастасія Добриніна). Кожна з них вдивляється у свого вже майже "втраченого" родича, наче дивиться і в своє особисте майбутнє, остерігаючись його, сторонячись його, але водночас усвідомлюючи, що вже нічого не змінити. Бо ця вічна стара драма - з її відліком втрат та рідкісними променями ілюзорного щастя - з часом знову зробить свій фатальний візит. Уже в якусь іншу родину, в чиєсь інше життя. І немає жодних ліків від цієї драми - тобто від ненажерливого часу, який не жаліє ні гордих птахів, ні трепетних метеликів.
І коли вже після-після вистави актриса Галина Семененко, яка на розрив аорти щойно зіграла свою Габріель, буквально тремтить і ридає у моїх обіймах - після своїх порожніх сезонів, після лікарняних рецептів, після такої несподіваної ролі-стресу - то єдине, що можу їй сказати вже не як критик: "Не плачте, моя дорога, все добре, ви не "сторонні", ви всі - мої рідні".
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google