Вистава під час повітряних тривог

17 липня, 2022, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Чим запам'ятається воєнно-театральний сезон

Вистава під час повітряних тривог
© Світлини із соціальної мережі Facebook

У середині липня, за традицією давньою, історичною, українські театри закривають свої сезони, озираючись на минуле та підбиваючи підсумки роботи. Цьогоріч підсумок один, і він передбачає виключно театральний жанр трагедії — війна... Які тенденції, які ситуації, які події, вистави й автори визначали цей історичний воєнний сезон?

Може, мені б і хотілося написати розлогий допис у межах підсумків українського театрального сезону 2021/2022 про «екзистенційні мотиви в режисерському трактуванні» української класичної п'єси «Безталанна» на сцені київських франківців. Може... Але мало хто зрозуміє й оцінить такий філософський пацифізм, тоді як під ногами українського театру від вибухів здригається земля. Тому мета нотаток — нагадати і медійно зафіксувати-підсумувати саме ті важливі явища, ситуації й тенденції різного масштабу і штибу, які й визначали саме цей пекельний воєнний театральний сезон.

Тож поїхали!

Загибель ескадри: українська трагедія

16 березня 2022 року — чорний день у календарі історії сучасного українського театру. Саме цього дня російські агресори скинули надпотужну бомбу на Маріупольський драматичний театр, де шукали прихистку сотні дорослих та дітей, що втратили свої домівки. Близько 600 загиблих і всередині театрального приміщення в центрі Маріуполя, і поруч із розгромленим театром. Згодом окупанти почали розчищати ті завали й анонсувати «відновлення» роботи маріупольського театру у вигляді концертних програм та інших скетчів. У ЗМІ таке варварство охарактеризували єдино можливим визначенням — «танці на кістках»...

У середині червня стало відомо, що російські окупанти розгромили і театр у Сєвєродонецьку (там у пристойному відреставрованому приміщенні тривалий час працював евакуйований Луганський український музично-драматичний театр).

Частину театрального колективу з Маріуполя прихистив у себе Ужгородський український театр. Деякі митці, що працювали в Сєвєродонецьку, очевидно знайдуть прихисток у Сумах — у театрі імені М. Щепкіна. Дякувати Богу, що живі!

«Мельпомена Таврії»: об'єднує Україну і світ проти російських агресорів

У червні 2022-го, попри всі перестороги, в Україні таки відбувся 24-й міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії». Традиційно цей міжнародний сценічний форум проходить у Херсоні. Але нині Херсон окупований російським агресором. Тому Олександр Книга, художній керівник Херсонського академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша, а також організатор і модератор фестивальної «Мельпомени», вигадав полілогічно-географічний формат цьогорічного фестивалю в умовах воєнного часу. Тобто фестиваль триватиме, але не в одному звичному місці, а одночасно-синхронно в різних місцях України та світу. Причому мета такого формату — не тільки театральна, а й суспільно-політична: нагадувати глядачам у кожній українській та міжнародній фестивальній локації про окупацію Херсона, про тисячі українців, які чекають визволення від російських агресорів.

Те, що особисто мені ще на етапі запуску цього проєкту видавалося красивою патріотичною мистецькою ідеєю, на щастя, склалося в реальний резонансний фестивальний проєкт. Ініціативу херсонців палко підтримали львівські театри, за що їм окреме спасибі (у Львові, до речі, саме й базувався фестивальний штаб «Мельпомени Таврії»). У підсумку — до цьогорічного фестивалю долучилися 60 театрів — українських та іноземних. І це, безумовно, результат!

Тим часом окупанти в Херсоні, очевидно як піар-«отвєтку» українській «Мельпомені» та особисто Саші Книзі, анонсували відновлення роботи Херсонського українського театру за активного сприяння відомого російського актора театру та кіно Сергія Гармаша, що народився в Херсоні і має там велику родину. Насправді така кадрова комбінація малоймовірна: щоб актор, перегодований фантастичними гонорарами за один знімальний день у РФ, взяв та й погодився на місце художнього керівника в далекому, хоч і рідному йому Херсоні? Це, на мій погляд, лише пропагандистська піар-акція самого актора, аби засвідчити відданість та сервільність ідеалам Кремля і згодом, завдяки певним залаштунковим домовленостям, отримати посаду художнього керівника престижного московського театру «Соврємєннік», куди він дуже давно мітив, а наразі там і місце вакантне. Далеко не завжди талановитий актор виявляється людиною порядною і навіть адекватною. Частенько буває навпаки.

Наталія Ворожбит: головний драматург воєнного сезону

Ім'я Наталії Ворожбит у цей період постійно випливало у стрічках новин культури. З різних важливих інформаційних приводів та за різних запропонованих театральних обставин. Цьогоріч Наталія Ворожбит спільно з митцями Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра стала лауреаткою національної Шевченківської премії за виставу «Погані дороги» (авторка тексту — Ворожбит, режисерка — Тамара Трунова). Згодом «Погані дороги» відбули у важливий гастрольний тур містами Європи, доносячи європейцям благу вість про сучасний актуальний український театр початку XXI століття і періоду російсько-української війни.

Тим часом п'єса Ворожбит «Саша, винеси сміття!» — про фантомні болі російсько-української війни — отримала в Україні нове сценічне життя завдяки енергії режисера Максима Голенка. Його «Саша» на сцені-укритті Одеського театру імені Василя Василька, під поворотним колом, переміг сирени повітряних тривог в українському південному місті. У ЗМІ пишуть, що глядачі на перегляді навіть не плачуть, а ридають уголос, і квитків на виставу в місті не дістати. Така сила театральної емпатії Голенка, Ворожбит і одеських акторів.

Згодом Голенко вирішив створити нову сценічну редакцію «Саші» авторства Ворожбит на сцені-укритті в театрі міста Рівне, так само під поворотним колом великої сцени.

Але й це не все. Симультанно Голенко запускає в роботу в Рівному ще одну п'єсу Наталії Ворожбит: «Зерносховище» — про трагедію Голодомору в Україні (спільно з Одеським українським театром). Тим часом в Одесі розпочинається робота над сценічною версією «Зерносховища» по сусідству з українським театром, де головрежем працює сам Голенко, в академічному театрі ляльок на вулиці Пастера (режисер Елістін Михайлов). Наталю, театри чекають і нових ваших текстів, — пишіть.

Театр драматургів: тексти мають жити

Щойно задаєш пошук словосполучення «театр драматургів» у Google, той одразу ж видає навіть точну адресу: Київ, вулиця Петра Сагайдачного, 25Г.Тобто це київський Поділ.

У мережі, відповідно, є й декларація про наміри Театру драматургів: «Ми, 20 українських драматургів, об'єдналися в лютому 2020 року, аби створити театр, у якому головною цінністю буде текст. Театр драматургів — це платформа для презентації текстів, навчання та обміну досвідом драматургів і підвищення ролі автора в українському соціумі».

Засновники театру — Павло Ар'є, Олена Астасьєва, Ігор Білиць, Наталія Блок, Андрій Бондаренко, Наталя Ворожбит, Ірина Гарець, Юлія Гончар, Олена Гапеєва, Оксана Гриценко, Тетяна Киценко, Анастасія Косодій, Максим Курочкін, Лєна Лягушонкова, Євген Марковський, Ольга Мацюпа, Катерина Пенькова, Оксана Савченко, Людмила Тимошенко, Віталій Ченський.

Сам для себе розумію місію Театру драматургів так: не всі українські режисери і далеко не всі українські театри готові сьогодні вирушити на пошуки української нової драми. А тексти цікаві є, і вони не мають тліти у файлах ноутбуків чи в паперових течках робочих столів шановних авторів, — тексти мають жити. Тим більше тепер, у драматично-історичні воєнні часи і в період різких змін суспільно-культурних парадигм, коли з корабля української історії гамузом викидають у відкрите море сувої текстів російських авторів, що раніше становили репертуарну основу багатьох українських театрів. Завжди стежу за сторінкою Театру драматургів у мережі Фейсбук і буду щиро радіти, коли ці талановиті тексти вийдуть із подільського ареалу суто Театру драматургів і будуть згодом затребувані театрами у Львові, Одесі, Франківську, Харкові та інших містах.

Дерусифікація театру і «проблема» репертуарного заміщення

24 лютого 2022 року, фатальний день нападу російського агресора, миттєво змінив не тільки політичні вектори в Україні (заборона низки проросійських партій), а й соціокультурні координати країни, яку нищать ракетами та іншою смертельною зброєю.

Буквально в перші дні повномасштабного вторгнення РФ в Україну низка наших державних театрів, що мали на фасаді вивіску «російський», рішеннями «знизу», тобто трудових колективів, постановили відмовитися від прикметника «російський» у назвах. Так сталося в Києві (Театр імені Лесі Українки), Харкові, Миколаєві, Одесі, деяких інших містах.

Ці рішення продиктовані насамперед агресією РФ проти України, політикою Мінкульту стосовно дерусифікації, декомунізації та деколонізації сучасної України. Втім, зміна вивіски на фасаді ще не гарантує художнього ренесансу цих театрів, бо купа бездарних і допотопних постановок були і російською, і українською мовами.

І якщо, наприклад, колишній російський театр у центрі Києва під пильним оком Мінкульту вже затіяв велику активну внутрішню перебудову-українізацію, перекладаючи свій поточний репертуар українською мовою (і їм це вдається), то мені особисто дуже важко уявити, скажімо, майбутнє репертуарне обличчя колишнього Одеського російського театру: там і в мирні часи репертуар на афішах інколи відлякував одіозністю та нахабною попсовістю, а тепер і взагалі не знаю, як російськомовні актори тієї одеської трупи планують до осені перекваліфікуватися на блискучих україномовних лицедіїв, що гратимуть, наприклад, Володимира Винниченка, Івана Франка, Лесю Українку чи, спаси Господи, Василя Стефаника.

Утім, майбутнє покаже й підкаже, до чого це приведе. Може, навіть до того, що деякі театри припинять свою діяльність: бюджети не гумові, ба більше — скарбничка майже порожня.

Бідний театр: Єжи Гротовський — наш сучасник

Повномасштабна агресія РФ проти України помітно вдарила по державній кишені. Мінфіну не позаздриш, коли максимум фінансових вливань мають іти на обороноздатність України, на підтримку ЗСУ і водночас із простягненою рукою до держбюджету стоять бюджетники-гуманітарії. Театри зокрема.

Уже перші місяці повномасштабного вторгнення РФ в Україну боляче вдарили по економічному майбутньому багатьох театральних колективів.

Знаю, наприклад, що в столиці України муніципальні театри, які підпорядковані місцевій владі, вимушені скорочувати свої фінансові плани майже на 40%: це різко позначиться і на зарплатах, і на штатних розписах (можливі серйозні скорочення штатів). Плакати або зітхати тут марно. Колишнє відносно безтурботне театральне життя різко обірвалося 24 лютого 2022 року.

І якщо театральні колективи, підпорядковані безпосередньо Міністерству культури та інформаційної політики, ще відносно тримаються, то взимку можливі різні мізансцени та комбінації. У Мінкульті вже заговорили про секвестр бюджету, тобто його скорочення.

Чи може воєнний стан та недофінансування призвести до реального закриття деяких театрів, скажімо муніципальних? Вголос ніхто з чиновників на таке запитання не відповість. Але війна здатна вплинути й на кількісний фактор театрів, муніципальних і регіональних насамперед, якщо в кишені держави вітер свистатиме.

Тим часом касові збори навіть потужних національних театрів в умовах нинішнього воєнного часу впали майже на 100%. А касові збори — це і бюджети на нові постановки, і вагома частина покриття комунальних послуг.

Такі апокаліптичні настрої, звісно, хочеться відкинути. Але, на жаль, реальність інколи страшніша за Апокаліпсис.

Вистава, що вже тричі увійшла в історію

На початку липня 2022 року Національний театр імені Івана Франка показав прем'єру воєнного сезону — «Калігулу» Альбера Камю (режисер І.Уривський, художник П.Богомазов). Прем'єра — історична у трьох вимірах. Насамперед тому, що це перша прем'єра Національного театру періоду російсько-української війни, тобто повномасштабного вторгнення РФ в Україну, і вже одним цим фактом виставі гарантоване важливе місце в новітній історії Театру Франка. По-друге, сам сюжет екзистенціаліста Альбера Камю про римського імператора Гая Юлія Цезаря Германіка з династії Юліїв-Клавдіїв (Калігулу) передбачає екскурс суто історичний — у нетрі давньоримської історії, де правителі навіжені, закони життя скажені, а «народ мовчить».

Третій фактор історизму цієї прем'єри — ймовірні паралелі з реальністю, коли божевільний імператор сусідньої північної імперії, давно втративши глузд від абсолютної влади, розв'язує в центрі Європи криваву бійню. Цю історичну паралель-параболу відчули багато глядачів прем'єрного «Калігули», про що згодом радісно відзвітували в десятках своїх постів на Фейсбуку, і вистава франківців «Калігула» таким чином у липні стала лідеркою його українського театрального сегменту за кількістю постів, коментарів, медійних публікацій.

Як поставив би сьогодні сюжет про маніяка Калігулу режисер-кон’юнктурник-попсовик? Очікувано просто: на сцені дві години поспіль скакав би малахольний карлик із залисиною, схожий «самі знаєте, на кого». Режисер Уривський, що не визнає у сучасному театрі спекулятивних стендап-камеді-витребеньок й ненавидить лобове лінійне мислення, обирає на роль імператора Калігули у двох акторських складах не карликів і не гномів, а молодих секс-символів Театру імені Івана Франка — Віталія Ажнова та Олександра Рудинського. Їм режисер і довіряє зіграти історію про метафізику та циклічність політичного Зла, що завжди є наслідком абсолютної політичної влади. З того, що я бачив у відеозаписах із перших показів, сценічний простір нагадує або бункер божевільного диктатора, або гестапо Мюллера, або імперію-в'язницю, де всі про всіх усе знають, бо записують усі розмови на магнітофон. Чи має божевільний диктатор у таких запропонованих обставинах право на любов, про яку часто говорить, право на Місяць, який прагне дістати, вгамувавши свої печалі? Звісно, право він має, та водночас чудово знає, що все сказане ним підслуховують і записують. Тому такий Калігула, яким він є у прем'єрній київській виставі, насамперед ще й схильний нахабно грати-брехати на публіку (знаючи, що його записують!), розводячи теревені про Місяць, кохання, свободу та інші ласощі. Режисер жорстоко ускладнює завдання головним виконавцям ролі Калігули. Вони, Віталій та Олександр, мають ніби одночасно грати і для київського глядача, і для римських супостатів-хижаків, що стежать за імператором та підслуховують його, і, звісно, такий Калігула у третьому вимірі грає насамперед для себе самого, бо натура в нього така, артистична, — дуже він любить театр і танці.

Прем'єра, яку франківці показали у приймах, на Новій сцені Київського театру імені Лесі Українки (через дотримання правил безпеки глядачів в умовах воєнного стану), зібрала в залі майже повний кворум Мінкульту, а також зірок українського театру та кіно на чолі з Ларисою Кадочниковою, — і це теж свідчення історичної важливості франківської воєнної театральної прем'єри про маніяка-диктатора. У новому сезоні, кажуть, «Калігулу» гратимуть уже на рідній Камерній сцені Національного театру імені Івана Франка. Успіху!

Театр як бомбосховище

Хто міг уявити, що давнє одкровення Едуарда Марковича Митницького сьогодні виявиться пророцтвом? Одного разу в інтерв'ю, відповідаючи на моє запитання, що йому нагадує сучасний український театр, видатний режисер сказав: «Наш театр інколи нагадує мені бомбосховище, де люди прагнуть сховатися від тотального політичного цинізму та політичного волюнтаризму сучасності».

Метафора театру як бомбосховища мені дуже запам’яталася тоді, ще за життя Митницького, світла йому пам'ять.

Минули роки. На календарі 24 лютого 22 року. І український театр, щоб зберегти себе та глядачів, починає грати в бомбосховищах, перетворюючи підземні укриття на сценічні майданчики. Одними з перших це стали робити в Івано-Франківську, там у бомбосховище перекочував і шекспірівський диптих Р.Держипільського «Гамлет» та «Ромео і Джульєтта», і його ж масштабна «Енеїда», що для бомбосховища вимушено стислася на кшталт бальзаківської шагреневої шкіри. Бомбосховище стало прихистком і для акторів, і для глядачів-переселенців, коли тишу затишного міста розривають сирени повітряної тривоги.

Адаптувати підземні укриття (бомбосховища) під актуальні сценічні майданчики згодом наважилися також театри Одеси, Рівного, деяких інших міст. Такий час. Не місце тепер красить театр, а театр — місце , якщо таке місце безпечне для глядачів та акторів.

Все для ЗСУ, все для Перемоги

Волонтерський рух, який розгорнули українські театри, з часом, упевнений, стане темою для театрально-історичних досліджень. Бо тема безмежна й масштабна. Гадаю, не було в цей воєнний сезон такого українського театру, котрий би десь мовчки пересидів лиховісні часи. Активно волонтерили актори фактично всіх театрів столичних. Усі львівські театри стали центрами волонтерського руху. Івано-Франківський театр як волонтерський гуманітарний центр працював практично цілодобово. Ужгородський український театр як центр волонтерського руху на Закарпатті тим часом приймав біженців-переселенців із Маріуполя, давши можливість колегам-акторам і жити, і грати на ужгородському сценічному майданчику.

Окремі розділи могли би бути про активну волонтерську роботу театрів Запоріжжя, Сум, Дніпра, інших українських міст.

У бій ідуть «старики» та юнаки

Особисто для мене один із найважливіших підсумків цього воєнного сезону — тиха мужність багатьох українських митців, які мовчки, без зайвого піар-розголосу взяли до рук зброю і пішли захищати Батьківщину.

Тендітні балетні зірки трупи Національної опери України Олеся Воротнюк та Олексій Потьомкін замінили сценічні діаманти й пуанти на камуфляж і з перших днів вторгнення агресора були в територіальній обороні Києва, а потім пішли в госпітальєри.

Актори Національного театру імені Івана Франка Євген Нищук, Андрій Романій, Олександр Печериця теж зі зброєю в руках перебувають на різних локаціях театру воєнних дій, захищаючи Україну від ворога.

Актор Київського театру імені Лесі Українки Володимир Ращук також на війні. Недавно з поля бою ненадовго завітав до рідного театру й відразу потрапив на прем'єру «Безіменної зірки». І майже кожен колега з театру, судячи з постів у Фейсбуку, прагнув зробити селфі з актором-захисником. Про багатьох київських акторів — захисників Батьківщини хочеться згадати в цих нотатках, серед них, зокрема Михайло Досенко, Володимир Кравчук, Володимир Ковбель, Василь Кухарський, Олексій Тритенко… І неодмінно хочеться згадати молодого талановитого харизматичного київського актора Пашу Лі, що загинув від ворожої зброї , коли російський агресор штурмував Київ. Світла йому пам'ять…

З Одеського українського театру прямо у воєнне пекло потрапив талановитий актор Володя Романко. Отримав на фронті тяжке поранення: осколок влучив у ногу, пошкоджена рука.

Колеги Володі — Денис Гранчак, Роман Федосєєв, Сергій Ярий-Булка, Ігор Гершун — також на війні.

З Миколаєва мені пишуть, що з місцевого художнього ексросійського театру на війну пішли Андрій Карай, Максим Подгайко, Володимир Фоменко (він нині в госпіталі)…

З Івано-Франківського театру зараз на російсько-української війні Олег Шульга та Ігор Поталайко.

А про львів'янина Олексія Кравчука (керівник Львівського театру «І люди, і ляльки») гомоніла щойно вся театральна Україна. Коли дізналася про чудесний порятунок Олекси. На полі бою на Сході України біля його бліндажу прогримів сильний вибух. Колоди з укриття поламали режисерові ребра, а його самого з головою засипало ґрунтом. Якимось дивом побратими почули його голос із-під землі і власноруч розгребли ґрунтовий насип, врятувавши життя Олексієві. Потім, коли я запитав його про гуманізм театрального митця на війні, він відповів: «Мій гуманізм сьогодні вписується в автомат».

Related video

Інші статті Олега Вергеліса читайте за посиланням.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК