Вірус "Тумінас" проникає в систему

У Херсоні завершився міжнародний фестиваль "Мельпомена Таврії". Запросили 11 країн, показали 37 вистав, пошанували 800 гостей. Фестиваль убиває наповал - масштабом і кількісним фактором.

Передивитися, а тим більше описати майже 40 постановок - немислимо. Можна збожеволіти або втратити апетит до сценічного мистецтва. До того ж кожен, навіть дуже елітарний фестиваль передбачає і вишукану репертуарну серцевину, і те, що називається "фрінж" (в орбіті основної програми).

Але не на тій стороні нишпорить допитливий критичний розум, не на фрінж-території на ловця біжить звір.

Найбільше мене цікавили у багатій програмі кілька іногородніх постановок на основі класики. І. Карпенко-Карий - "Хазяїн" (режисер Максим Голенко, Миколаївський український театр), М.Гоголь - "Ревізор" (режисер Автанділ Варсімашвілі, Тбіліський театр імені О.Грибоєдова), Ж.-Б. Мольєр - "Скупий" (режисер Мере Бейл, Театр Бекешчаба ім. Йокая, Угорщина). Причини інтересу - суб'єктивні та об'єктивні.

Відносно молодого режисера Максима Голенка вже років два розглядають як кандидата в депутати незареєстрованної партії "Велика надія українського театру". На те є підстави. Людина він обдарована й працьовита, скромна і небалакуча. В художніх уподобаннях - всеїдна.

Нещодавно мене вразила його "Біла ворона" в Рівному. Вистава захопила здатністю режисера сучасно й небанально перечитати-переспівати легендарну рок-оперу Ю.Рибчинського і Г.Татарченка, виявивши в історії межі 1980-90-х нового головного героя. Зовсім не героїчну Жанну д'Арк, а скаженого в'юнкого перевертня, Блазня-диявола - справжнього володаря нинішнього світоустрою. Максим переконливо продемонстрував свої здібності сучасного модератора такого собі "майданного театру", відкритого навстіж і водночас замкненого в самому собі, як буває закритою певна спеціальна система, до якої вхід стороннім - заборонено.

Як відомо, цей режисер продемонстрував чоловічу мужність, поставивши в центрі Києва, в холодному цирку, новаторський естетський треш "Афродизіак" (незбагненний для мого інтелекту літературний матеріал і героїчні зусилля продюсерів та режисера як конструктора нового для нього світу).

Зрозуміло, що не тільки в столиці, а й у провінції режисер виконує важливе державне завдання у світлі поточних театральних реформ. Він запускає у специфічну й не завжди закостенілу систему регіонального театру такий собі "вірус" модного експерименту.

Ні йому, ні іншим експериментаторам, певна річ, не вдасться цю систему остаточно зламати, "перезавантажити", зробивши її - ідеально художньою й адекватною. Але спроби вітаються, результати досліджуються.

П'єса І. Карпенка-Карого "Хазяїн" у трактуванні М.Голенка існує в жанрових відтінках "інфернального криміналу". Класична п'єса, яка останнім часом стала затребуваною, далека від містики. Це реалістична історія поразки українського капіталіста-кровопивці. І, в певному сенсі, це історія відплати (конкуренції) - молоді шакали мстять старому вовкові, обгризаючи того до кісток.

Сучасний режисер не схильний "упадати в реалізм". Або, тим більше, ганебно опускатися до якихось точних координат місця, часу, дії. У миколаївській виставі все образно й абстрактно, метафорично й узагальнено. Талановитий молодий художник Юлія Заулична (стежте за її творчістю) придумала для "Хазяїна" виразну сценографію - чарівну гору в центрі сцени. І дала постановникові проїзний квиток в інший світ: гора врожаю, Козацька могила, Голгофа, терикон у Донбасі, піраміда Хеопса. Або просто: "Стоїть гора високая, попід горою - гай". Гай - кольору банкнот.

Сам хазяїн, Терентій Пузир, спускається з маківки чарівної гори, він їде на троні по рейках-драбинах, усім своїм виглядом натякає на спорідненість із мольєрівським героєм на кшталт Гарпагона.

Ніщо в головному герої не нагадує, скажімо, хрещеного батька з наших 1990-х (хоча режисер до цього прагне).

Ніщо в ньому не навіює небезпеки.

Розмовна манера - крикливість "над" текстом. Його слово не примушує ціпеніти й здригатися, боятися й остерігатися. Оскільки (за версією режисера) новий хазяїн - це слуга вже усталеного стану речей. Як і інші слуги різних національностей у цьому ж сюжеті.

Низка образів прісних - найманців, охоронців, посіпак, шакалів - "деіндивідуалізація" чужорідного оточення капіталіста. Якщо в такому задум, то він - суперечливий: хоча б свита зобов'язана грати яскраво замість голого короля.

Голенко - майстер облаштування будь-якого сценічного простору: хоч столичний цирк, хоч Камерна сцена франківців (там свого часу йшла, на мій погляд, одна з найкращих його вистав за Ф.Достоєвським "Сон смішної людини"). Його картинки й метафори - подекуди й часом - не поступаються навіть сценічним фантазіям гігантів театральної думки з Литви. Таких, наприклад, як Р.Тумінас.

Окремі образи в миколаївському спектаклі і сприймаються як мимовільне візіонерське цитування певних досягнень іноземних майстрів.

І на цю тему, до речі, ми довго говорили в потягу з Херсона до Києва з шановним литовським критиком. Отже, в мене не виникло галюцинацій, - з приводу візіонерства.

"Литовські" популярні образи - земля, зерно, т.д. і т.п. - ніби тканина української вистави. Тим часом це й імпортні латки. Бідна інфернальна овечка, супутниця Пузиря, нагадує образ жоноподібної кози, що стала подругою героїв-євреїв у тумінасівській виставі "Всміхнися нам, Господи".

Але якщо з литовським критиком добродушно говоримо про вірус "Тумінас" (вплив популярної литовської режисури з Youtube на пострадянський театр) - то за цим немає ні докору, ні оргвисновку.

Світовий сценічний простір сам собою схильний до взаємовідображення, взаємопроникнення.

І якщо, скажімо, Р.Тумінас (коли вже говоримо про нього) - одночасно Моцарт і Пуаро в головних своїх сценічних сюжетах (божественне натхнення і "маленькі сірі клітинки" органічно співіснують у його композиціях), то в окремих місцевих випадках частіше спостерігаєш комбінації "маленьких сірих клітинок". Розфарбовування тексту. Штучне перекроювання старого сюжету під фасон нового часу. Візуальні запозичення.

При цьому авторське слово, на перший погляд, нічим не спотворене в миколаївській постановці, в тій-таки виставі - мертве. Не випромінює енергії й не укрупнює сюжету. Словам у цій виставі - незатишно, образи почуваються привільно.

Дві години барабанять слова-слова-слова практично в одній і тій самій тональності. Нівелюючи розвиток теми, її загострення й розгалуження. Хоча це не театр візіонера.

Проте це зовсім не "кепський театр". Навпаки, для провінції це навіть "хороший театр".

Однак тенденція форматування конкретного режисера в "першу лігу" не допускає двозначності або нечесності з мого боку. Ця та інші вистави мають бути доведені до бойової готовності. Вірус "Тумінас" (або інші аналогічні віруси "литовського метафоричного театру"), звісно, євростандарт. Але мріємо, щоб українська авторська вистава народжувала авторські образи, авторську інтонацію - шляхом авторської інтуїції і таких самих осяянь. Щоб не було навіть натяків на вторинність або надуманість.

***

Потішно, що певний "вірус" чудово почувається не тільки в українській системі, а й у системах дружніх нам держав. Грузинський режисер Автанділ Варсімашвілі, що називається, майстер своєї справи: рука тверда, погляд палаючий, задуми міцні, а естетика - на межі радянського театру 1980-х і грузинського театру теперішнього часу.

У цьому неважко переконатися, подивившись його "Річарда III" в Театрі ім.І.Франка. Схожі відчуття виникають під час перегляду його ж "Ревізора" з Тбілісі (театр ім. О. Грибоєдова).

«Ревізор» (Тбіліський театр ім.О.Грибоєдова)

Цю постановку на батьківщині у 2015 р. назвали найкращою одразу в чотирьох номінаціях - вистава, режисер, музика. І, відповідно, найкращий актор - Хлестакова грає Аполлон Кублашвілі.

Так, цей - справжній Аполлон. Рослий і потужний, з охриплим, але сильним голосом. Це вам не вертлява міль, як іноді подають шустрого Івана Олександровича Хлестакова.

У грузинів не Хлестаков навіть, а витязь у тигровій шкурі. Його саме небо спустило в російське пекло, у повітове місто N, щоб цей витязь, так би мовити, провчив знахабнілих пройдисвітів і злодійкуватих негідників.

Коротше кажучи, згідно із задумом п. Варсімашвілі, сам Аполлон спускається в пекло. І цим, мабуть, головний конфлікт у постановці - вичерпаний.

Чому? Тому що фантасмагорія, запропонована режисером як форма, передбачає дещо іншу природу "конфлікту". А сюжет М.Гоголя, що одночасно викриває Хлестакова і чиновників, у цьому фантасмагоричному форматі сприймається сонливим і марно жахаючим.

Пригадується, Г.Товстоногов у своєму "Ревізорові" запропонував як головну тему не "жах", а страх. Час від часу в темряві виникав невідомий у бричці, він їхав до грішників з міста N. І страх проникав у кожну шпарину сценічного сюжету. Бо страх - це невідомість, а жах - очевидність.

У грузинському "Ревізорі" режисер нагнітає не страх, а жах.

Однак - не страшно й не жахливо.

Хлестаков поринає в метафоричне пекло. Насправді він сам - елемент такого пекла. Зухвалий і злий, нахабний і безцеремонний, він не ангел, а демон помсти. Кричить командним голосом, у кожному виступі - інвектива.

Режисер задано гіперболізує і ревізора, і тему жаху-жаху, образно підводячи свій сюжет до біблійних одкровень. На що має право.

Але додаткова підступність гоголівської комедії ще й у тому, що найжахливіше там (у комедії) - не тільки в загальному, а й в окремому. Не в "глобалізмі", а в такій собі "окремості", яка спроектована автором на весь російський світ.

Витязь Хлестаков прагне боротися з порочним світом, та нема з ким.

Немає людей, є покірні фантоми й фантики.

За винятком, мабуть, розумного городничого, якого актор Слава Натенадзе грає чудово: рівна й незворушна інтонація якогось секретаря райкому, що пережив не одного такого дурня.

Тож витязеві тут ніхто особливо й не опирається. Вони живуть своїм сонним фантасмагоричним життям, він - своїм. З'явиться до них витязь, Аполлон чи Хлестаков, - пережують і цих. У фантасмагорії своя система цінностей.

Гоголівська сатира у грузинській виставі розчиняється в режисерській містиці, в концентрованій метафоричності й метафізичності.

І знову разом із чудовим литовським колегою-критиком говоримо про підступні віруси. Свого часу у Литві той-таки Р.Тумінас ставив "Ревізора". І деякі есхатологічні та містичні образи-мотиви ніби ненавмисне пролетіли над Тбілісі, натякаючи на недобудовану (чи зруйновану) церкву; на вогонь, що мерехтить у посудині; на воду з відра…

Власне кажучи, всі "ці" надбання (знаки, символи, метафори, натяки) вже давно не "чиєсь", а - нічиє. Система зламана, віруси коять що хочуть. Хочуть - народжують авторські шедеври, хочуть - провокують талановиту сценічну компілятивність.

На мій погляд, грузинський "Ревізор" - справді про "жах" (коли так хоче режисер). Але жах, до якого сама людина - звикає, пристосовується. Згодом і перетворюючись на щось жахливе - безвладне, покірне, сіре, булькаюче. Як і гоголівські герої в грузинській виставі. Калюжа в центрі сцени, що символізує переправу з одного світу у світ інший, насправді символізує тільки бруд, у який перетворена людина - котра вжахнулася жаху. Тут зовсім не Аполлон спускається в пекло, тут саме пекло затягує до себе Аполлона (Хлестакова). Не залишаючи іншого вибору.

***

І кілька слів про Ж.Б.Мольєра, який на фестивалі виявився не ураженим жодним вірусом. Вистава "Скупий" Театру Бекешчаба ім. Йокая з Угорщини - оплот консерватизму і цнотливості. Це справді закрита система, яку чавунним лобом не проб'є жоден експериментатор або компілятор.

У мирні театральні часи у бік таких постановок міжнародний фестиваль навіть не чхнув би. Вилаяли б - ретроградством, анахронізмом.

У нинішні часи скромна середньостатистична постановка угорських майстрів становить навіть естетську цінність. Як взірець театру акторського, текстового: досить щирого.

В одній вигородці і в одному павільйоні угорський Гарпагон (актор Бартуш Дюпа) грає-не нудьгує майже дві години, не вдаючись до візуальних фокусів, до моментальних паралелей чи відображень у сучасності.

Його герой - старий і скупий. І це все пояснює. Старість лімітує період його чоловічих бажань - і він зазіхає на молоду. А скнарість - уже таким він народився. І такі його ненадумані взаємини з реальністю.

Його руки (!) самі тягнуться - до неонової скриньки, до копійки. І ця манія безболісно живе всередині нього як безпечний "вірус". І Гарпагон зовсім не страждає від такої хвороби. Й інші від неї не дуже залежні.

Просто в кожного - свої ролі в одній договірній грі.

Течія вистави - рівна. Так дорослі розповідають повчальну історію допитливим дітям. У Києві, наприклад, "Скупого" озвучили протипоказаною йому музикою Ніно Рота. Угорці, навпаки, довірилися скупому - жадібним ритмам його старіючої душі.

Угорські актори, правда, дещо пожвавили свою виставу українськими текстами. І зал шаленів. Сам жест, сприйнятий як реверанс гостинній Україні, виявився ледь не художнім прийомом. Не дуже винахідлива вистава несподівано виявила "білінгвістичний" потенціал: мовляв, кожен "скупий" на цій Землі - угорський, український - без перекладача зрозуміє один одного. Все розкажуть - руки. Для скромного пристойного театру інколи вистачить і цього.

P.S. Масштаб та переконливий організаційний рівень "Мельпомени Таврії" підводять до давно назрілого резюме: на базі форуму давно годилося б утворити ще й фестиваль національного масштабу, з відповідною премією за найкращі українські вистави сезону. Тим більше що глядач тут неймовірно вдячний - аплодують усім і за все.