Віра Річ: життя всупереч

"Одна ворожка мені сказала, що я проживу до 2018 р. Тож іще встигну доробити всі важливі справи…" Ці слова британська перекладачка української літератури Віра Річ (Vera Rich) повторювала досить часто. Та Бог має, певно, свій Годинник, який розходиться з годинниками ворожок. І хотілося б, аби віщунки не помилялися, та де ж у ХХІ ст. знайти справжню Кассандру?

У квітні 1936 р. в Лондоні народилася Віра Річ, одна з найвидатніших перекладачок української літератури англійською мовою. Усе своє життя, фактично, виконувала функцію Української академії наук у Великій Британії. Нинішнього року перекладачці виповнилося б 80…

15 квітня 2011 р., п'ять років тому, останнє земне бажання перекладачки здійснилося. Перепоховання стало можливим за підтримки Ігоря Ліхового, Миколи Жулинського, Любові Голоти. (Автору цих рядків, відповідно до волі самої Віри Річ, випала місія перевезти прах в Україну ще в грудні 2010 р.).

Віру Річ поховано на "Козацькому цвинтарі" в Каневі.

Тоді ж було відкрито пам'ятник із вмонтованою капсулою з прахом перекладачки. Відтепер цей меморіал Віри Річ можна назвати справжнім "місцем пам'яті" (П. Нора) в Україні.

Відвідувачі Канева з різних куточків нашої країни та країн світу мають можливість прийти до Віри Річ, чудової перекладачки української літератури в англомовному світі, яка нарешті зустрілася з Тарасом Шевченком.

Віра Річ була секретарем Англо-Українського Товариства в Лондоні. Протягом усього життя, починаючи з 1961 р., перекладала твори Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, М.Зерова, П.Филиповича, П.Тичини, В.Стуса, В.Симоненка, Л.Костенко та інших українських письменників. Авторка багатьох статей про українську літературу в англомовних журналах. До самої смерті у 2009 р. працювала над перекладами української літератури.

Перекладачка в радянські часи опинялася в епіцентрі партійно-ідеологічної змови, яка мала на меті одне: дистанціювати українську від західного світу, робити все, аби Україна "мовчала" як країна культури, самобутньої історії та традицій. Збірка "Song out of Darkness" в Україні стала початком тривалих нападок на Віру Річ. Її опублікувало видавництво The Mitre Press ("mitre" - мітра - єпископський головний убір). І хоча воно жодним чином не було пов'язане з церквою, радянська влада одразу ж потрактувала цю подію як диверсію католиків. "Докладніше ознайомлення зі змістом збірки скоро викликає розчарування, - читаємо у рецензії Джона Віра "Шевченко в англійському тумані". - Починаючи від заголовка, крізь вступи і передмови і аж до кінцевих приміток, - все прошито чорною ниткою: умисним намаганням використати ім'я і твори Шевченка для антирадянської пропаганди в дусі "холодної війни" й підтримати погляди збанкрутілих українських буржуазних націоналістів"" [Косів Г. Віра Річ. Творчий портрет перекладача. - Львів : "Піраміда", 2011.- с. 16].

У 1997 р. Національна спілка письменників України нагородила Віру Річ найвищою перекладацькою нагородою - премією імені Івана Франка. Премію було вручено за вагомий внесок у популяризацію української літератури та культури в англомовному світі. Восени 2005 р. В. Річ удостоїли почесного звання члена Наукового товариства імені Тараса Шевченка. 2006 р. її було нагороджено орденом Княгині Ольги.

Віра Річ не вміла відпочивати, зокрема ж в останні роки - перед фізичним відходом у засвіти. Це був марафон зі смертю, і лише праця давала можливість вижити духовно (Віра любила працювати вночі і часто казала мені, що справжній робочий час для журналіста - це нічний час). Віра Річ - авторка збірок поезій "Outlines" (1960), "Portents and Images" (1964), збірок перекладів Тараса Шевченка "Song out of Darkness" (1961), Івана Франка, Лесі Українки, Павла Тичини…

Я бачив, як працює Віра над українськими перекладами, зокрема над "Гайдамаками" Тараса Шевченка. Вона ніколи не зупинялася; я не бачив людини, яка б працювала 24 години на добу. І часто це була не метафора гіпертрофованого працелюбства.

Для Віри Річ художній світ тримався на мовному розмаїтті, на культурі вислову, на бездоганному синтаксисі.

Дозволю процитувати кілька міркувань самої перекладачки: "Наша основна вимога - це те, щоб поезія була якісною у своєму роді. Більшість тем є прийнятними, - але поети, які подають твори на політичні, "бунтарські" чи релігійні теми, повинні передовсім пам'ятати про справжню повинну якість своїх віршів". "Ми намагалися, але безрезультатно, зібрати всього 25 сторінок поезії, написаної поетами віком до 21 року. Вірші - так, є! Квазі-еротики та квазі-сексуальної розхлябаності, більше придатної для сповідального чи психіатричного записника, - тут повно! Поезії - дуже вже мало. Поезія, а особливо поезія молодих, повинна вирувати, впиватися словом, бути складною і всепоглинаючою" [Косів Г. Віра Річ. Творчий портрет перекладача. - Львів : "Піраміда", 2011.- с.29]. Ці максими були в основі як поетичного мислення, так і редакторської праці Віри Річ.

Вона ніколи не прагнула перекладати щось комерційно успішне, хоч і не буду приховувати: останнім часом перекладачка найвищих зразків української та білоруської літератур (а це були її рідні "мови", все життя вона присвятила перекладам із цих двох культур) існувала не межі виживання. І жодна українська інституція не допомогла. Так, кілька років тому президент України Віктор Ющенко нагородив Віру Річ орденом Княгині Ольги, але в самій Україні й досі зроблено дуже мало для популяризації творчості цієї жінки.

Усе життя вона працювала й не любила порожніх псевдоінтелектуальних балачок. Вважала, що коли людина позбавлена комплексів, коли вона поводиться природно - то це найбільше щастя.

Ніколи не забуду, як пані Віра повністю зруйнувала горизонт моїх ілюзій, коли ми поверталися разом із однієї лондонської імпрези. Я тоді делікатно висловив своє захоплення, а Віра відповіла: "Не треба мати широту думки і кругозору, як у коняки". Для Віри інтелектуалізм на теоретичному рівні був порожнім базіканням (вона обожнювала твори свого вчителя Толкіна, але не любила Вірджинії Вулф).

Віра ніколи не схилялася перед авторитетом чужої думки. Часом вона навіть поводилася занадто свавільно на наукових раутах, показуючи таким чином, що вся ця апологія говоріння - порожнє базікання, яке нічого не варте. Вона не любила марнувати час на дрібниці, а тому й не було в неї жодних амбіцій: працювала, як Бог дасть.

Була вдячна за людську доброту, але не довго тримала в собі образи. Вона казала, що всі йдуть до однієї й тієї самої вершини, тільки в кожного свій шлях.

"Чому Шевченко? Чому таку талановиту англійку, яка б могла досягти успіху, та й кращого зарібку, в іншій формі занять, цікавить Україна?" - з недовірою продовжують запитувати Віру Річ... українці. "Бо лише українці, - за словами самої перекладачки, - які, безперечно, надто скромні щодо свого національного поета, продовжують запитувати. [...] Це було в Хайфі, - продовжує Віра Річ, - старший офіцер органів безпеки проводив зі мною процедуру формального інтерв'ю. У ході розмови виявилося, що я трохи знаю українську мову. Але чому, - запитав він, - чому ви вивчили українську? Для того, щоб перекласти Шевченка, - відповіла я. На тому інтерв'ю й завершилось" (Косів Г. Віра Річ. Творчий портрет перекладача. - Львів : "Піраміда", 2011.- с. 17).

Віра Річ у соціальному плані була справжньою аутсайдеркою. Багато англійських друзів знали про бідування Віри, а тому з розумінням сприймали всі її дивацтва. Така вже була Віра, несамовита, шалена, людська. А якою має бути справжня людина?

Віра дозволяла собі часом випити, можливо забагато пива, яке було для неї природним допінгом для майже цілодобової роботи мозку. Пригадую, як у Києві ми з Вірою пішли на обід до "Трапезної", що біля 3-го корпусу Могилянки. Спершу Віра замовила собі величезний кухоль пива, чим мене відверто спантеличила. Але після того в неї одразу поліпшився настрій, а головне - спала температура. Віра вміла містичним чином контролювати динаміку тіла.

Вона жила разом із вісімнадцятилітнім другом - котом Піно (після смерті Віри він також недовзі помер), який щовечора чемно чекав на появу свої хазяйки. Зв'язок Піно з Вірою був також містичним. Це якась така спорідненість душ, якої сьогодні не побачиш серед людей.

Віра любила Лондон, знала кожен закапелок, кожну вуличку. Під час одного мого липневого перебування в Лондоні вона повела мене до церкви, в якій моляться за журналістів, що стали жертвами терору і фізичних тортур… Вона мріяла побувати в Стретфорді-на-Ейвоні, - за життя так ніколи й не побувала в рідному містечку Шекспіра. Вона болісно сприймала мої "диверсійні" дискусії про те, що, можливо, автор великих англійських творів - не той Шекспір, про якого ми думаємо, не син рукавичника… Віра відповідала, що цього не може бути! Шекспір, цей виходець із англійської глибинки, зміг створити такий естетичний макрокосмос саме тому, що належав до простолюду. Звичайні люди мали знати лексику не лише простонародну, а й високу, назви, які використовують при дворі. Тож не варто дивуватися, чому тезаурус Шекспіра такий великий. Кожне поняття для людини з його кола має не одну, а, мінімум, дві назви. Віра радила мені піти в "Глобус" у Лондоні, але купувати квиток лише для стояння біля сцени, бо ж саме там були щирі глядачі Шекспіра в оригінальному "Глобусі".

Віра Річ існувала у просторі казки, її свідомість вірила в чудо.

Віра вірила (яка близькість коренів!) у добрих англійських святих, у духів, вірила в енергетику роду, вірила, що дерева живі, а тому не дала мені викорчувати старе всохле дерево в її садку. Насправді дерево ніколи не помирає, поки воно в землі, а тому з ним нічого не можна робити, бо ж дереву болить…

Віра була справжнім "спецом" у цьому, вміла користуватися і своїм розумом, і вродою. Вона розповідала історії про романтично-детективні зустрічі з відомими політиками ХХ ст., в яких для журналу мала вивідати секретну інформацію щодо ядерної політики, збройних протистоянь.

Мабуть, як ніхто інший, Віра могла б підготувати унікальний підручник із журналістських розслідувань. Вона завжди була на боці пригноблених, терпіти не могли недемократичності (хоча сама часом грішила доброю авторитарністю). Свого часу російський патріарх Олексій ІІ, виступаючи в Лондоні, назвав Віру Річ дияволом, бо ж вона дозволила собі сказати, що політика Росії щодо України та Білорусі була агресивно-жорстокою, колонізаційною. Віра не була така, як переважна більшість британців. Вона вирізнялася з натовпу. Перехожі навіть обходили її, як якесь маленьке чудо, як людину з іншої епохи.

Вона жила, усміхаючись на людях, натомість удома кричала від болю, який виринав із серця, принаймні останніми роками, коли Віра мусила пройти через хіміотерапію внаслідок раку грудей. Але вона не здавалася, не казала собі, що я слабка. Гордовито йшла вперед. "Хто вам сказав, що я слабка?" - було одним із її улюблених висловлювань. Вона прожила багате життя, та часто це життя було життям усупереч…