VIII МКФ У СОЧІ — ОГЛЯД ЄВРОПЕЙСЬКОГО КІНО

Міжнародний кінофестиваль на чотири роки молодший від російського «Кінотавра». З’явився він у роки, коли російський кінематограф переживав глибоку кризу. Сконцентрувати інтерес публіки та професіоналів на вітчизняному кіно було дуже складно. Тоді й народилася ідея урізноманітнити свято, розширивши рамки національного огляду фільмами з різних країн. Так народився «Кінотавр» міжнародний. Розпочинався він як конкурс молодого кіно, включаючи перші та другі фільми режисерів. Потім межі «молодого» розсунулися до третіх фільмів, а торік, здається, й ці обмеження було знято. Сьогодні фестиваль повністю обновив концепцію, ставши конкурсним оглядом виключно європейського кіно. Що ж, усі ці трансформації засвідчують: МКФ — живий організм, що розвивається, шукає та знаходить своє місце у світовому кінопросторі.

Але ось у чому проблема... За цей час російський кінематограф не те щоб досяг розквіту, але безумовно зміцнів і став на ноги. Він став самодостатнім і відвернув увагу від фестивалю міжнародного. Зимовий театр і Театральна площа перед ним просто ломилися від навали глядачів, котрі прагнули подивитися російські фільми. А невеликий зал готелю «Жемчужина», де демонструвалася міжнародна програма, заповнювався в кращому випадку на третину. Чого ж так сталося? Насамперед, як я уже зазначив, це зумовлено дедалі зростаючим інтересом до вітчизняного кіно. Було приємно зауважити, що зарубіжним зіркам — Жану-Клоду ван Дамму й Орнеллі Муті — дісталося значно менше оплесків, ніж Олегу Янковському й Микиті Михалкову, до речі, цілком заслужено. Російський «Кінотавр» став справжнім святом міста, жителі Сочі з задоволенням купували квитки в Зимовий театр. А кінозал «Жемчужини» був відкритий лише для акредитованих гостей. Та й на прес-конференціях російських учасників не було відбою від журналістів, а на міжнародних, хоча кожен фільм репрезентував хто-небудь із творчої групи, збиралося лише троє-п’ятеро чоловік. Які перспективи? Передусім, вони безпосередньо пов’язані з будівництвом нового шестизального кінокомплексу, який планується відкрити через два роки. Тоді й міжнародний огляд стане надбанням міста. Та й новий міжнародний аеропорт в Адлері дозволить зарубіжним гостям добиратися прямо в Сочі, минаючи Москву. Отож перспективи для зростання в МКФ у Сочі є.

Уже третій рік директором програм міжнародного «Кінотавра» є відомий кінокритик Сергій Лаврентьєв. Разом з Андрієм Плаховим, котрого відрекомендовувати не потрібно, вони становлять відбірну комісію. Можу собі уявити, який обсяг роботи їм доводиться виконувати, якщо врахувати, що вони формують і програму зимових «Ликів любові», а з нинішнього року їм ще належить відібрати фільми осіннього «Кінотаврика», міжнародного конкурсу кіно для дітей. Не сумніваючись у компетентності й енергії обох, треба визнати: їм необхідні помічники.

Конкурсна програма в Сочі складалася з 21 фільму: 4 картини з Німеччини, 3 з Великобританії, 2 з Австрії, 2 зі Швейцарії, по одній з Іспанії, Фінляндії, Норвегії, Ісландії, Югославії, Словенії, Хорватії, Польщі, Угорщини й Болгарії. Географія солідна (14 країн), проте дивує, що в європейському кіноогляді не знайшлося місця французьким та італійським фільмам, тоді як німецька четвірка виявилася аж ніяк не чудовою, більше того — досить одноманітною, не здатною продемонструвати різні грані сучасного німецького кіно.

Тематично домінував сюжет аутсайдерів, соціально невлаштованих, безробітних, розумово чи фізично неповноцінних. А в образотворчому рішенні переважало миготливе підглядання відеокамери. Легко було б звинувачувати «Кінотавр» в пересічності відбору, якби не попередні Великі Канни та Берлін, що більш ніж грішили прохідними фільмами. Просто в бабусі Європі не все благополучно в пошуках нового кіно.

З рішенням журі, очолюваного відомим актором Удо Кіром, щодо переможця можна цілком погодитися. І хоча англійський дебютант Дом Ротероу не уникнув захоплення кліше відеомонтажу, явно заплутався з вибором фіналу, його фільм «Мій брат Том» став найпомітнішою картиною конкурсу. А свіжість акторської гри молодих Женні Харрісон і Бена Уїшоу в поєднанні з чудовою операторською роботою досвідченого Роббі Мюллера спокутували певну вторинність сюжету (багато чого нагадувало відомий фільм Тіма Рота «Зона війни», недавно демонстрований у Києві в рамках фестивалю Британського кіно). Історія кохання юних Джессіки й Тома зумовлена двома трагедіями: згвалтуванням дівчинки шкільним учителем і гомосексуальною наругою батьком Тома.

Заслуговує на повагу й фільм дебютантки Іви Шварцової «Коли дідусь любив Риту Хейворт». Режисер народилася в Чехословаччині, а 1969 року разом з батьками емігрувала до Німеччини. Особиста історія і покладена в основу фільму (сценарій самої Іви Шварцової). Удома залишився улюблений дідусь (чудова роль ветерана Властиміла Бродського). Проте щирість розповіді не позбавлена відчуття вторинності у порівнянні з кращими фільмами про час окупації Чехословаччини радянськими військами.

З інших конкурсних фільмів я б виділив дебюти Войко Анзельца зі Словенії «Таємна вечеря» (двоє божевільних втікають із психлікарні з відеокамерою і знімають свої пригоди у світі нормальних, чиє моральне здоров’я вельми сумнівне), Далібора Матаніча з Хорватії «Касирка хоче поїхати на море» (втомлена касирка супермаркету Баріца мріє вивезти хвору дочку на море, мабуть, як часто буває в дебютантів, матеріалу бракує на повнометражний фільм) і угорця Андраша Фесоша «Берег моря, захід», знайомого за конкурсною програмою торішньої «Молодості». Відособлено стоїть забавна комедія, другий фільм відомого актора Олафа Любашена «Хлопчиська не плачуть», яка дуже успішно пройшла в польському прокаті.

Позаконкурсна програма включала спецпокази та три тематичні блоки.

Спеціальні покази складалися з фільмів, наданих російськими прокатниками. Фестиваль відкрився французькою картиною «Король танцює» бельгійського режисера Жерара Корб’є (відомого за фільмом «Фарінеллі — кастрат») із Бенуа Мажимелем (лауреат останнього Каннського) у ролі молодого Людовика ХIV. Гарна, претензійна й порожня постановка. А на закритті показали кумедну кінокомедію «Залізні леді» з екзотичного Таїланду про волейбольну команду, в складі якої геї, трансвестити та транссексуали.

І якщо таїландське кіно тільки входить у моду, датське кіно «Догми» цю моду диктує вже впродовж десятиліття. П’ять фільмів під назвою «Датське кіно: не тільки «Догма» ввійшли в один з позаконкурсних блоків. Тут і такі відомі картини, як «Королівство-2» й «Елемент злочину» Ларса фон Трієра, «Смілла та її почуття снігу» Білле Аугуста, і дебюти — «Нічний черговий» Оле Борнедаля та «Мерзотник» Ніколаса Віндінга Рефна.

Другий позаконкурсний блок репрезентував Німеччину — «Німецьке кіно: схід — захід». Сім фільмів, представлених у Сочі московським Гете-інститутом, добре відомі киянам за програмами київського Гете-інституту.

І нарешті третій блок «Мій улюблений розмір» — авторський вибір Сергія Лаврентьєва, ностальгія за улюбленими фільмами підлітка-кіномана з радянського прокату 1968—1971 років. Саме щирий еклектичний вибір підлітка тих років, а не аналітичний погляд кінознавця на кінематограф шістдесятих. Фільми різні. Такі шедеври, як «Попіл» Анджея Вайди, «Мольба» Тенгіза Абуладзе, «Тиша та крик» Міклоша Янчо затишно сусідять у цій програмі з такими шлягерами, як «Грім небесний» Дені де Ла Пательєра, «Подружнє життя» Андре Кайата та «Квартира» Біллі Уайлдера.

Що ж, VIII сочинський Міжнародний кінофестиваль завершився. Можливо, через тридцять років хтось із сьогоднішніх молодих глядачів введе його кращі картини до своєї ностальгійної програми улюблених фільмів початку ХХI століття. Боюся лише, що розмір буде дещо замалий.