Видушити з себе вівцю

28 сiчня, 2005, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 3, 28 сiчня-4 лютого 2005р.
Відправити
Відправити

Про її несподівану смерть його повідомив телефоном приятель, який довідався про це з ранкової газети...

Про її несподівану смерть його повідомив телефоном приятель, який довідався про це з ранкової газети. Її смертю, як у класичному детективі, починається роман Харукі Муракамі «Погоня за вівцею», що не заважає авторові закінчити сюжет не менш класично. Всі помирають: дехто буквально, ще дехто помирає символічно, відроджуючись після смерті і починаючи нове життя. Цей роман не потребує особливого представлення. Його український варіант, якісно здійснений перекладачем Іваном Дзюбом, нещодавно вийшов друком у харківському «Фоліо». Для когось український текст стане лише нагодою перечитати знаний з російського перекладу твір, хтось прочитає роман уперше.

Ще хтось згадає фільм Софії Копполи «Труднощі перекладу». Як згадала його я. І не лише тому, що й у книзі, й у фільмі тлом подій виступає Японія («Бідолашні вівці, такі, як і сучасна Японія») та світ реклами. Хоча, окрім цього, між книгою і фільмом, на перший погляд, немає нічого спільного. Lost in Translation — так в оригіналі називається фільм Копполи — розповідає про неможливість порозуміння через переклад, про неможливість порозуміння взагалі, про неминучість відчуження, неминучість внутрішньої кризи, спричиненої не так зовнішніми чинниками — стандартизацією життя в сучасному суспільстві, інформаційною перенасиченістю, формалізацією найінтимнішого простору, як особистою поразкою, втратою індивідуальності й усвідомленням, що порятувати перед самим собою здатна лише обмеженість, чи, послуговуючись уже лексикою Муракамі, посередність. Не наділені посередністю — приречені, але, на думку одного з героїв книги, таких людей не існує, бо ніхто не здатен на те, щоб стати більше ніж посередністю.

Особиста криза героя фільму Копполи, популярного американського актора Боба Гарріса, роль якого зіграв Білл Мюррей, виражається насамперед у втраті контакту з дружиною, їхні стосунки перетворюються на формальність співіснування двох людей, які спільно виховують дітей, а поза тим існують кожен у власному світі. Вона зосереджується на пошукові найбільш відповідного кольору шпалер, він їде до Японії на зйомки рекламного ролика, але нікому не вдається втекти від порожнечі, що заповнила їхнє існування. Не вдається цього і в коротких стосунках із іншою жінкою, позбавлених рутини, обов’язків, звикання. Відкритим залишається запитання, чому саме це не вдається: через особисту поразку героя чи через глобальну неминучість такої поразки для кожного?

Героям «Погоні за вівцею» теж доводиться переживати кризу, точніше, їм не вдається її пережити, і вони розлучаються. «Все ж таки я й тепер тебе люблю», — зізнається вона. Але на пропозицію: «Ну тоді не розлучайся», відповідає: «Але ж разом з тобою я нічого не досягну». Він погоджується, бо: «Більше нічого вона не сказала, однак я, здається, зрозумів, що в неї було на думці. Через кілька місяців мені мало сповнитися тридцять, а їй — двадцять шість років. І якщо взяти до уваги масштаби того, що від нас вимагатиме життя в майбутньому, треба визнати, що ми заклали для нього вутленький фундамент. А може, й нічого. Упродовж тих чотирьох років ми лише проїдали наші заощадження».

Жінки зникають із життя героя Харукі Муракамі безслідно й назавжди, він забуває про них швидко і досить безболісно невдовзі після їх зникнення чи навіть загибелі (як це трапилося з подругою юності, яка проводила весь час у кав’ярнях за кавою й цигарками, спала з усіма, хто цього хотів, а потім загинула у двадцять шість, як і передчувала). Попри чотири роки спільного життя, герой вважає розлучення з дружиною «її особистою справою»: «Я подумав, що вона могла б залишити принаймні нічну сорочку, однак, звісно, це її особиста справа, і я не маю права висловлювати незадоволення. Мабуть, вона вирішила нічого після себе не залишати. А я мусив примиритися з цим, або переконати себе, відповідно, як мені уявлялося, до її наміру, що її взагалі не було в моєму житті. А якщо вона не існувала, то не було її нічної сорочки». Після того, як вона пішла, він випив ще одну пляшку коли, прийняв гарячий душ і поголився, все тіло заполонила млявість. Справді вутленько, як на любовну драму.

Не набагато успішніше, зрештою, складаються і стосунки з новою «подружкою» — дівчиною з чарівними вухами, хоча на початку в описах цього кохання набагато більше романтики і набагато менше млявості. «Затамувавши подих, я приголомшено дивився на неї. У горлі мені пересохло так, що я не міг жодного звуку видобути із себе. Якусь мить по білих тинькованих стінах, здавалось, побігли хвилі». Загалом дівчині з чарівними вухами відведені найпоетичніші місця твору. Але це не допомагає героєві подолати особисту кризу, а може, стандартну кризу середнього віку?

Муракамі уникає давати імена своїм персонажам, підкреслюючи в такий спосіб і їхню пересічність, і універсальність їхніх проблем. «Усі люди намагаються втекти від нудьги, а я — зануритись у неї, тобто ніби піти проти потоку людей у годину пік. А тому я не нарікаю на те, що моє життя стало нудним. Настільки нудним, що моя дружина залишила мене». Сартрівська нудьга спершу з’являється тут не як філософська категорія, якою вона була в часи екзистенціалізму, не як Weltschmerz чи шопенгауерівська вульгарність, тобто воля, позбавлена потреби в пізнанні і духовному розвитку. Нудьга у персонажів Муракамі спершу опускається з виміру філософського до побутового. Тому герой на початку відчуває особисту проблему як загальну, але шукає її причини поза власною індивідуальністю, поза сутністю людської природи. Іншими словами: моя проблема існує, а причина її — в недосконалості світу, в якому ми живемо. «Ми засмічуємо світ беззмістовними словами, — так говорить герой про свою роботу автора рекламних слоганів. — Та скажи мені, де користуються змістовними словами? Ніде немає роботи від щирого серця». Подивитися на власне життя по-іншому героєві вдається тільки після того, як він виходить зі звичного рутинного кола. Пошуки вівці, до яких він примушений і за які береться спершу неохоче, заводять його у цілком невідомий світ, віддалений від звичного життя і цивілізації. Це змушує героя не лише втратити все, що раніше прив’язувало його до життя, а й спробувати розпочати жити по-новому. Точніше, по-новому ставитися до життя.

Подібний шанс з’являється і в героя «Труднощів перекладу» Боба Гарріса. Потрапивши до Японії, де відчуває себе чужим, він раптом усвідомлює, як багато важить для нього те, від чого нібито втомився: йому є що втрачати, і на якусь мить із його думок зникають млявість та нудьга, він чітко знає, що негайно мусить повернутися додому, навіть якщо через це втратить солідні заробітки, він телефонує дружині з надією, що ця розмова відновить щось давно втрачене між ними. Але ностальгія минає так само раптово, як і починається. Йому не вдається перекласти власні почуття на слова. Дружина не розуміє його. Як не розуміє й випадкова знайома, до якої спалахує щось схоже на справжнє почуття. Та спалах минає так само швидко, як і термін відрядження. Час повертатися додому, можливість почати нове життя втрачено.

Метафора пошуку вівці в романі Муракамі — це насамперед проблема людського взаєморозуміння й самотності. Але також і процес повернення проблемі нудьги її філософського статусу, а водночас — повернення існуванню героя змістовності. Адже вівця — це особиста слабість кожної людини, слабість, якої за собою не помічаєш, яка схожа на невиліковну генетичну хворобу, яка прогресує з роками. «Слабість моралі, слабість свідомості, слабість самого існування». Вівця обирає наділеного «справжньою слабістю» і вселяється в нього, позбавляючи його індивідуальності. Так людина перетворюється на ніцшеанську надлюдину і здатна десятиліттями жити зі смертельною пухлиною в голові, створити цілу бізнесову імперію, тримати в своїх руках важелі влади. Але варто вівці покинути людину — і та помирає або ж відчуває себе приреченою на жалюгідне, позбавлене сенсу існування, «знеовеченість» у термінології роману. Перед очима героя проходять долі трьох чоловіків, у яких вселялася таємнича вівця із плямою на спині у формі зірки: один із них, Шеф, помирає, коли вівця покидає його. Другий, професор Вівця, проходить усіма колами пекла «знеовечення». Останній, Пацюк, убиває себе разом із вівцею всередині себе. Якщо метафора вівці — це синонім людського щастя, то суть її — в недосяжності, і тоді четвертим у списку можна вважати самого героя, в якого вівця не вселилася, а лише наблизилася до нього в постаті дівчини із чарівними вухами, що також його покинула.

Якщо метафора вівці — це символ втрати власної індивідуальності, то проблема ускладнюється, хоча й не позбувається еротичного підтексту. «У кожної дівчини є своя красива шухляда, ущерть напхана дріб’язком невідомого призначення. Мені все це дуже до вподоби. Я можу витягувати з нього окремі речі, стирати з них пил і дошукуватися їхнього справжнього змісту. На мою думку, суть сексуальної привабливості такої ж природи. Ні, і що з того? А нічого! Далі нічого не залишається, як перестати бути собою…» У того, хто перестав бути собою, вселяється вівця, вона ж слабість, вона ж нудьга, позбутися її можна, хіба видушивши з себе по краплі, як відомо. А кому це не вдається, помирає. Інколи смерть ця символічна й означає початок нового життя, життя для тих, кому за тридцять, якщо буквально.

Related video

На жаль, авторові значно краще вдалися соціально-критичні і побутові описи «нудьги», ніж фінальне обгрунтування філософського і символічного в образі вівці: «Це було щось неймовірне! Словами не вдається пояснити... Щось зовсім схоже на всепоглинальне горно. До запаморочення прекрасне і водночас страшне своїм лиходійським наміром. Як тільки людина занурюється у нього своїм тілом — усе людське в ній умить зникає. І свідомість, і уявлення про людські цінності, й емоції, й відчуття болю... Щось таке, яке нагадує динаміку появи різних форм життя в окремій точці Всесвіту». Самокритично правдиве друге речення зізнається, що словами пояснити таки не вдалося. Поезія еросу і танатосу не дуже оригінально, проте дуже патетично поєднується з образом усепоглинального горна й «динамікою» появи різних форм життя. Що це: проблема настільки глобальна, що її неможливо охопити словами, чи особиста поразка конкретного письменника? Я схиляюся до другого пояснення, хоч, напевно, багато хто зі мною не погодиться, зважаючи на популярність роману серед читачів. Хоча можливий і третій варіант: Lost in Translation, у сенсі перекладу відчуттів на слова. Це місцями помічає за собою і автор: «Сама думка — анітрохи не патетична, та як тільки її напишеш — видно патетику». Voilа.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК