Відлуння наших свят

Є фразеологічні конструкції - "футбол нашого дитинства", "кіно нашого дитинства". У цьому ряду має бути ще одна - "театр нашого дитинства". Хочеться "впровадити" її в побут цього тижня: 28 січня виповнилося 95 років від дня народження Київського театру імені Івана Франка.

З такого приводу свят поки що немає. Ну й не треба. Театральні свята живуть не в афішах жалобного кольору й не в мертвій воді театрознавчих опусів із жанру "нудьга", які ніхто не читає…

Справжні театральні свята - родом із дитинства.

Із чорно-білого радянського "ящика".

Не сумніваюся, ті чорно-білі телевізори ("Рубін", "Рекорд", "Рассвет"), для багатьох провінціалів і були вікнами в український сценічний світ. Завдяки екранізаціям найкращих спектаклів франківців 1950-1960-1970-х: "Украдене щастя", "В степах України", "Мартин Боруля", "Фараони" та інші (спасибі кінорежисерам О.Швачку, В.Іванову, Т.Левчуку).

…Я навіть не звернув уваги, як розпався Радянський Союз, як уже у вільній Україні демократи й бандити по черзі мінялися місцями біля владних корит. Мені було ніколи це все помічати або усвідомлювати. Тому що інший, дивний світ із чорно-білого "Горизонта", населений геніями-франківцями, ставав паралельною реальністю. А там, в іншій реальності, жилося "краще й веселіше".

Велетенські бутафорські соняшники заміняли сонце. Блакитні небеса на сценічних задниках вабили "в далечінь". Заплакані очі любимих акторок волали до співчуття. Добродушні усмішки любимих акторів-коміків справді були ріднішими-теплішими за гримаси злобних сусідів - уже з повсякдення. З того самого дитинства.

Театральний критик О.Кугель ще 1907-го написав про особливу властивість вітчизняних лицедіїв: "Український актор виявився живою посудиною національного духу… І в історії народності є розділ надзвичайної важливості, він називається - "Прийшов актор!".

Всі ті, хто приходив із чорно-білого ТБ у світ нашого дитинства - Ю.Шумський,
Г.Юра, А.Бучма, Н.Ужвій, Д.Мілютенко, Н.Копержинська, О.Кусенко (інші великі), - не здалися, а були (!) справжніми носіями національного духу, національного характеру, національного колориту.

Українські актори XIX і ХХ ст., не розцініть як пафос, стали такими ж творцями національних основ, як і великі вітчизняні письменники, філософи, публіцисти.

Минуло багато років відтоді, як скінчилося дитинство. Проте дивишся часом яку-небудь старозавітну версію старовинного спектаклю франківців на "Культурі" - й розумієш… Немає між акторами та їхніми сценічними образами - ні щілинки, ні білого шва. Гладесенько-рівнесенько. Абсолютне, просто пограничне, розчинення в персонажах.

Хіба може бути не "живим" голова колгоспу Галушка з абсурдної радянської комедії? Чи можна не повірити трагічному погляду Задорожного, коли в нього крадуть щастя?

Що ж це були за люди? Що за чарівники? Чому час, що перетравив у своїй утробі вже стільки імен, подій і шлаків, не стирає з пам'яті цих акторів-франківців, їхні голоси, образи, силуети?

Магнетизм справжності. Відповідність божественного призначення земній сценічної "реалізації". Ще якийсь безмірний художній альтруїзм, замішаний на самовіддачі, працьовитості, театральній вірі, людській порядності та щирості…

Це все - вони.

У Чехова в п'єсі "Вишневий сад" є фраза - "Подивіться… Мама йде садом… У білому платті… (Сміється від радості). Це вона!"

Нехай же в цих трохи захоплених ностальжі-нотатках і вони пройдуть садом. Може, хто озирнеться, впізнає, згадає?

…У скверику біля театру колись щовечора прогулювалася "головна" актриса. Майже півстоліття була примою. Жодні вихри ворожі не могли похитнути її статус. Змалку мелодика голосу Наталі Ужвій вкарбовується в память, у підсвідомість. Тільки-но її Ганна відводить погляд від нелюба - Задорожного, а потім наспівно-мелодійно промовляє: "Цить Миколо, не плач! І на мене вини не звертай. Ти ж знаєш добре, що моєї вини тут мало. Силою віддали мене за тебе. Доки сила моя була, я була тобі вірною, хоч іншого любила. Але тепер не стало моєї сили…"

За цим "не стало сили" розверзається безодня. Валяться відразу три життя.

Одні критикують цю акторку за надмірну інтонаційну наспівність. Інші її обожнюють. Відтак, має рацію той, хто називає її "поетесою української сцени". Знову-таки цитуючи Кугеля, нагадаю про "музику душі", яка вирізняла великих українських актрис.

Ужвій, і правда, не тільки грала, здавалося, вона ще й співала. Кожна роль вибудовувалася мелодійно.

Заведено "затюкувати" її колгоспниць із п'єс О.Корнійчука (зіграних, до речі, добре). Але спасибі С.Параджанову, що зняв 1957-го документальний фільм про актрису. Бо в осколках-кадрах картини - Ужвій у ролях великого світового репертуару. Зовсім інша, феноменальна. У кількох хвилинах старої плівки відчуваєш у її Кручиніній - "зустріч Курбаса і Юри". Тобто висоту й сповідальність двох, всотаних нею, театральних молитов.

Глядача не можна обманути, його не можна задурити. І коли кілька десятиліть поспіль цей глядач лавою суне на її спектаклі, а потім обговорює в міському транспорті її трагічні втрати - отже, все-таки це не "конструкція" образу першої української радянської актриси. Це й була велика актриса - у координатах свого складного часу.

Відлуння "міфу Ужвій" долітають навіть до сьогодні. На одній із зустрічей із читачами мене запитують: "А ви знаєте, що син Ужвій помер не своєю смертю?" - "А що сталося?!" - "Про це мало говорять… Але то було замовлення Кагановича…" - "Навіщо? З якою метою?" - "Йшло полювання на українську творчу інтелігенцію, використовували різні сценарії її залякування…" (Міф? Плітка? Маячня? Та ні - театр).

Гнат Юра в цьому "театрі нашого дитинства" передусім - Мартин Боруля. "Граб… Граб… Це мені ще і на руку - нехай граблять!" - буквально чую, як це говорить його герой, "уродзоний шляхтич". Дивна своїми справжністю, об'ємністю і колоритом робота. Одні грають трагедію маленької людини, інші - комедію такого ж клоуна. Юра грає трагікомедію доброї людини. Причому засобами не тільки українського національного театру, є в його герої і мольєрівський комічний масштаб. Трохи наївний, чіпкий і простодушний, але при цьому він завжди - господар становища.

Гнат Юра (

У деяких мемуарах пишуть, що Юра і був господарем становища різних ситуацій та обставин своєї епохи. Коли, наприклад, будував український національний театр у більшовицькі "жнива" й одного разу довелося заручитися підтримкою товаришів-комуністів із Київського кабельного заводу. Або коли зміцнював репертуар ще молодим Корнійчуком (він сам і знайшов цього драматурга в Києві в районі вулиці Тургенєвської).

Таким самим господарем він був на репетиціях. Категорично не визнавав методику інших режисерів, які приходили в репзали із зошитками й наперед розкресленими крейдою мізансценами. Його обурював їхній схематизм! Як господар, він будував новий сценічний світ - через непередбачуваний імпульс, через природу артиста. У нього не було заготовок. Його театр (акторський, етнографічний, реалістичний, соцільно-компромісний) народжувався - тут і тепер - під пильним керівництвом господаря. Такий театр виявився довгожителем. Багато спектаклів пережили майстри.

Коли вже на схилі літ його, батька-засновника, "посунули подалі", він однак залишався господарем. Навіть поза грою. Кажуть, відчиняв вікно своєї квартири (навпроти театру) і, побачивши молоду вродливу актрису, командним голосом вимагав: "Ану зіграй мені зараз, ось тут, циганку Азу!" За кілька хвилин "Азу" було зіграно! Ніхто не смів перечити батькові-засновнику.

В екранізованому "Борулі" склався просто великий акторський тандем: Гнат Юра - Мар'ян Крушельницький. Їхню пікіровку - хазяїна і слуги - можу цитувати без заминки.

Утім, вони не тільки "пан та наймит", вони - як два мікросвіти. У кожному - своя віра, побутова наповненість, фольклорне аранжування. Вони - як Дон Кіхот і Санчо Панса - тільки в іншому національному вимірі.

Із 1954-го по 1956-й Крушельницький був головним режисером театру. Між "Мартином" і "Омельком" пробігла не те щоб чорна кішка - між ними розверзлася безодня. Двовладдя дуже позначилося на кліматі театру.

Відразу після Перемоги, 1945-го, Юра поставив один із найкращих своїх спектаклів - "Сто тисяч" І. Карпенка-Карого. І ось знову в "театрі нашого дитинства" звучить ще один незабутній, із тріском і трохи хрипкуватий, тембр: "Їдеш день - чия земля? - Калитчина! Їдеш два - чия земля? - Калитчина! Їдеш три - чия земля? - Калитчина…"

Дмитро Мілютенко в ролі Калитки - диво-дивне в галереї франківських образів. Тут уже не трагікомедія, як у Борулі. Тут - чиста соціальна трагедія. Для героя Мілютенка втрата не вимірюється кількістю банкнот, тут втрата сенсу життя і ґрунту під ногами.

Мілютенко чудово зіграв Блазня в "Королі Лірі". Знімався в прекрасних фільмах Андрія Тарковського і Юрія Іллєнка. Але в пам'яті мас він усе-таки залишився позитивним головою колгоспу Часником із комедії "В степах України". Колгосп його називався дуже смішно - "Смерть капіталізму!". А в його опонента Галушки - "Тихе життя". Різні політичні вектори й кінцеві соціальні цілі.

Боже мій, що ж це за дует - Мілютенко і Юрій Шумський... Обидва - фольклорні елементи. Якісь соціально-казкові герої. У схематичну комедію артисти, завдяки своїм природним темпераментам, привносили прямо-таки раблезіанську карнавальність! Кон'юнктурна п'єса, яку колись підтримав Сталін, перетворювалася на фантастичну комедію характерів.

Юрій Шумський, коли йому тільки-но дали прочитати п'єсу "В степах…", спочатку злякався і сюжету, і образу. І відмовився грати. Його вмовив учень - актор Валентин Дуклер: "Ось побачите, успіх гарантовано!"

Юрій Шумський , Дмитро Мілютенко (

Вже під час репетицій дотепний Шумський тихенько підійшов до суфлера й попросив вписати у корнійчуківський оригінал фразу від себе -
"У курсі дєла?"

На першому ж прогоні фраза пішла в народ. А коли вийшла прем'єра, а потім і екранізація - фразу цитувала вся Україна.

На "виставу про Галушку" секретарі райкомів звозили
голів відстаючих колгоспів. Загальний образ використовували з виховною і пропагандистською метою.

Сам же актор, людина з великим гумором, був абсолютним антиподом своєму головному колгоспному героєві. Замолоду захоплювався Мейєрхольдом, працював вантажником, конторником. Згодом його перекинули з Одеського театру в Київський. Там роллю Платона Кречета він відразу й утвердив себе в мистецтві. Ніхто не міг уявити, що артист, який достовірно грав у 1934-му інтелігентного лікаря, через 6 років стане одним із головних коміків країни…

Тут, звісно, буде відступ. Репертуарна палітра франківців, які дарували нам у дитинстві театральні свята, хитромудро вибудовувалася Гнатом Юрою за суворими законами амплуа.

Наприклад, у Юри ніколи не була порожня ніша "коміків". Усі знають Миколу Яковченка завдяки низці анекдотів та кіноролей. На жаль, рідко згадують не менш обдарованого франківця-коміка Миколу Панасьєва. Колись надзвичайно популярного Ониська в репертуарному хіті "Фараони": п'єсу О.Коломійця зіграли понад 2000 разів. Герой Панасьєва "у хустинці" смішно пародіював жінку: не кривлявся, а саме пародіював. У залі від сміху качалися.

Микола Панасьев (

Юра взяв його в трупу 1941-го, відразу після закінчення драматичної студії. Панасьєв переграв десятки епізодів, ролі клеїлися до нього, як блискітки, переливаючись і відбиваючи. Народність, іскрометність, гострохарактерність - усе було в цьому довготелесому диваку, сама лише інтонація якого провокувала регіт.

Мабуть, тільки екранізовані "Фараони" і зберегли одну зі сценічних робіт артиста. Кажуть, у кращі роки він просто закохував у себе жінок. Не голлівудський плейбой, не Устим Кармелюк, а ось на тобі - справжній серцеїд! Одна з його романтичних історій географічно пов'язана з Середньою Азією. Після його "гастролей" у тих місцях до Києва нагрянула смаглява красуня з каскадом кісок. Вона чекала дитину - від нього. Тому й мусила ретируватися з аулу. Вони зійшлися. Панасьєв був добрим сім'янином. Любив риболовлю. Коло його знайомих становили не тільки театрали, а й "сильні світу". Він помер 1980-го. Природно, нинішнє покоління нічого не знає про нього...

"Комедійні характери" завжди були щедро представлені в цій трупі - зокрема в її жіночому відсіку.

Наприклад, Валентина Салтовська. Акторка не першого плану, але до того "народна", що, скажімо, її бабу Катю з серіалу "День народження буржуя" багато хто полюбив із першої ж серії. В театр вона приходила, наче щойно скінчила полоти город, - "у хустинці". Її вважали втіленням "сільської культури". Гостра на язик, могла сказати як припечатати. Могла дружити-дружити з Нонною Копержинською, а потім як образилася - так і не помирилися...

Валентина Салтовська (

Втіленням "міської культури" в театрі була акторка різнопланового обдарування - Поліна Куманченко. 1961-го її запросили з Харкова. Мені запам'ятався телефрагмент спектаклю Володимира Оглобліна "Безталанна", в якому Куманченко грала сварливу свекруху Ганну. Але це в п'єсі вона сварлива. Куманченко "сварила" невістку не тому, що така злобива, а тому, що "так треба". Сварячись, наче вибачалася: мовляв, не винна я - такі "традиції". Зовні м'яка, душевна, не дуже щаслива - такою була її героїня.

Поліна Володимирівна і Салтовська у 1974-му виступали "дуетом" - у пропагандистській п'єсі Олександра Левади "Здрастуй, Прип'ять!". Дві українські сільські бабусі, як згодом з'ясувалося, втілювали на радянській сцені здоровий глузд "на славу Чорнобильської АЕС": вони були проти атомного монстра!

Мабуть, незаперечним лідером характерно-комедійного репертуарного напряму - була (і буде) Нонна Копержинська. Моє вічне "відлуння". З цією акторкою пов'язано багато вражень, багато про неї написано. Та ось днями знайшов у теках-блокнотах її розповідь - як грала Любку Шевцову в "Молодій гвардії". Акторка згадувала, як остерігалася своїм комедійним напором "розвеселити" радянського глядача, тому що сам спектакль - грізно патетичний. Але вже якось мобілізувала себе, сховавши комедійні шпильки, роль відчайдушної Шевцової вийшла в неї не гірше, а може, і краще, ніж у Бабанової, Карпової чи Макарової.

Нонна Копержинська, Володимир Дальський (

Ще в цих-таки записках - розповідь Копержинської про зйомки в черговому колгоспному фільмі "Щедре літо" (1950). Знімали на Черкащині. Вона "загралася" перед камерою, забула про вечірній спектакль. Опівдні, оговтавшись, прямо в костюмі й гримі помчала на проїзну частину, стала серед шляху і перед першим же водієм розіграла чергову "комедь": "Ой людоньки! Довезіть до Києва! Чоловік ревнивий, якщо не повернусь до вечора, то вб'є!".

Достовірна була в усьому. І коли "пустувала" в житті. І коли грала українських сварливих баб. І коли грала вже європейську породисту мільйонерку Клару Цаханасян у "Візиті старої дами". Цей її "театр" теж - назавжди. Наприкінці 80-х глядач "зрадив" театр із політикою: зали спорожніли. Пам'ятаю, як перед жменькою глядачів, виходячи на авансцену, вона грала свою душогубку Клару - так гірко, так відчайдушно, так пронизливо... Наталя Кузякіна з приводу саме цієї ролі писала про "занурення актора класичної української природи в драматургію, побудовану за законами моделювання та перетворення світу, - і це занурення давало творчий вибух неймовірної сили". Так і було. Вибухало серце. Відлуння "вибуху" у вухах досі.

У золоті періоди франківців завжди були саме такі актори - вибухові, світотворці.

Наприклад, неперевершений Михайло Задніпровський, який уособлював українського лицаря. Велику мужню людину, за якою нічого не страшно, - вона захистить від усіх лих (грав і Кармелюка, і позитивних героїв Корнійчука). Дружина Задніпровського -
справжня леді нашої сцени Юлія Ткаченко - була переконлива і у гротескно-сатиричних образах (Клер Цаханасян), і у високій трагедії (приголомшлива Кассандра).

Ще одна незабутня барва в цій палітрі - напівзабута Валентина Плотникова. Одна з найвродливіших акторок у трупі. У 1970-1980-тих вона була героїнею в репертуарі. Суворий драматизм, такий собі літературно-поетичний серпанок властиві багатьом її образам. У Ленінграді доля подарувала їй зустрічі з Георгієм Товстоноговим і Розою Сиротою. А в Києві 1968-го вона яскраво зіграла Лимерівну в однойменній драмі Панаса Мирного. Глядачі закохувалися в її героїню - з першого ж погляду. Коли 1978-го у театр прийшов Сергій Данченко, запропонував їй Ганну в "Украденому щасті". Потім - Олену Андріївну в "Дяді Вані".

Валентина Плотнікова, Богдан Ступка (

Її чеховська героїня - інтелігентна, зосереджена на чомусь своєму, прагне сховати чуттєвість за зовнішньою суворістю. Мабуть, то була одна з найбільш вродливих і розумних чеховських жінок. Астров і Войницький були від неї в захваті.

Згодом Плотникова з комедійним викликом грала Валерію у спектаклі Володимира Оглобліна "Моя професія - синьйор з вищого світу". І вже остаточно утвердившись у статусі провідної акторки, вона - несподівано - пориває з театром... Услід за чоловіком-архітектором переїжджає до Москви. (Її донька - сьогодні дуже відома акторка Дар'я Волга).

Фінал долі Плотникової - трагедія. Вона прагне в Київ. Однак бажання повернутися в рідний театр - на жаль, не знаходить відгуку. Тим часом її мучать головні болі. Операція. Відмовляють ноги. Талановитої акторки не стало у 2002 році.

...Думаючи про франківців, про кращі їхні роботи, чітко розумієш, що ніколи ці актори, хоч би що вони грали, не існували на сцені "поруч із текстом". Кращі з цих акторів буквально вростали в текст. І ті, про кого згадав, і багато інших, таких самих чудових (мало місця, щоб розповісти про всі відлуння свят).

Театр Франка в середині ХХ ст. був "театром акторських свавіль".

І хай сьогодні буцім сором'язливо відмахуються від умовності визначення - "акторський театр", - але такий був. І такий можливий. Театрознавець Наталя Кузякіна колись написала: "Українському актору дуже важливо мати два широких творчих крила - традиційне і березільське. Перевтілення і перетворення"... У ролі Тев'є Богдан Ступка працює у класичному "перетворенні". Конкретика єврейського характеру виростає в нього до масштабів планетарної філософічності..."

Зразу й пригадується, як художник Лідер окутав цю сцену в зоряне небо, а режисер Данченко помістив серед Чумацького шляху великого актора.

Це був справді театр перевтілення і перетворення. Де режисер, звісно, - диригент, але, природно - невидимий. Тому що в центрі - Актор.

За Тев'є і за Задорожним згодом пощастило спостерігати в залі (а не в чорно-білому телевізорі, як за іншими великими). Бачив, як із сезону в сезон ці герої - ні, вони не старішали... Вони мудрішали. Вони трансформувалися внутрішньо - разом з актором.

У Задорожному, зіграному Ступкою, з кожним наступним спектаклем проступало якесь біблійне просвітління. Помалу сама постановка перетворювалася на моноспектакль: два інших кути любовного трикутника були не такі важливі.

Звісно, це дуже гірке "відлуння" вже недавніх часів... Роль Задорожного у п'єсі Івана Франка - останній вихід на сцену великого артиста. Він грав, як завжди - як востаннє, - історію про пристрасть і тлінність, про усвідомлення неминучості й неможливості змиритися з нею ж. Знову й знову чується цей сценічний текст, голос Задорожного-Ступки: "Анно, вспокійся, хіба ти не маєш для кого жити?".

...І ще часто мені "чується" цей же голос, коли на площі Перемоги сідаю у свій трамвай "бажання" під № 3, прямуючи до зупинки Гната Юри, - "Синку, театр треба любити - тільки тоді він і відповість взаємністю".