Відлига, перебудова, декомунізація: суперечки на виставці

Виставка Національного художнього музею "Інша історія: мистецтво Києва од відлиги до перебудови" триватиме до кінця жовтня. Але цей проект уже став одним із найбільш обговорюваних останнім часом.

З "іншим Києвом", що об'єднав роботи 58 найвідоміших і, навпаки, найбільш загадкових київських художників, частково погоджуються - і сперечаються.

"Ми планували виставку як дискусійну. Хотіли привернути увагу до мистецтва й життя нашого суспільства 1960-1980-х", - каже куратор проекту, мистецтвознавець Галина Скляренко.

У традиціях цього музею - переосмислювати історію. НХМУ повертав світові український авангард 1920-1930-х зі Спецфонду. Давав путівку в життя актуальним художникам.

А останніми роками в "музеї з левами" впритул узялися за перегляд, здавалося б, відомої історії українського образотворчого ХХ ст.

Так, рік тому тут показали етапну виставку "Enfant terrible. Одеський концептуалізм", присвячену одеському нонконформу. У грудні
2015-го - лютому 2016-го - несподіваний проект "Мистецтво українських шістдесятників. Можливість музею".

Тепер настав час "Іншої історії: мистецтва Києва від відлиги до перебудови".

- Минає час, відходять нав'язані державою ідеологеми. А культура залишається. Ми окреслюємо лінію розвитку українського мистецтва. Навіть у нашій постійній експозиції, якщо ви звернули увагу, офіціозу майже немає. Для нього залишили тільки один зал. Решта - неофіційне мистецтво, яке насправді й було основним, - каже гендиректор Національного художнього музею Юлія Литвинець.

- НХМУ претендує на роль першовідкривача "нової" історії українського мистецтва?

- Ми просто хочемо підняти цей пласт і оцінити його по-новому. По суті, це й була магістральна лінія розвитку нашого мистецтва. А соцреалізм був, вибачте, дешевкою.

Що плакати за офіційним мистецтвом часів СРСР українцям зовсім не доводиться та що історію свого арту нам треба писати по-новому, з пані Литвинець згоден і художник Матвій Вайсберг.

- У мене, можливо, інші уявлення про те, як це було. Суворіші, я сказав би. З іншого боку, як розмежувати: де андеграунд, а де офіційне мистецтво? Я сам давно наполягаю на тому, що історія мистецтва в нас - інша, не така, як було написано...

А що ж до соцреалізму, то він як, і раніше, скрізь. На станціях метро, на фронтонах будинків. Він непозбутній. Понад те: він завжди буде затребуваний у тому чи іншому вигляді. Бо це насправді потакання суспільному смаку.

Мій батько народився в 1931-му, а помер у 1988-му. Це не означає, що його життя "не було". Люди жили, люди малювали. Інша річ, що дехто жив інакше. А когось більше цікавила кар'єра. Поєднана з тим, що треба було обов'язково брехати...

***

"Небрехливого" мистецтва в Києві набралося на цілих три зали тимчасової експозиції. І ще один на першому поверсі зайняла справжня персоналка легендарного Миколи Трегуба.

Трегуб народився в селянській родині, не мав професійної освіти. Не був членом Спілки художників. Виставлявся на неофіційних підвальних виставках і навіть організував арт-групу New Bent, до якої, крім нього, входили два таких самих "маргінали"-художники. (Роботу Вудона Баклицького виставлено в експозиції на другому поверсі музею). У 1984-му, у віці 41 рік, Трегуб наклав на себе руки, попередньо знищивши частину своїх картин...

Експонати в експозиції висять так щільно, що дехто вже встиг поставити "відсутність повітря" у мінус куратору. Сама вона пояснює, що, попри труднощі з пошуком творів багатьох авторів, трьох залів і зальчика для репрезентації зразу 20 років "життя в мистецтві", все-таки образливо мало. Зате, крім відкриття імен широкій публіці (Миколи Трегуба, учасника знаменитого Клубу творчої молоді Веніаміна Кушніра, скульптора Михайла Грицюка), на виставці свідомо зроблено акцент на нетривіальному прочитанні творчості загальновизнаних класиків. Олександр Дубовик, Віктор Зарецький, Флоріан Юр'єв, Олександр Гнилицький, Тиберій Сільваші представлені вдалими, але не найбільш характерними для них роботами.

Дух же радянської епохи (це хороше, дотепне рішення) передають відеоролики з фотографіями "типових" творів офіційного радянського мистецтва. І авторські документальні фото.

Найзапекліші суперечки викликала концепція "Іншого Києва". 1960-1980-ті такі близькі до нас і нашого часу, що ледь не кожен глядач, учасник і критик виставки, як з'ясувалося, має про них уявлення. І, відповідно, по-своєму вибудовує "табель про ранги" тодішньої культури.

- Давно настав час зламати схему (яка склалася в післярадянський час), що поділяє мистецтво на офіційне й неофіційне. Насправді в основі - творчість, - упевнена куратор Галина Скляренко. - Талановиті роботи створювалися в різних сферах. Ось ми й хотіли повернутися в простір мистецтва. І закликаємо говорити про нього, а не про ідеологеми.

Втім, мистецтвознавства "в чистому вигляді" не виходить. Принаймні коли говорять про зв'язок минулого з сьогоденням. "Тема історії дуже непростого періоду нашого життя, від "відлиги" до "перебудови", сьогодні тим більш актуальна, що нинішня "декомунізація" часто набирає варварських форм. І використовує ті ж самі методи, якими, власне, завжди діяла радянська влада", - каже пані Скляренко.

Як писав у своїй "Апології історії" Марк Блок, "незнання минулого не тільки шкодить пізнанню сьогодення, а й ставить під загрозу будь-яку спробу діяти в сьогоденні".

Суперечки навколо виставок на кшталт "Іншої історії: мистецтва Києва від відлиги до перебудови" - ще одне свідчення того, що своє минуле нам тільки належить пізнавати. З іншого боку, сам факт таких дискусій означає, що виставка, яка їх породила, - вдала: механізм "пізнавання історії" запустила. Уже наступного року в НХМУ планують показати схожий виставковий проект "іншого мистецтва" Харкова 1920-2000-х рр.