ВІДБЛИСКИ НЕОНОВОГО ЗАХОДУ

Сьогодні неможливо сказати щось нове — хіба що на тій поверхні полотна, яку досі ніхто не наважувався використовувати, — зметикував Максим Мамсиков і пофарбував бортики чистих грунтованих полотен фосфоруючими фарбами. На білі стіни галереї «Ра» лягли «кислотні» рефлекси божевільної краси. Язик не повертається назвати ноу-хау Мамсикова останнім досягненням в галузі дизайну. Це заслуговує на те, щоб називатися мистецтвом — тонким «спаціалізмом», грою з простором (від італ. spazio — простір)... Нагадує Есворта Келлі, Ричарда Таттла і Лучіо Фонтану разом узятих. Ідея картини-рельєфу запозичена в Келлі. Тактовний мінімалізм гідний Таттла. У акцентуванні вичерпності живописного жесту є щось від Фонтани. Але в цілому Мамсиков не наслідує бунтарів-класиків, а ростить власний ліричний «пофігізм».

Фонтана в 60-ті темпераментно дірявив і рвав полотна на частини — все задля того, щоб переконатися в смерті свого бога — живопису. Найвідоміша картина Фонтани так, за Ніцше, і називається. Вандалізмом сьогодні нікого не здивуєш, усім стало, нарешті, очевидно — що мало померти, давно померло. У моді витончений стьоб над власною слабкістю — бажанням щось написати. Якщо автори, котрі загубилися в часі і піддалися манії живописання, чудово розуміють, що їхні картинки — це дитяче белькотіння, дивне непорозуміння, життя після смерті, квіти після атомної війни, — виходять стильні речі. Мамсиков не лише розмальовує полотна по контуру, але ще, блазнюючи, пише крихітні, сентиментальні «листівки», такий собі посмертний бідермаєр — стовбури берізок, вогні великого міста тощо. Ще одне вдале ноу-хау — портрети без обличчя. Живопису після живопису підвладне все, що тільки знаходиться в парафії уяви, навіть стерті з пам’яті обличчя, — ця малосуттєва деталь просто розмазується растром.

Якщо хоч одна робота в груповому кураторському проекті викликає жваву реакцію втомленого дивитися на одне й те ж глядача, це, за нинішніми мірками, велика удача. Tabula rasa Мамсикова виправдує зусилля Наталі Філоненко, куратора райдужного проекту «Лабораторія світла» (22.03—3.04).

Дмитро Дульфан — ще одна його дійова особа. «Молоді шукають», а він уже знайшов свою неонову тему і не збирається з неї «з’їжджати», зраджуючи найпершу заповідь актуального художника — бути завжди іншим. Може, тому Дульфан не настільки поверхневий, як інші, більш того, йому доступні унікальні прозріння, такі, як містична «Блискавкою» на недавній виставці в Спілці художників. За такої чарівності можна й пробачити прохідну інсталяцію, котру ми бачимо тут. Звичайний хаос на «кухні», лабораторія — дуже гучно сказано. Споруда з колб і трубок із неоном виглядає зворушливо непотрібною і несправжньою, як лего-конструктор, — ще одне нагадування про «непотрібності» краси. Як і в живописі Мамсикова, відчувається рука розважаки-«дилетанта», тому вони непогано виглядають разом. В унісон профанують серйозну ідею конечності авторського жесту.

Ілля Чичкан, третій у компанії, продовжує «принижувати гідність» зайців, примушуючи їх поводитись людяно. Ходять чутки — його виставка «Дівчатка і зайчики» у московській галереї «Риджина» обурила захисників тварин і викликала скандал у пресі. Не дивно, знята на відео «дискотека», — видовище несамовите і з пряним присмаком садизму. За цілком натуральними стражданнями зайців, які так і не навчилися відтягуватися під рейв, б’ються в чіпких руках митця, співчутливо-жаліслива публіка не помічає мистецтва. Даремно. З точки зору аморальної сучасної естетики, що гірше — то краще. Такі танці цілком можуть бути, відео непогане.

Салонне мистецтво й актуальне (все, безумовно, відносне, і «салонність» салонного, і «актуальність» актуального) — світи, що не перетинаються. Подорожувати між ними непросто, іноді навіть небезпечно — виникає відчуття роздвоєння особи. В ці моменти підтримуєш себе лише думкою про те, що зайцям танцювати ще важче.

Господиня галереї «Тадзіо» Олена Ягодовська радикально поміняла інтер’єр і виставковий репертуар, переїхавши з Андріївського узвозу в Десятинний провулок. Дві її березневі виставки — Миколи Сологубова-молодшого та Євгена Ройтмана (30.03—15.04) гідні компліменту.

Сологубов — із провінційних романтиків, який заглибився у міфотворчість. Їх ласкаво називають «міфиками». Не подумайте, що цей зменшувальний суфікс прикрашає особистостей непрактичних. «Міфик» — синонім «київського митця» узагалі. Вони байдужі до сьогохвилинного, примудряються не помічати скороминущого, котре проходить повз тренди. Знавці сформулювали навіть поняття «київського ар’єргарду», який стоїть на варті вічних цінностей. З іншого боку, за задоволення перебування в мріях про класичний канон їм ще й платять. Міфики міцно зайняли свою ринкову нішу і мають попит у середнього класу. І що зовсім вже дико з точки зору мистецтва, котре намагається ідентифікувати себе з часом, — його опоненти не відчувають ніякої кризи, навіть не підозрюють про «смерть живопису», продовжуючи хибно вважати, що все в цьому світі проходить, але вона — єдина константа...

Лицарі й дами, німфи і кентаври, галантні сцени і двобої Миколи Сологубова складаються не стільки з наслідування Матісса, грецького вазопису, перської мініатюри, скільки — даруйте за єхидство — з творчості абсолютно всіх однодумців-міфиків, від Вайсберга до Цоя. Всі цитують усіх, і це в жодному випадку не називається плагіатом, вони варяться в спільному казані, вміст якого легко розпізнається на будь-якій виставці. Сказане не означає, що Сологубов нецікавий. Хороший ремісник, він хороший своєю ординарністю. Подобається не сам по собі, а із застереженням — як і всі міфики. Їх не можна не любити — бо любов до міфиків, у свою чергу, невіддільна від любові до міфології, до «безсмертного» живопису, до «страшної сили» краси взагалі тощо.

Після Сологубова в «Тадзіо» виставляється аматор Євген Ройтман, незрозуміло хто — художник чи поет. Ще більш неясно, що пропонують глядачу — мальовничу поезію, поетичний живопис... Ройтман, на відміну від попередника, самодостатній і відсторонений від ремесла, пише вірші й картини в собі, про себе, для себе. Що зручно — не має потреби ні в ілюстраціях, ні в коментарях, «сомнамбулічний» живопис перетікає в заворожуючий четверовірш на кшталт «Забываю слова во времени, но во сне вспоминаю сначала: Див сидит на высоком дереве, рядом с ним его Гостья — Оксана». Живопис Ройтмана — живопис снів, які зникають у реальному часі, стираючи свої сліди у свідомості...

Не варто ігнорувати «камерну сенсацію» виставки Олени Бланк у «Триптиху» (21.03—3.04) — приємно поблукати у «коридорах тіней» і «лабіринтах світла». За витонченістю живописних нюансів — рельєфні керамічні пласти розписано глиняними ангобами — ця скромна кераміка абсолютно нічим не поступається привілейованому мальовничому ненаративу. Рідкісний випадок ідеального смаку.