Відбиток однієї катастрофи

Дискусія про роман Беґбедера «Windows on the World» не може обмежуватися тільки літературою. Його, вочевидь, можна вважати найліпшим із авторових текстів. Наступний після нього роман «Романтичний егоїст», хоч і не є абсолютним повторенням поетики раніших книжок Беґбедера, однак засвідчує неможливість чи, радше, відсутність потреби відійти від традиційного для автора літературного нарцисизму, дещо притлумленого у «Windows on the World».

Беґбедер і далі є незмінно автобіографічним, цинічним і прихильним до демонстрування найменш привабливих інтимних деталей. Ця книжка як мінімум захоплює ще дві площини — простір масової та критику споживацької культури, а також аналіз постмодерної естетики, її значення і навіть покликання. Наголошу, що такий синтез, а може, радше, граничне наближення, стиснення в одній точці трьох просторів — літератури, теорії культури і навіть філософії — зовсім недаремний. Є і пояснення йому, і передумови, що ведуть до зародження самого поняття «постмодернізм» та найперших дискусій про постмодерний, а точніше, постсучасний час — той, що настає після загальної-для-всіх-історії й розгортає свою множину приватних переживань світу, оповідей і сучасностей.

Хоч як дивно, але шлях цього екскурсу із дзеркальною точністю до навпаки відбиває романний рух персонажа «Windows on the World» із Франції до Америки: дискусія довкола природи й — головне — потреби в самому виникненні дефініції «постмодернізм» та «розшифруванні» її змісту розпочинається й набирає обертів саме в Штатах у 1950–1960-х роках (чому дає поштовх бурхливий розвиток масової культури), а відтак набуває повноти й теоретичного обґрунтування саме у Франції. Тут Жан-Франсуа Ліотар 1979 року видає працю «Стан постмодерну», з якої найчастіше й розпочинають «справжнє» датування постмодернізму.

Вельми актуальне поняття «постсучасності» сьогодні майже не фігурує в українській літературній критиці, попри те, що воно було фундаментальним для виникнення самої дефініції «постмодерн», яка, власне, й позначає сукупність спроб осмислити стан постсучасності. «Windows on the World» однак стверджує, що умовою і причиною цього твору є більш ніж виразна й очевидна ситуація проживання стану «після», конкретно локалізованого в часі й просторі: мова про теракт 11 вересня 2001 року та загибель 2800 осіб у Всесвітньому торговельному центрі в Нью-Йорку. Відтак не говорити про стан постсучасності в контексті цієї книжки фактично неможливо.

Стан «після» переживає вже модерна епоха. Множина версій «після» неуникно породжує немовби наказове: «не можна», яке, однак, не має природи заборони, а радше підштовхує чи то довести правдивість твердження, чи спростувати його. Нам знайомий цей ряд: після Фройда й після виникнення психоаналізу «не можна» (за мовчазною згодою) нехтувати значенням снів, роллю сублімації чи підсвідомого у творчості; після сексуальної революції не можна не нищити табу попередніх епох на розмову про сексуальність; після Освенциму не може бути поезії (але цього чомусь — чому? — не кажемо про Хіросіму чи Наґасакі) тощо. Останній приклад чи не найбільш хрестоматійний і виразно зосереджений на подальшому рухові літератури, але на нього, здається, відповідає вже постмодерний час, що нагромаджує катаклізми і вчиться давати собі з ними раду, вже не вірячи, що такий нібито корисний колись технічний розвиток іще спричиняється бодай у якийсь спосіб до поступу цивілізації; його натомість потрактовують, радше, як підставу для наближення загального чи локального апокаліпсиса.

Постсучасність актуальна не тільки тут-і-тепер: вона завжди є проекцією в майбутнє, тим-то «Windows on the World» призначений найперше для тих, хто зазнайомиться з вежами-близнюками з фото чи фільмів, для кого можливість репрезентації, співвіднесення тисяч розтиражованих знімків ВТЦ із оригіналом безповоротно втрачена — у точний час, у визначеному місці. Подобизна реальності, втілена у множині зображень чи, радше, відображень, передує реальності, а то й більше — заміняє, перекреслює її. Іще один француз, «патріарх» постмодернізму Жан Бодріяр саме в такому, «підмінному» значенні застосовує поняття «симулякр», окреслюючи подобизну реальності як симуляцію реальності, чи гіперреальність. Саме споживацька культура спричиняється до надвиробництва, одним із наслідків якого і стає помноження копій, тотальне панування замінників справжнього. Звісна річ: після Беґбедера також можна оповідати про події 11 вересня — обравши інший кут зору на перебіг подій (у романі це, з одного боку, ресторан «Windows on the World», розміщений на 107 поверсі Північної вежі ВТЦ, а з другого — ресторан «Небо Парижа» паризької вежі «Монпарнас»), і оповідати — як і він — перебіг кожної хвилини між 8.46 (коли «боїнг» врізався у першу вежу) та 10.30 (коли всіх присутніх у ВТЦ уже не було серед живих), але це щоразу буде не що інше, як примноження однієї оповіді, накопичення відбитків уже відсутнього. Важливими залишатимуться оновлення інтонації оповіді, спроба говорити про дедалі віддаленіші в реальному часі події як про щойно пережитий колапс, як про знову-стояння перед обличчям невідворотного й незворотного після, що ставить прямі й неприємні запитання, відповідей на які не можна уникнути.

Гадаю, одним із найбільших покликань постмодерну є його питальність. Не загальна-до-всіх, якою можна знехтувати, а питальність, переміщена з одного глобального (й уявного?) центру до множини різних розсіяних і спонтанно породжуваних у будь-якій точці центрів. Про неї не забуває й автор «Windows on the World», і його запитання звернені й до читачів, їхнього способу реагувати на цей текст, а також на саму інтенцію його написання. Чи годиться обертати всуціль трагічні події на літературний матеріал, і — якщо так — як про них говорити? Чи акценти на зазвичай невпорядкованому статевому житті персонажів, прокручування в пам’яті моментів приватності і натиск на «больові точки»: конання дітей у піднебессі нью-йоркської вежі (тут Беґбедер ще раз «тисне» на «плоди» масової культури – прописуючи абсолютну дитячу віру в те, що тато може завиграшки перетворитися на Супермена і всіх врятувати, треба тільки дочекатися найкритичнішого моменту...) — справді є свідченням якоїсь внутрішньої «чесності з собою» та імперативу називати речі своїми іменами.

Чи це виразна настанова використовувати літературний текст як чинник подразнення, а то й збурення громадської думки, вимогу на нього реагувати, — а отже, чи не є він демонстрацією вияву своєї влади над нею? Чи не обертаються у випадку з Беґбедером можливі запитання на гіпотетичний виклик? Він маскує його Селінджеровим висловом: «Письменник, який не описує свою епоху, не розуміє її», до чого запросто можна додати: мовляв, 11 вересня є метафорою нашого часу, й реакція на неї – святий обов’язок. До речі, в українському просторі існує ще одна подібна «метафора часу» — Чорнобиль, яку Тамара Гундорова доволі некритично ставить у центр монографії «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн», ведучи від неї відлік української постмодерної літератури.

Естетична привабливість пропозиції та поруйнована чи, власне, також залишена в передсучасності можливість етичного імперативу теж є однією з ознак, властивих станові «після». Читач має про що думати. Автор знає, на що тиснути. Особливо якщо він француз і в нього за плечима традиція французької літератури та філософії, на яку озирається і яка неодмінними цитатами-посиланнями нагадує про себе фактично в кожному тексті.

Насамкінець декілька слів, особливо «приємних» видавцеві та перекладачеві, які — через тиражування копій — доносять читачеві оригінал твору, себто стають його найпершими інтерпретаторами. Зізнаюся, що мені анітрохи не імпонують мало не кафкіанське перетворення на жінку згадуваного у книжці Езри Паунда (перекладач сміливо пише про нього в жіночому роді) або алюзія на Селінджерового «Ловця в житі», передана як «ловець в іржі». Не подобається, зрештою, і відсутність літературного редактора в більшості книжок видавництва «Фоліо», що неодмінно й неповторно позначається на якості тексту. Викликає подив і перетворення Беґбедера на Беґбеде — так свого часу Уельбек на англійський манір уже був став в Україні Вельбеком. Прикро, але такі переклади теж скидаються на катастрофу, і ще прикріше, що немає кінця-краю їх відбиткам...

Беґбеде Ф. Windows on the World. — Харків: Фоліо, 2006.