Софія Андрухович: «Мені хотілося б, аби про мою прозу читач міг сказати: «Я дивлюся так, як дивиться текст»

Коли беруся для самої себе окреслити кілька версій того, чим є (може бути) «Сьомга» Софії Андрухович, вони виглядають дуже по-різному. Згадую Мішеля Фуко, який замислив шість частин «Історії сексуальності» й, урешті, не дописав їх, передчувши, побачивши внутрішнім оком рух і русло того письма, — цього було досить, щоби втратити інтерес до писання, — і тоді думаю, що Софія теж писала щось подібне, тільки обрала мову не наукового коментування, а фікційну. Зрештою, не конче, що саме ця точка має бути відправною. Цілком можливо, що «Сьомгу» варто коментувати як історію, що зосереджується на становленні особи й демонструє уважність до найдрібніших і найневажливіших, здавалося б, її внутрішніх відрухів і до подієвої канви, на тлі якої вони відбуваються. Історію про уважність до зростання особи, про речі, які вона усвідомлює, про фактуру пам’яті, про зіткнення з різними табу (чи їх намацування) та їх переступання (долання чи, навпаки, відступ перед ними). Про різні контексти тілесності. Про дуже приватний досвід тіла, яке хоч і не відрізняється фізіологічно від інших, але має наголошено свою історію. Тим-то вона й цінна, що — теоретично — ніби й могла статися з будь-ким іншим, але ніколи не сталася. Іще з іншої точки зору — вже суто теоретико-літературної — цей текст виявляється експериментом із романною формою, запитанням, як сьогодні розвивається роман, і що, власне, можемо ним назвати. Чому його структура стає наголошено фрагментарною і що об’єднує ці різні (і розрізнені) фрагменти.

Однак усі ці коментарі й запитання, які хочеться уважно продумати, постають із написаного. Із досвіду читання, за яким ніколи не побачиш, що стало засновком для письма. Яким був його досвід. І чим цей досвід письма відрізнявся для автора від попередніх його письменницьких досвідів. Чи було щось, чого він у ньому навчився, що його ранило, разило, робило щасливим... Тому найперше запитання до Софії Андрухович звучатиме так:

— Чи ви згодилися б прокоментувати, чому саме така книжка, як «Сьомга»?

— «Сьомга» писалася найдовше і найтяжче, забираючи багато сил і здоров’я. Порівняно з попередніми досвідами письма це по-справжньому доросла книжка. Рівень відповідальності й усвідомлення серйозності тут, мабуть, найвищий. У психологічному плані це була складна і виклична пригода для самої себе. Своєрідна гра, щось на кшталт «пан або пропав». Утім, і задоволення від такої серйозної гри було чи не найглибше. Що більше даєш, то більше тобі повертається. Я отримала від «Сьомги» чимале задоволення і психологічно розчистила собі шлях до подальших досвідів.

Теоретизування ж на тему розвитку та трансформацій романного жанру в сучасних умовах — справа, можливо, й цікава, проте не в моєму випадку. Мені цілком байдуже, які жанрові ярлики будуть на «Сьомзі». Цей текст можна було б назвати і збіркою оповідань, і експериментальним романом. Є аргументи на користь і першого, і другого. Усі п’ять частин різні за стилем, сюжетом і внутрішньою логікою — це алібі збірки оповідань. Однак усі вони об’єднані однією голов­ною героїнею, яка цементує романну «легенду». Втім, вирішувати все-таки не мені.

— Вашу найновішу книжку можна в якомусь сенсі назвати «моментом свободи». Чи потрібна якась — хай і літературна — відвага, щоби прописати окремі речі?

— Я б сказала, що це була не літературна відвага, а звичайна людська, надто людська. У житті багатьом бракує сміливості говорити про травматичні моменти. Мені було цікаво змінити ставлення до деяких огидних і брудних миттєвостей на рівні окремої персональної історії. До речі, поява тверд­жень (часом дуже зухвалих і самовпевнених!) про документальність «Сьом­ги» свідчить про певний успіх достовірного письма. «Мо­мент свободи»? Так, кожне щире письмо — це максимальне звільнення.

Було кілька фрагментів тексту, яких не пропустило моє власне критичне сито, бо, на мій погляд, вони не настільки важливі, як решта. Усе інше, як на мене, вдалося. Принаймні так мені здається.

— У декотрих інтерв’ю ви комен­тували «Сьомгу» ще й як своєрідний уявний «психотерапевтичний сеанс». Напи­сати — значить «позбутися»?

— Ідеться радше не про те, аби «проговорити і позбутися», а «усвідомити і прийняти». Людина — істота, що психологічно старішає у досить ранньому віці, тому амбіцій змінити себе я не мала. Мабуть, уже запізно. Було б великою помилкою перебільшувати психотерапевтичний елемент «Сьомги». Він усуціль підпорядкований художності. Достовірність і «психотерапевтичність» додає драйву, відчуття причетності. І це непогано.

— Свого часу мене дуже зворушив Вім Вендерс фразою про те, що хотів би навчитися знімати кіно так, «ніби просто розплющуєш очі і дивишся». Мова «Сьомги» відрізняється від мови ваших попередніх книжок... Яка ваша мова сьогодні?

— Особливо Вендерс наблизився до «ніби просто розплющуєш очі і дивишся», як на мене, в «Лісабонській історії». Але мова кіно і прози конструюється по-різному. Тому, мабуть, досі неможливо зняти фільм за романами, наприклад, Л.Ф. Селіна або Ж.Жене. Оптика кіно недосяжна для письменника. Та й прагнути її не варто. Проза не мусить прагнути стати чимось іншим, але завжди мусить досягати більшого. Однак мені хотілося б, аби про мою прозу, як і про фільми Вендерса, читач міг сказати: «Я дивлюся так, як дивиться текст».

— Низка відгуків на роман, що дотепер з’явилися в періодиці, коментують деякі епізоди «Сьомги» як порнографічні, що мене, по правді, здивувало. А як ви реагуєте на подібні рефлексії?

— Звинувачення в порнографії в умовах вітчизняної культури так само давні, як і історія так званої «української національної цноти». Ніхто з поборників української цноти не читав, либонь, зібраних Володимиром Гнатюком еротичних історій та анекдотів із життя українського народу… Мені рефлексії «антипорнографів» глибоко байдужі, бо по суті вони доводять лише одну неспростовну істину: порнографія в українських головах. Наша українська межа, за якою починається «дискурс порно», може про­лягати де завгодно. Але завжди не там, де вона насправді існує і процвітає. Найбільше порнографії у законах про суспільну мораль, у легальних конкурсах «міні-міс Україна», в офіційній презентації офіційної української культури на міжнародному рівні... Усього й не перелічити. Яка в мене може бути реакція? Тільки байдужо-милосердна.

Що мене дивує з відгуків, то це несподівані особисті реакції в Інтернеті від людей, яких я особисто не знаю. Найцінніші відгуки від так званих «наївних» читачів, котрі не мають літературно-критичного апломбу. Звісно, дуже приємно, коли помічають речі несподівані, що про них не замислювалася пишучи текст. Дивує іноді також якесь хворобливе ставлення до описів сексуальних сцен. По-підлітковому хворобливе.

— Як ви сприймаєте після написання «Сьомги» свої попередні книжки? Наскільки вони тепер «віддалені» чи, навпаки, близькі?

— Мені цікаво з кожною своєю книжкою розлучатися як добрі друзі. Натомість не надто кортить зіставляти останню книжку з попередніми, бо не хочеться, аби це було немовби змагання дружин у гаремі, де наймолодша завжди є найкращою. По-своєму кожна з них відповідає мені в певний період життя. Кожна наступна деяким чином є продовженням попередньої. Так само, зрештою, як і її запереченням. Власна критична оптика працює на таких тонких рівнях, що й оптикою її важко назвати. Усе відбувається на рівні відчуттів і надтонких сфер. Критик із мене кепський.

— Часом намагаюся відповісти, чим для мене є література, і моя зовсім коротка відповідь на це питання зводиться до слова вдячність. Чим література є для вас?

— Література для мене є водночас усім і нічим. Це можна було б назвати і сенсом життя, і річчю цілковито неважливою. Насправді ж мене завжди насторожували глобальні питання цього штибу. Література — це місце, де я можу бути «іншим», будучи собою. Література — це місце, де я можу намагатися залишатися собою, будучи «іншим». Всіляко буває.