Від жар-птиці до цариці

У маленькому залі гасне світло, гримають двері й легкий вітерець перебирає складки прозорих лаштунків. Хоча, може, це й не вітерець, а зітхання полегшення: «Нарешті закінчився цей довгий метушливий день!» На східцях стихають останні кроки, гримлять ключі, і старовинний будинок занурюється в дивну тишу, яка поступово наповняється шерехами, зітханнями і... пташиними голосами. З вікон крізь штори пробирається місячне світло, від якого дами невдоволено відвертаються — вони ще не встигли почистити своє пір’ячко. Кожній із них так хочеться бути найвродливішою і найяскравішою, найдивовижнішою й найчарівнішою, щоб він — цей зверхній красунь — саме її вирізнив з-поміж усіх і схилив свою гордовиту голову в поклоні.

А поруч із владаркою мор­ською стоїть повелителька вогню, на ній усе — сукня, корона і шлейф — вогненно-червоного кольору. А може, це дочка самого сонця? Поділ її сукні прикрашають хризантеми, а ліф неначе витканий із золотавої піни, в якій сховалися перли, у поставі є щось таке, що примушує легенько вклонитися. І кому? Ляльці! А може, владарці, королеві?.. У земному світі ж різне буває. Пригадується, Нора, танцівниця тарантели, була всього лише лялькою для оточення, що свого часу помітив Г.Ібсен.

Захоплення театром, драматургією та літературою підказали художниці образи, в яких угадуються дух і образ героїв Мольєра. Кожна лялька демонструє свій характер — далеко не ангельський, між іншим! Тут вам і гордовито-холодний погляд: ах, облиште мене, ви не гідні моєї любові!
І промовистий жест рукою: «Як можна було сьогодні, 8 Березня, з’явитися до мене без троянд?!» — «Вибачте, дорога, забув!» — мимрить щось у відповідь пан у пишній перуці. Вигляд розгублений, плечі втягнуті, дивиться вниз — зразу видно, що підкаблучник. А втім, у часи Мольєра про міжнародне жіноче свято ще не знали, очевидно, мосьє в чомусь іншому завинив, навколо нього такі красуні, що недовго зі шляху праведного збитися, — та носовичка подарувала, інша побачення призначила. Тому й гарного камзола надів, і дві години шовкові банти на черевиках зав’язував, а тут мадам зі своїми претензіями...

Як і чому саме такі ляльки з’являються на світ — загадка. Олена Канаровська не квапиться відкривати завісу — як театральний художник, вона чудово знає, що таємниця надійно приковує глядацьку цікавість. Та, власне, як можна пояснити, звідки й чому з’являється видіння, яке примушує закинути всі свої справи, щоб днями й ночами не розгинаючись трудитися, доки не матеріалізується щось надзвичайне, фантастичне, філософське? В усьому цьому «винні» її улюблені казки Андерсена і Гофмана, а також посмертна виставка Сергія Параджанова, яка примусила художницю поглянути на світ по-іншому...