ВИБУХОВА ХВИЛЯ НОВИЙ ФІЛЬМ ЮРІЯ ІЛЛЄНКА — МОЛИТВА ЧИ АНАФЕМА?

Світову прем’єру української картини «Молитва за гетьмана Мазепу» на найбільшому світовому кінофестивалі в Берліні чекали з тривогою і великою надією: нашому кіно дуже потрібен успіх, моральне підживлення. А тут такий фестиваль, показ у головній конкурсній програмі (хай і поза конкурсом)... Режисер фільму Юрій Іллєнко так, власне, і проголошував одне зі своїх завдань — довести, що українське кіно володіє великою життєвою силою, що воно не тільки не мертве (як запевняє дехто, як хочуть думати деякі), а, навпаки, може брати позахмарну вагу на рівні світових художніх рекордів.

Цим сподіванням не судилося здійснитися. Неуспіх фільму в Берліні занадто очевидний, хоча Іллєнко, судячи з його недавнього виступу на телебаченні, схильний це заперечувати. На жаль, журналістська братія нашу картину, що називається, проігнорувала. На спеціальному прес-показі до кінця сеансу в залі практично нікого не залишилося. Потім пішли публікації — головним чином у російській та німецькій пресі, одна гірша за іншу. Їх лейтмотив: фільм темний і млявий, він розвалюється на окремі шматки, у ньому тріумфує стихія кітчу, несмаку, проглядає ідеологічна запрограмованість. Та й узагалі, надзатягнута стрічка не піддається прочитанню: про що вона — залишається лише гадати...

У перемоги завжди безліч авторів, свою причетність до поразки люди, що природно, незмінно камуфлюють. Я не робитиму цього і тому скажу: те, що сталося, я сприймаю як свою особисту драму. По-перше, Юрій Іллєнко завжди, із юних років, був одним з моїх найулюбленіших кінохудожників, його кіно багато в чому створило мене як особистість, сформувало мої смаки, естетичні уподобання, мою, смію думати, національну гідність. По-друге, я був одним із небагатьох, хто дивився «Молитву…» перед тим, як вона вирушила до Берліна, висловивши при цьому своє цілком позитивне ставлення до неї (хоча можу повторити вже сказане мною в телевізійній передачі «Докладно з Дмитром Кисельовим»: вади картини я бачив чітко, але думав, що їх компенсують інші її компоненти). Отож, це й моя поразка...

Зрозуміло, те, що сталося, ще не означає повного фіаско картини як такої. Історія кіно знає безліч випадків подібного неприйняття, на зміну якому згодом приходили інші оцінки, навіть захоплення. Зовсім недавно, три роки тому, точно так само провалився у Каннах фільм Олексія Германа «Хрустальов, машину!», і той самий журналіст Валерій Кічін в «Известиях» (як і тепер, у випадку з «Мазепою») безапеляційно запевняв, що картина нічого іншого й не заслуговувала. Та минуло лише трохи часу, і картина надійно посіла місце серед досягнень кіномистецтва останніх років. Отож, треба поставитися до берлінського фіаско спокійно, по-філософському. Єдине, чого не слід робити, то це по-дитячому заплющувати очі (може, розвіється) або стверджувати, що критики й журналісти всі без винятку з кілерськими замашками і майже змовилися вбити видатний твір мистецтва. Ну, хоча б тому, що така стратегія не достойна ні Іллєнка, ні нашого кіно в цілому.

Розібратися, зрозуміти — ось що потрібно. А для цього спочатку слід пригадати самому історію створення фільму, тим паче що вона чи не найцікавіша в новітньому кіно — і не лише українському. Все розпочалося з того, що Іван Гаврилюк, актор і продюсер, кілька років шукав кошти на постановку «Мазепи». Не знаходилися такі гроші. І раптом, за часів прем’єрства Віктора Ющенка, гроші, бюджетні, звичайно, знаходяться. Постановку фільму доручають Юрію Іллєнку, Гаврилюк виявляється відстороненим (хоча доти вони були в одній команді) і страшно скривдженим. Головну роль віддають Богдану Ступці, актору, безперечно, видатному, який перебуває, до того ж, у блискучій формі. Іллєнко заявляє, що перший сценарій про Мазепу він написав ще в далекі часи, при сатрапі Маланчукові (нагадаю, йдеться про дуже похмурого типа, секретаря ЦК Компартії України з ідеології в 70-ті роки), але той, зрозуміло, пригрозив якимись карами. Ще б пак, «Мазепа» в російській мові і в російській свідомості — це лайка, а турбувати «старшого брата» в ті часи було ой як небезпечно (втім, зараз також).

На постановку виділяють рекордні для України 10 (згодом вони виростуть до 12) мільйонів гривень, і це при тому, що роком раніше на все кіно було виділено грошей менше, ніж ця сума. Не дивно, що чимало кінематографістів обурилися: за такі гроші можна було зняти, як мінімум, п’ять картин. Вони помчали скаржитися по інстанціях, проте успіху не мали. Хтось затаївся, а хтось почав віщувати неминучу невдачу фільму: Іллєнко не виходив на знімальний майданчик десять років, перед цим зняв — як оператор — не дуже вдалу картину своєї дружини Людмили Єфименко «Аве, Марія». Проросійськи налаштовані критики й публіцисти теж неодноразово віщували «загибель усерйоз», звинувачували режисера в націоналістично спотвореному світосприйнятті й передбачали невдачу.

Іллєнко вміє накликати гнів на свою голову — у кінематографічному середовищі багатьох тіпає на саме згадування його імені. Хоча було зрозуміло — всі просто зобов’язані бажати режисерові удачі: успіх чи неуспіх у принципі мало що змінював у долі самого Іллєнка (кращі зняті й поставлені ним картини належать до безперечної класики національного та світового кіно), однак міг радикальним чином позначитися на ставленні можновладців до вітчизняної кіноіндустрії. Небачена щедрість — хай і щодо одного лише фільму — дозволяла сподіватися, що урядові чиновники раптом прозріли й побачили успіхи, які саме прийшли до сусідів: у Польщі фільм Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» (із нашим Богданом Ступкою) подивилася майже половина поляків, у Росії йшов до глядача михалковський «Сибірський цирульник» (це потім з’ясувалося, що не дуже він дійшов — у скарбниці взяли 40 мільйонів «зелених», а змогли повернути лише дещицю), балабановський «Брат-2» зривав зі своїх місць глядачів у єдиному пориві за Росію та непорушність її національних вартостей. У нас дедалі частіше говорили про необхідність виробити ідеологію, яка змогла б консолідувати націю, власне, її б і створювала на базі єдиних цінностей. Тому формула «з усіх мистецтв для нас найважливішим є українське кіно» не всім здавалася блазенською: під цю формулу могли потекти гроші. Заголовок однієї з рецензій на «Мазепу…», що з’явилася в німецькій пресі, — «На замовлення уряду» — досить точно схоплює суть справи: замовлення було, його не могло не бути. Це зовсім не означало, що його якимось чином формулювали. Та якщо вам дають велику суму грошей, то не за гарні ж очі й не за великий ваш талант.

Виходили при цьому, як мені здається, з того, що Іллєнко — один із стовпів українського поетичного кіно, отож є носієм найсправжнісінької просунутої національної свідомості. Хто ж, як не він, може візуалізувати наші ідеали, наші основні цінності? Одне слово, передбачалося, що, звернувшись до матеріалу вітчизняної історії, та ще пов’язаної з образом гнаного, підданого анафемі гетьмана Івана Мазепи, режисер зробить фільм, який дозволить багатьом українцям відчути непояснимі чари національної етики й естетики, самого українського єства, спровокує бажання об’єднатися, сконсолідуватися.

Чи вірив сам Іллєнко у виконання такої місії? Не впевнений, хоча вже в Берліні я почув від нього на прес-конференції, що «молитва» не лише слово з титульної назви картини, а й визначення її жанру. Мовляв, помолимося гетьману та Україні, потужним зусиллям волі здолаємо анафему Мазепі та нашій Батьківщині (адже на ньому лежить якесь родове прокляття, і терзають його всі, кому не лінь) — і будемо вже в новій іпостасі. Боюся, правда, що він дуже погрішив проти істини. Нічого схожого на молитву в картині немає, позитивні, гармонізовані цінності тут практично повністю відсутні (першим про це сказав Дмитро Кисельов, якщо я його правильно зрозумів). Це не оцінка, це констатація (може, суб’єктивна) факту.

А чи могло бути інакше? Навряд. Себе не переробиш, тим паче в такому віці. Іллєнко самою своєю суттю художник, запрограмований на продукування текстів постмодерного дискурсу. Насамперед це виявляється в установці на маргінальний, периферійний життєвий матеріал, виклично нетрадиційну образність. Скажімо, у «Криниці для спраглих» українське село — це не «садок вишневий коло хати», а убоге, занесене піском селище; у «Лебединому озері. Зоні» герой — зек і т.п. Та й сама спрямованість діяльності Іллєнка (що мене незмінно в ньому приваблювало) маргінальна, опонентна стосовно базових громадських цінностей, він, якщо скористатися відомою формулою Мішеля Фуко, є носієм «підривної естетичної свідомості». Те, що тепер багато мінусів помінялися на плюси, зовсім не означає, що Іллєнко виявився залученим до суспільного «мейн-стріму». Хоча спроби трактувати його саме так уже були. На жаль...

Вибір Івана Мазепи як героя характерний. Вічний ізгой нашої історії, який багато в чому сам себе поховав і зрадив (не можна безкарно так довго «облизувати» можновладців; збунтувавшись, ти навряд чи потім знайдеш підтримку, тобі просто не повірять), він напевно приваблював і тією ж таки маргінальністю, і драмою бунтарства (може, і щось родинне вчулося?). Та й потім, сама епоха — повна крові, хаосу, ірраціональних шаленств (теж цілком постмодерний матеріал), де досі буває важко розібратися, хто є хто і що є що. Матеріал, з допомогою якого легко досягти глядацького шоку, підвести публіку до межі нервового зриву. А зрив тут, напевно, програмувався — бодай для того, щоб упали (певна річ, у свідомості) конструкції усталених міфологій.

Постмодерністське мислення, як відомо, не схильне вірити жодним пояснювальним формулам і текстам, воно взагалі віддає перевагу сфері підсвідомості. «Молитва» так і вибудувана — із шматків, із фрагментів, не дуже чітко й очевидно між собою пов’язаних. Одне слово, це більше схоже на «потік підсвідомості», що й викликало численні нарікання. Боюся, проте, що тут і справді перебір вийшов — хаотичний, некерований світ («Скільки в нас сьогодні Україн? — запитує Мазепа. — Зранку було п’ять чи шість») зовсім не обов’язково відтворювати з допомогою хаотичного монтажу, нестрункості загальної композиції фільму.

Чи не всі персонажі фільму — кожен на свій лад — божевільні. І майже для кожного не існує норм моралі, тієї межі, якої вони не могли б переступити. У Петрі I, у Кар-лі ХII, Кочубеї та Кочубеїсі автор шукає (і знаходить) безумця й амораліста. Мазепа не може не зануритися в це різноклаптикове пекло, він сам загубився на цій сцені життя, у цьому театрі маріонеток, де втрачає здатність розрізняти живе й мертве, прекрасне й потворне (Богдан Ступка — єдиний, на мій погляд, актор фільму, який грає в рамках заданої естетики; саме грає — із речами, ролями, масками, образами).

Звичайно, стильова еклектика тут неминуча: фільм постійно зривається у бік кітчу, провокуючи звинувачення у несмаку. Неминуча й поява автора — сам Іллєнко з’являється в кадрі з камерою, щоб потім нап’ясти на себе маску маршала Жука (так у фільмі позначено відомого історичного персонажа), який підкладає бомбу в могилу Мазепи. Автор ніби говорить, що це він підриває усталений міф, розриваючи його до кінця, й нічого, по суті, не пропонуючи натомість.

Мети почасти досягнуто — вибухова хвиля пішла. Ось тільки чи допоможе це українському кіно? Відображення у великому фестивальному дзеркалі свідчить, що люди сьогодні втомилися від постмодернової стилістики, від констатації загальної аморальності. Світ потихеньку стає іншим, а точніше — його хочеться бачити іншим. Чи не в цьому основна причина такого одностайного несприйняття фільму Іллєнка?

Не думаю, що відповідь може бути однозначною. Я ставлю запитання, на яке ще доведеться відповідати неодноразово. У кожному разі, кіно в Україні повинно зніматися — адже соромно, що в нас робиться так мало фільмів і що навіть режисер Іллєнко з’являється на знімальному майданчику раз на десять років (чи не в цьому пояснення деяких професійних прорахунків?). Уже лунають заклики відмовитися, приміром, знімати історичні фільми: мовляв, грошей витрачають багато, а користі мало. Дурниці все це. Вибір матеріалу — справа художника. Та й на сьогоднішньому нашому розпутті вкрай важливо зрозуміти своє минуле...

А наприкінці наведу дві цифри. Нинішнього року в Росії на кіновиробництво виділено 50 мільйонів доларів (із бюджету). Головній нашій студії ім.Довженка (яка має статус національної!) не світить більше кількох мільйонів гривень. Рахуйте, у скільки разів... Виходить, нашій владі кіно не потрібне. Жодних вибухів, кіностудії помруть тихо й мирно, під сопіння державотворців побіля екранів своїх відиків (на екранах — Голлівуд та російські серіали). Такі справи.