"Ви що, подуріли?"

Літній скандал навколо Національної музичної академії ім. П.Чайковського (чехарда з двома ректорами, які виконують поки що незрозуміло-які обов'язки) - лише логічний ланцюжок і окрема ланка в ланцюзі демонтажу культури, а то й демонтажу… держави. Мій "блог" - на цю тему.

У період відпусток, коли депутати й міністри паряться на морях, зазвичай у культурі та її околицях і відбувається все найцікавіше й значне.

Забудовники вриваються в зелені зони, і парки - під корінь.

Чиновники активізують свою підкилимну активність, і сайтам є про що писати тиждень поспіль навіть у мертвий сезон (не враховуючи, звісно, розлуки Ані Лорак із Муратом).

У цей-таки веселий час тему відпусток бадьоро пожвавлює навіть очільник держави, додзвонившись журналістці "1+1" і суворо уточнивши своє місцеперебування в теперішній літній період: де, коли і з ким.

Чесно кажучи, саме така ось форма телефонного права й телефонного рубильника - тобто Сам зателефонував і Сам усе всім пояснив, - можливо, найбільш дійовий спосіб збити загальне сум'яття і "вправити" мізки кому слід у зв'язку з ганебним нинішнім скандалом навколо Національної музакадемії. І ось, розвиваючи свою думку, уявлю, що сам глава держави телефонує - чи то в Кабмін, чи то в Мінкульт (куди завгодно) - і ставить їм усім єдине можливе сакраментальне запитання: "Ви що, подуріли?".

(Передбачаючи постійну зайнятість глави держави, такий дзвінок міг би зробити і який-небудь пранкер, зімітувавши всім знайомий голос та повторивши, знову ж, вищесказане: "Ви що, подуріли?").

Адже, судячи з усього, вже ні юристи, ні вишукані казуїсти - ніхто! - не в змозі пояснити справжню шизофренію, яка коїться навколо сакральної музичної будівлі на Майдані.

Я не маю жодної потреби повторювати всі подробиці цих кадрових перипетій, тим більше що про них і так щодня пишуть у соцмережах. Але коли стисло, то посаду ректора недавно звільнив п. Рожок (багаторічний вождь музичного світу, в якого було і багато ворогів, але й друзів не менше). Виконувачем обов'язків ректора на дохідне місце в центрі Києва Міністерство культури призначило Максима Олеговича Тимошенка (про нього нижче). І щойно ця сильна й фотогенічна людина розпростерла орлині крила (тільки заглибилася, так би мовити, в роботу), як той-таки Мінкульт на те ж саме дохідне місце несподівано призначає абсолютно іншу людину, теж прекрасну в усіх сенсах, - Бровія Анатолія Анатолійовича (про нього теж трохи нижче).

І вже тут, так би мовити, вони зійшлися, як Ленський і Онєгін. І не на обрії, а буквально-таки всередині музичного храму виникли загадкові загони якихось рейдерів-"тітушок"; виникла легенда-бувальщина про украдене щастя у вигляді консерваторської печатки.

Прибічники одного в.о. виходять із плакатами.

Прибічники іншого в.о. теж пишуть пости.

У боротьбу за престол вступають трубні голоси таких вагомих світочів культури як Анатолій Кочерга, Лідія Забіляста, Роман Балаян, інших.

А тим часом надворі - пік вступної кампанії, абітурієнти і їхні батьки збуджені: треба підписувати купу документів, але поки що так і незрозуміло, хто ж має право їх підписати, якщо розгорнуті судові позови.

Без іноземних агентів впливу в такому запаморочливому сюжеті, звісно, не обійтися, і на цю роль призначено сіятельну співачку Марію Максакову (вдову недавно убієнного в Києві російського політика й бізнесмена Дениса Вороненкова). За виновою кралею буцім маячить мафіозний клан столичних забудовників (я цього всього не вигадую: це версія з перших вуст від одного з в.о. ректора), які при потрібному розпилі й територіальному переділі змогли б буквально-таки залізти на сакральну музичну землю в центрі столиці, потім щось там перебудувати, надбудувати, а великий концертний зал ім. В.Сліпака зробити автономною юридичною культурною інституцією - під сіятельну співачку персонально…

"Ви що, подуріли?" - хіба не це питання так і танцює на вустах, коли тільки перечитуєш фабулу вище. Причому ще без усіляких пікантних подробиць - хто з ким спить, і хто кому скільки платить.

Здається, проста людська логіка - я вже навіть не заїкаюся про якесь право, про якісь закони - просто-на-просто витравлена з цієї та інших (схожих) "культурних" історій. Та хіба ж можна в розпал вступної кампанії так по-дурному міняти коней на переправі, влаштовуючи абсолютну плутанину як всередині престижного навчального музичного закладу, так і довкола нього? Невже чиновники різних мастей і категорій не могли одразу призначити на місце цього ж в.о. саме "того", який їм і здається більш професійним, гнучким, розумним, поступливим? У чому ж тут була проблема, і невже характери й біографії високопоставлених керівників у нас уже ніяк і ніким попередньо не просвічуються?

"Ви що, подуріли?" - запускати в соціально-медійний прудкий вир абсолютно божевільну тему якогось відчуження чи ж забудови культового історичного приміщення Музичної академії в самому центрі столиці? І якщо вже до нього справді доберуться, то я навіть не уявляю, які інопланетяни мають сюди прилетіти, щоб напоумити авторів рішень, а потім і забрати їх із собою - на хмари.

Однак мережева тема можливого "захоплення" будівлі консерваторії (академії) на Майдані, як з'ясувалося, - зовсім не ноу-хау у зв'язку з нинішнім кадровим скандалом. Її й раніше ротували деякі керівники цієї ж інституції. Людей п'ять, а це викладацький склад, клятвено запевняють мене в особистому листування у ФБ, що різного ряду магнати-забудовники таки зазіхають на цей будинок, на це святе місце. Тобто торг іде не так навколо посади ректора, як навколо "території".

Чи так це?

Звісно, в коментарях ЗМІ представники Мінкульту (ті, котрі поки що не у відпустці, а ще на роботі) переконують абсолютно у протилежному; кажуть, мовляв, кадрова рокіровка (одного в.о. зняли, а іншого призначили) обумовлена тільки тим, що в.о. Тимошенко нібито схильний до правопорушень, зокрема він якось міг порушити Статут Академії, окремі нормативні акти закону про вищу освіту. Буцім ця ж людина, як в.о. ректора академії, могла б мати більші переваги перед іншими можливими кандидатами на цю ж посаду, а офіційні вибори нового ректора відбудуться тільки 20 вересня 2018 р., якщо, звісно, всі вціліють у нерівній боротьбі.

Почну з того, що ці та інші "виправдання верхів" - наївні, як картини Піросмані. Мені ось дуже цікаво: а кого б ще лобіював той чи інший в.о., крім себе самого, знаючи, що вибори вже через місяць, а його й призначали з попереднім прицілом на беззастережну перемогу на цих-таки виборах?

Більше того, два чудових в.о. під дахом однієї консерваторії (судячи з їхніх послужних списків у "Вікіпедії") могли б одразу балотуватися в президенти України, тому що посада ректора для таких активних чоловіків - лише сходовий марш у їхніх можливих великих кар'єрах.

Наприклад, п. Тимошенко - судячи з регалій - і діяч, і культуролог, і член ради директорів Міжнародного Зеленого Хреста, і професор Національної академії керівних кадрів культури та мистецтв, і посол миру, і лауреат Ордена за заслуги… Та хоч написав би я сто розумних книжок під гарними обкладинками - а ніколи б такого не досяг!

Його чудовий конкурент, Бровій Анатолій Анатолійович, - цього ж року (наче щось передчували) - отримав грамоту Верховної Ради України "За заслуги перед українським народом", а до цього він став і заслуженим юристом, і кандидатом юридичних наук, і доцентом, і першим проректором, і людиною, близькою до Рожка.

І ось тепер скажіть: хіба легко тому ж Мінкульту всипати прочуханки таким титулованим і юридично підкованим, виставивши їх маріонетками в якійсь чужій грі? Та ніколи. Вони самі - гравці. І просто так нікому нічим не поступляться.

Чи виграє, власне, свята до музики любов, а з нею - й підростаюче покоління, яке будуть виховувати на "найкращих" етичних взірцях? Певна річ, уже не так важливо?

У країні глухих - не німі сцени.

У країні глухих раз у раз хочеться повторювати тембром підступного пранкера все те ж питання сакраментальне - "Ви що, подуріли?".

І хіба вони не "подуріли", коли цілком серйозно говорять про можливе захоплення головної музичної академії України якимись рейдерами, якимись забудовниками; коли в самому центрі столиці буквально викидають на вулицю знамениту бібліотеку ім. Євгена Плужника (на вулиці Прорізній); коли злочинно зволікають із питаннями продовження оренди унікальному й неоціненному українському Архіву-музею на території святої Софії Київської (як відомо, цей архів давно хочуть сплавити на якісь висілки, щоб навіть пам'ять зотліла про наших великих культурних попередників).

І, на жаль, цей скорбний синонімічний ряд безумства можна продовжувати й продовжувати, пояснюючи поточні катаклізми і перманентними виборами, і культом беззаконня, і багато чим іншим.

Колись у нашій газеті видатна українська театрознавець Неллі Корнієнко написала статтю про демонтаж культури в епоху В.Януковича під образною назвою - "Варвари". Та стаття зчинила багато галасу, навіть авторові створила чимало проблем.

Отож сьогодні вже явно епоха не "варварів", а мародерів.

Поле битви після перемоги належить саме їм. А кому ж іще?