ВЕСНЯНА ПРОТИОТРУТА

Чому пальма першості не у французів чи американців, китайців чи німців, не в росіян врешті-решт? Загадка! Член представницької російської команди карикатуристів, що прибула на зустріч з українськими колегами до Києва, чудово відомий ще з радянських часів художник Сергій Тюнін, сказав, що він щиро заздрить киянам — адже в Москві в квітневі дні відкрилося ледве дві виставки, а в Києві їх цілий калейдоскоп — майже десяток та ще й у переплетенні з міжнародним семінаром, організованим Володимиром Казаневським та благодійною організацією «Митець» за сприяння фонду «Відродження». Фестиваль сучасної карикатури, що триває в нашій столиці, — плід творчої енергії та матеріальних ресурсів відомого архітектора та голови київського клубу карикатуристів «Архігум» Віктора Кудіна.

Повагу викликає підтримка цього арт-фестивалю фірмою Dio, яка гостинно надала свої площі аж для трьох виставок Анатолія Казанського та Сергія Боборикіна — талановитих митців, котрі так рано тілесно залишили цей світ, але їхні роботи продовжують випромінювати дух доброго витонченого гумору, та молодого талановитого і працьовитого карикатуриста Ігоря Лук’янченка.

«Арт-кафе-44» окупував своїми графічними роботами відомий музичний критик та продюсер Олександр Євтушенко. Традиційно, вже понад 20 років, надає свої зали для членів клубу «Архігум» Спілка архітекторів України. Цієї весни старожили трішки потіснилися, щоб прийняти на свої стіни для виставки «Свободу слова».

Звісно, російські зубри веселого малюнка не могли прибути до Києва з порожніми руками. Галерея «Дім Миколи» відкрила експозицію російської карикатури. Як не посміятися над сюжетами, що виходять із-під пера Віктора Богорада, Миколи Воронцова, Сергія Тюніна. А до чого ж органічно виглядав під час проведення семінару художників на тлі емблеми Спілки журналістів України всеросійський телепсихіатр Андрій Більжо, автор знаменитого карикатурного персонажа Петровича, котрого навіть висували на здобуття Державної премії Російської Федерації.

Дійсно, що ліпше від карикатури може порятувати нас від щоденної інтоксикації всіма жахами світу!? Хоча мистецьке життя Києва звичайно не обмежується подіями, пов’язаними гумористичним фестивалем. Але повеселитися можна на акціях, які не ставили чіткою метою творчості сміх.

Традиційно висока активність Французького культурного центру та Посольства Франції в пропагуванні новітнього мистецтва цієї весни набула особливого розмаху в рамках фестивалю «Французька весна в Україні». Навіть Майдан Незалежності та стіни консерваторії стали сценою для лазерного шоу Made in Franсe. Після деякої творчої паузи Центр сучасного мистецтва при
НАУКМа знову заповнив свої зали кумедним авангардом. Жаль тільки, що новітнє, яке по своїй ідеології зобов’язане бути не схожим ні на що створене до нього, здається вже абсолютно безнадійно занурилося в догматичний, майже еквівалентний радянському соціалістичному реалізму, державний стандарт. Можете битись об заклад, вкладати парі перед дверима галерей, і якщо поставите на присутність великих фото на стінах, великих відеомоніторів, випадкових речей, розкиданих на підлозі, та бляшанок («кемпбел суп» стукає в серце митців!), то обов’язково виграєте. Так і на виставці з інтригуючою назвою «Де жінки?» дисонансом були лише роботи Франсуази Петрович (не плутати з карикатурним персонажем Андрія Більжо) — пара великих досить вправних графічних робіт «Автострада», «Кільцева дорога». Якщо відвідаєте цю виставку — настрій не зіпсуєте, оминете — багато не втратите.

Мало не полк охорони в мундирах та в цивільному, що оточив споруду Національної опери, нагадав, що там відбувається церемонія урочистого відкриття Року Польщі в Україні. Спільний україно-польський проект, що розмістився в залах Спілки художників України, привернув увагу своєю назвою — «Доба романтизму». Я щиро зрадів, що наші поціновувачі мистецтва зможуть ознайомитися з цим надзвичайно цікавим пластом культури XIX століття, яке на нашій території маловідоме і безжалісно поруйноване. Відомо, що після чергового польського повстання російський імператор наказав знищити в своїх колекціях полотна, створені найвидатнішими польськими художниками. Але виявилося, що організатори виставки вважають, що романтизм — це символ сьогодення, під цією афішею презентували сучасних митців. Дуже добре, але моя помилка дещо зіпсувала враження від виставки.

Роботи Володимира Радька, що експонувалися в «Галереї, 36», теж не з епохи романтизму XIX століття — вони сучасні. Але шарм минулих віків у них без сумніву присутній. І технікою живопису, і гармонійним поєднанням кольорів, і сюжетною спорідненістю зі щасливою для художників босхо-брейгелівською епохою і навіть тонким шаром прозорого лаку, що захищає живопис. Приємно зауважити, що останні роботи автора світліші та оптимістичніші, ніж велике полотно 1994-го, в якому домінує тривога і патологія.

Радує те, що галерея L-арт посилює свою присутність на Андріївському узвозі — нещодавно вона відкрила нову залу. Дуже добре, що експонуються в ній роботи дуже вправних майстрів Петра Столяренка та Віктора Єфименка, художників самостійних, не схожих за манерою живопису, але об’єднаних тим рівнем майстерності, яка дозволяє слово Митець писати з великої літери. А от роботи Ярослава Присяжнюка, об’єднані назвою «Апокриф» і виставлені теж у галереї L-арт (тій, що біля підніжжя Андріївського), — це щось абсолютно інше. Уявіть собі таку дитинку, що напнула на великий підрамник справжнісіньке грунтоване полотно і неіграшковими пензлями та олійними фарбами написала те, що зазвичай п’ятилітки малюють акварельками чи кольоровими олівцями на маленьких аркушах. «Мамо, подивися, що я наробив!» — «Ой, як гарно, який ти талановитий, синку. Треба тебе віддати до художньої школи!» Особливої філософії в роботах Ярослава Присяжнюка я не вишукав, але вони яскраві та щирі.

Дуже рідко розчаровує українська скульптура, я маю на увазі не те, що твориться на держзамовлення і відповідно до смаків наших «державотворців», а роботи, які творять митці для людей і для своєї душі.

У виставці Олександра Сухоліта «Бронза» гармонійно поєднана і графіка, і скульптура. Експозиція чимось нагадує залу якогось поважного музею доантичного мистецтва. Така собі кріто-мікенщина — лише один крок до вершин грецької культури. Митець може зробити цей крок, але йому подобається творити в тому напівпервісному світі.

У галереї «Митець» ще один приємний сюрприз — знову бронза — скульптора Аліси Забой. Релігійні, міфологічні мотиви, але трактування не традиційно-канонічне. Історичні впливи можна видивитись — і екстаз святих костьольної скульптури, і кубістичні впливи початку XX століття, і щось зовсім предковічне із далеких-далеких тисячоліть. Автор поважає глядача — під кожною скульптурою, будь то риба, орел, агнець чи Янгол — історична довідка про походження цих символів.

Весна. Про неї нагадав у галереї «Акварель» Микола Кононенко своєю виставкою «Засупоївські мотиви». Звичайнісінька природа. У нас така по всій Україні. Але до чого ж рідне і гарне. Треба просто вміти бачити.