Весело і страшно

Побувавши на відкритті, ми несподівано згадали… Даниїла Хармса. І багато думали, яким чином, виходячи з різних філософських теорій, можна абсолютно несподівано прийти до схожих результатів у творчості.

XXI ст. продовжило курс на дегуманізацію, як попереджав ще Ортега-і-Гассет. Але ми зараз не про це. Якщо треба спробувати наш час на смак, вам - на виставку київської художниці Влади Ралко. Можливо, в ній ви відкриєте свою абсолютну однодумницю з приводу навколишньої реальності.

Тільки обережніше! Її дивний, нервовий, психоделічний, емоційний, абсурдний і водночас дуже раціональний живопис здатен випалити стіни свідомості на взір вогненних "мене, текел, фарес". Після споглядання її ви навряд чи залишитеся колишнім. Але, з іншого боку, "слово має бути таким, щоб розсувало стіни" (Даниїл Хармс).

Причин "любити" (хоча, звісно, правильніше казати "вважати близькою") творчість того чи іншого художника завжди безліч. Особисто я стала фанатом Ралко завдяки - так, саме Даниїлу Івановичу Хармсу. І неважливо, що сама Влада навряд чи усвідомлює свою з ним метафізичну подібність. Схожі онтологічні теми, філософський феноменологічний пошук в одному й тому самому напрямі ведуть до схожих результатів. Та оскільки "шукає" Ралко аж ніяк не в прозі чи поезії, а в живописі, - результати тим більше вражають.

Починати (а також продовжувати й навіть закінчувати) розмову про творчість Ралко треба саме з філософії. На відміну від колег-художників, які тільки декларують свою відданість тій чи інші системі усвідомлення реальності, Ралко - сама цілком глибокий і самостійний філософ. Час, тілесність, подія, детермінованість у матеріальний світ і абсурд - ось, мабуть, головні її взаємозалежні теми.

Ось цитата художниці з приводу великого циклу "Привид свободи", який торік у жовтні експонувався у знаменитій Канівській галереї "ЧервонеЧорне": "Наче дещо відбувається під час виконання людиною певних урочистих або, навпаки, – необхідних і повторюваних буденних дій із наповненням цих видів діяльності окремим сенсом. Таке закладання сенсу всередину дії може бути машинальним або свідомим, коли людина лише вважає, що долає іманентність утилітарної буденності …"

З допомогою цієї цитати в київській Voloshyn Gallеry й охарактеризували вже найновіший, створений упродовж останніх місяців, живописний цикл Ралко "Урочистість", який і ліг в основу виставки під назвою "Весілля". Єдиним, добре впізнаваним "героєм" картин став величезний чорний джип, схожий на катафалк. Тіла людей - зламані, гротескні, сюрреалістичні й упізнаються переважно завдяки рожевій фарбі, яку так любить Влада.

Але чому так нарочито дивно деформовані ("позбавлені смислу") тіла на картинах? І тому те, що могло б здатися смішним ("дурна нескінченність" поїздки на джипі-катафалку), у Ралко видається, швидше, страшним?

Тут знову звернемося до Хармса. А точніше, навіть не до нього, спочатку - до філософії Анрі Бергсона, що так вплинула на все ХХ ст. Одним із найбільш моторошних і смішних оповідань Даниїла Івановича вважають мініатюру про "старих, що вивалюються": "Одна стара від надмірної цікавості вивалилася з вікна, впала й розбилася. З вікна висунулася друга стара й почала дивитися вниз на ту, що розбилася, але від надмірної цікавості теж вивалилася з вікна, впала й розбилася. Потім із вікна вивалилася третя стара, потім четверта, потім п'ята. Коли вивалилася шоста баба, мені набридло дивитися на них…"

Комічний ефект у цьому тексті досягається за рахунок суто механічного повторення дії: сучасна публіка навіть придумала фразу "а старенькі все падали й падали", якої немає в оригіналі. Швидше за все, цей прийом Хармс свідомо запозичив із відомої роботи філософа Анрі Бергсона "Сміх".

Отже, сміх (який має, за Бергсоном, суто соціальну природу) викликається однотипним, автоматичним повторенням якихось дій або предметів. А його завдання полягає в подоланні косності мислення. Сміючись, ми де-факто перемагаємо смерть, адже що не розвивається - помирає.

Тому цикл "Урочистість", який ліг в основу нового виставкового проекту Влади Ралко "Весілля" у чудових галеристів Максима та Юлії Волошиних, був написаний значною мірою під впливом спостережень за канівськими реальними весіллями, які "наче дублюються через разючу подібність відтворених дій".

Однакові наречені їдуть на однакових чорних джипах - це приблизно те ж саме, що "старенькі все падають і падають"… Що ж, "Урочистість" і справді найбільш іронічний цикл художниці.

Але ми не відповіли на головне запитання: чому, незважаючи на явне "попадання" в типологію Анрі Бергсона, картини Ралко не сприймаються як "комічні"? Причина, швидше за все, у специфічному ставленні художниці до часу. Він у неї не "плинний", як у бергсонівській "Творчій еволюції". Або як у ранніх текстах Даниїла Хармса.

А непорушний, завмерлий, непричетний до "людського", і тому для нього найжахливіше - це вічність. Це і є головний герой картин.

Безумовно, художниця Влада Ралко, все свідоме життя якої, практично, збігається з епохою постмодернізму, з самого початку живе у світі без "смислу", називай його Абсолютом, Богом тощо. І саме тому світ на її картинах - абсурдний і роздроблений. Але, попри це, все цікавіше рік у рік залишатися свідком її феноменологічних і гносеологічних пошуків. Хто знає, можливо, одного разу Влада прийде до живопису, швидше, іронічного, ніж трагічного?

Але й тоді це теж буде і не "модернізм", і не "постмодерн" із його іронією. А щось третє, ще більше.