ВЕСЕЛИЙ ВАСИЛЕНКО

Більшість громадян нашої країни добре знайомі з цією людиною, і, можливо, навіть з дитинства. Ні, це не занудний політик, не верескливий співак. При зустрічі з ним ми обов’язково всміхаємося. Вгадали? Дід Мороз! Ні, хоч якщо вбрати його в червоні шати та попросити трішки відростити сріблясту бороду, він стане схожим на цього реального персонажа міфології. Втім, цілком можливо, що під ялинкою вам доводилося знаходити барвисті веселі книжки з малюнками заслуженого художника України Анатолія Василенка. Його майстерня нагадує Ноїв ковчег — зображеннями котів, песиків, пташок, риб завішені всі стіни. Ось тільки мавпочки чомусь я не помітив…

— Анатолію Петровичу, коли ви вперше взяли в руки олівець?

— Давно. Я завжди любив малювати. Хоч народився в селі Мала Ланка Карлівського району на Полтавщині, все ж із батьковою допомогою мав можливість ознайомлюватися з підшивками старих «Перців» та «Крокодилів». Вже тоді я безпомильно вивчив стиль та манеру відомих художників, що друкувалися в цих виданнях. Правда, і помислити тоді не міг, що буду пліч-о-пліч працювати разом із багатьма з них.

— Гумористичного сприйняття світу, звісно, навчитись неможливо. Але ж щаблі художньої майстерності проходити треба обов’язково?

— Я вчився в Миргородському керамічному училищі, згодом вступив до Київського училища прикладних мистецтв. До речі, добирався я з Миргорода до Києва, маючи лише карбованці в кишені, що їх на дорогу так і не витратив — водії співчутливо махали рукою і підвозили без оплати. Але найбільшою своєю художньою школою вважаю природу. Багато років я їздив на Десну, вставав о шостій ранку, намочував папір у річковій воді, приліплював його на скло і малював пейзажі. Спілкування з цією красою навчило мене працювати з усією акварельною палітрою, бо раніше я чомусь використовував лише червону та чорну фарби. Пригадую випадок — сиджу посеред лугу, малюю навколодеснянські краєвиди. Раптом під’їжджає «бобик», мабуть, із місцевим головою колгоспу. «Закурити є?» — «Ні, — відповідаю, — я не палю». — «Добре, тоді сиди й малюй, а то я б тебе вигнав, щоб ти тут сіно не спалив».

— Ви легко ввійшли до колективу «Перця», адже там тоді працювали справжні метри?

— Справді, на початку 60-х у «Перці» трудилися Федір Маківчук, Степан Олійник, Валерій Зелінський та багато інших відомих людей. Я був тоді наймолодшим серед перчанських художників. Але минуло кілька років, і одного разу художник Бе-Ша (Борис Шаповал) єхидненько зауважив: «А Василенко-то постарів, що приємно відзначити!» А тепер я найстарший серед перчан. Коли мої роботи та ім’я нещодавно з’явилися в Інтернеті, почали надходити листи і з Америки, і з Австралії. «О, Василенко ще живий! Ми такі раді!»

— Певний час ви приховувалися під псевдо Гервас.

— Коли я познайомився з карикатуристом Сергієм Герасимчуком, ми почали працювати спільно, навіть виробили схожу художню техніку виконання. А спільне ім’я Гервас придумав для нас письменник Василь Большак. На жаль, скоро 20 років, як не стало Сергія Герасимчука, йому було лише 44.

— Коло вашої творчості не обмежувалося співпрацею з флагманом української сатири?

— Я співпрацював із видавництвами «Веселка», «Дніпро», журналами «Барвінок», «Піонерія», газетою «Сільське життя». Видано більше ста книжок з моїми ілюстраціями.

— Ви були одним із небагатьох, а може, і єдиним в Україні художником, що працював у жанрі так званого коміксу.

— Саме означення «комікс» у радянські часи було заборонене. Але щодо популярності цього виду творчості… Мого «Тимка-звіролова» видала «Веселка» і він розійшовся тиражем 550 тисяч екземплярів.

— У Білокам’яну вас не переманювали?

— Так. Можливо, навіть мої успіхи на московській ниві, участь у конкурсах «Сатира в боротьбі за мир» і вплинули на присвоєння мені звання заслуженого художника. Але в столиці СРСР я не прижився. Москва нагадує мені шалений Вавилон, тоді як Київ — активний Миргород. Та й на іншу мову було важко переходити — я завжди говорив українською. Я казав тоді своїм російським колегам-карикатуристам: «Увечері мені доводиться язик у склянку з водою вкладати, щоб знову став пластичним. Горілка не допомагає». Але добрі стосунки з російськими художниками підтримую й досі друкуюсь у їхній пресі.

— Мабуть, важко в наші хронічно переломні часи залишатися оптимістом?

— Тривожно на душі. Інколи видається, що все навколо — погода, радіо, телебачення, гонорари — розливається з однієї бочки, таке все воно дрібне й сіре. Але листи вдячних поціновувачів творчості, усмішки людей переконують, що полишати цю працю не варто.

— Чи не намалюєте ексклюзивну мавпочку для «Дзеркала тижня»?

— Будь ласка!