ВЕЛИКИЙ ПІСТ УКРАЇНСЬКОГО КІНО

Теперішнє становище пана Кіно в Україні зовсім не панське: своїми соромом та нешляхетністю воно перегукується лише з повоєнним «голодом», коли тодішній Генсек Сталін забажав бачити виключно шедеври і блискуче винайшов та втілив у життя політику «малокартиння». Відтак людство постило (до речі, як і тепер), час від часу ласуючи не бозна-якими стрічками. Як свідчать статистичні дані, в той час на рік в Україні виходило по одній-дві, інколи чотири картини, а траплялося, що й жодної. Доручали зйомки, як і зараз, майстрам. Роботи здебільшого виходили неживими, заідеологізованими («В степах України», «Щедре літо») або наративними, ілюстративними, певною мірою театральними («Тарас Шевченко»), але зовсім не шедеврами.

Сьогодні молодь у Мінкульту теж не в пошані. Знайдеш гроші — знімай, не знайдеш — гуляй. Що там казати, коли навіть свої дипломні роботи студенти знімають майже за власний рахунок. Зрозуміло, що державні гроші витрачати на знаних, неначе, надійніше. Та чи це так? Адже останнім часом перед глядачем ідуть нескінченним рядом козаки чубаті з шаблями, дівки пишногруді з піснями, танці, сало та горілка. Горілка — невід’ємний атрибут майже всіх козацьких фільмів. Невдоволені закиди у бік режисерів геть безпідставні. Оскільки зображене авторами — не їхня примха, а історичний факт: аристократизм та етикет тодішніх героїв передбачали періодичне вживання до свинячого стану. Пияцтво козаків можна назвати легендарним.

Звичайно, це не головний пафос історичних стрічок, хоча генетична пам’ять, безперечно, спрацьовує. Щодо роману українського кіно з історією, то він давній. Показовий анотований каталог «100 фільмів українського кіно», виданий до 100-річчя світового кінематографу. Погортавши його, нарахуєте понад 60 картин (зі ста!) тематично звернених саме до минулого. І десь 40 із них можна сміливо зарахувати до парафії історичних: епопеї, біографії, драми, трагедії, комедії, костюмовані стрічки. Пояснень такій затятості у фільмуванні минувшини декілька. По-перше, кінематограф — чий завгодно і завше шукав екзотичних сюжетів, аби привернути увагу публіки. А історичні сюжети — одні з найекзотичніших (інше питання, що на це треба мати достойне фінансування, бо найекзотичніше легко перетворити на профанацію). По-друге, кожна нація, кожна країна, кожна держава мають на чомусь стояти. І без певної історичної свідомості громадян просто неможливе довготривале існування державних утворень. Кожна влада, імперія пише чи диктує свою особливу історію, обгрунтовуючи власне існування. Вона компілює і асимілює найвигідніше і найпридатніше з давньої історії — таким чином вона творить свій історичний міф, формує новітній цілісний образ історії етносу, нації, країни, держави. Напевно, ця нова міфотворчість і приваблює багатьох митців-бранців міфів попередніх.

Українські кінорежисери просто-таки живуть і дихають пилом історії. «Талановиті» стрічки Засєєва «Чорна рада» та «Нескорений» Олеся Янчука торік вразили у саму печінку українського глядача. Нинішнього року мають стартувати «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка та «Богдан» Миколи Мащенка (в обох фільмах гетьманів грає колишній міністр культури Богдан Ступка). Як виняток, режисер з молодих Лесь Санін сфільмував «Мамая». Отже, з огляду на вітчизняне малокартиння, це може призвести до того, що найближчі роки нас підгодують (або й загодують) історичною спадщиною. А тим «москалям ненависним» та «американцям недалеким» хай навіть і не мариться сіяти в наші молоді голови своє чортове насіння, бо в нас Своя культура, Своя історія, Свої герої, Свій колорит, смак і запах. Що ж до ходульної шароварщини, то вона також Своя, суто українська.

У кожного зі згаданих режисерів власний принцип і особисте ставлення до історії. Хтось прагне екранізувати реальні (відносно) події минулого, ретельно відтворюючи атрибутику епохи; хтось — воліє перенести сучасний погляд на події минулого. Хтось бачить в історичних стрічках рушійну силу, поштовх до боротьби. Для одних історичний фільм — це документ, а для інших — видовище, яке відповідає канонам театральних жанрів — драми, трагедії або комедії. Одне слово, у режисерів-практиків вибудовуються свої творчі взаємини з історією, тоді як молоді майстри здебільшого втрачають цю практику і з рангу майстрів переходять у ранг немайстрів, за відсутності першого. Непокоїть і інше — те, що всі ці стрічки, з огляду на обмеженість жанрового вибору та однобічну спрямованість, можна об’єднати співом «Гей, козаки йдуть!» і водночас приголомшити й оглушити весь люд український на тлі малокартиння. Зрозуміло, режисери всіляко виправдовуються, мовляв, після виходу «Вогнем і мечем» Єжи Гофмана (абсолютний лідер прокату), «Сибірського цирульника» Нікіти Міхалкова та інших стало зрозуміло, що наш глядач ще не встиг позбутися своїх уподобань і цікавиться історичним фільмом, мало того — він потребує цієї продукції. І якщо вже згадати як приклад Польщу та Росію, слід сказати, що саме там найпотужніші і найуспішніші проекти — це історичні проекти. Взяти хоча б фільми «Молох» і «Тілець» Сокурова, «Російський бунт» Олександра Прошкіна. Все це відгук на так зване соцзамовлення, відповідь на духовний запит суспільства. Але якщо й годувати історичним, то дозовано, бо може статися казус, елементарне перевантаження кіношлунку, або «симптом історичної відрижки», і тоді вже поновити потяг до цієї продукції буде ой як тяжко!

Багато чого ще написала б із цього приводу (проблема справді болюча), але вибачайте, зараз я мушу поспішати у Будинок кіно, на жаль, не на нашу, а на «москальську» прем’єру. Таємно сподіваюсь, що це буде щось не історичне…