«ВДАЛА ДУМКА ДОРОЖЧА ЗА БУДЬ-ЯКУ ВДАЛУ ПОКУПКУ» ОСТАННЄ ІНТЕРВ’Ю ФЕЛІКСА КРИВІНА ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ З УКРАЇНИ

Ми зустрілися з письменником у його затишній ужгородській квартирі. Наша розмова тривала близько п’яти годин. Ніхто з нас тоді ще не знав, що це інтерв’ю — як висловився Фелікс Кривін, найдовше в його житті, — буде ще й останнім перед від’їздом на постійне місце проживання в Ізраїль.

Час від часу Фелікс Кривін телефонує своїм друзям, розповідає про останні новини. З нами залишаються його книги, наповнені надзвичайним, теплим і мудрим гумором. Із ним — спогади минулих днів, більшість яких він провів в Ужгороді.

«У кожен момент свого життя людина стоїть на роздоріжжі»

— Феліксе Давидовичу, у дитинстві ви мріяли написати Гімн Радянського Союзу, пізніше пішли з дому на корабель. Розкажіть, яким ви були хлопчиком.

— Я ніколи не був хуліганом. У п’ятирічному віці втратив батька. До цього, оскільки тато в мене був військовим, довелося жити в різних містах України. Коли ми жили в Конотопі, батько поїхав на курорт у Гагри і там під час купання втопився. Тіла його так і не знайшли. Я постійно жив із думкою, що, може, батька послали кудись на завдання і колись він повернеться. Я весь час його чекав.

Після загибелі батька ми з матір’ю і старшою сестрою переїхали в Одесу. Там я прожив кращі свої роки — із п’яти до дванадцяти.

— Ви пам’ятаєте початок війни?

— Я прийшов до свого товариша Шурика Новаченка із сумкою від протигаза, у якій лежала книжка «Острів скарбів». Ми проговорили до вечора про те, як воюватимемо. А наступного дня Одесу страшенно бомбили. Усе виявилося набагато прозаїчнішим.

Пам’ятаю, як я збирав осколки — білий-білий метал цих бомб. Мені вони дуже подобалися.

— Які картини війни вам найчастіше пригадуються?

— Евакуація. Моя мати працювала в міліції друкаркою. І ось у кузові машини евакуюється група працівників КДБ при званнях, погонах, і серед них одна жінка з двома дітьми. Раптом машина зупиняється, виходить шофер і каже: «Мотор не тягне. Треба когось зсаджувати». І нас висаджують прямо посеред дороги на Снігурівку.

Пам’ятаю величезну кількість евакуйованих у Сталінграді. Їх тоді ще називали «виколупані». Ми жили на стадіоні, на лавках просто неба. Зараз люди їдуть в Америку, Ізраїль. Змінюють життя. Але того, як тоді змінювали життя, — все кидали, їхали без нічого і невідомо куди, — ні з чим не порівняти.

— Вам не раз доводилося змінювати рід діяльності. Ви були і юнгою, і коректором, і вчителем, і газетярем. Яка з цих професій вам найбільше дала?

— Крім того, я ще працював учнем слюсаря на заводі в Ташкенті — під час евакуації. Це була для мене найтяжча робота — протягом дня пиляти напилком одне й те ж саме. На жаль, від неї в мене залишилася пам’ять. Мені в око потрапив маленький ошурок. Через 11 років він дав про себе знати — розвинулася тяжка хвороба ока.

Я з великим задоволенням згадую свою роботу в пароплавстві. Коли закінчується твоя зміна моториста, ти виходиш із трюму, лягаєш прямо на дах капітанського містка і дивишся на береги Дунаю. Це така краса!

— Як ви потрапили в Ужгород?

— Після того, як ми з дружиною закінчили факультет російської літератури Київського педінституту (ми вчилися на одному курсі), нас за випадковим збігом направили в місто, де я народився, — Маріуполь. Крім вечірньої, я працював у школі кістково-туберкульозного санаторію. Звичайні діти тільки й чекають, коли скінчиться урок, а там — не відпускають учителя навіть на перерві. Адже вони лежачі хворі, їм ні з ким спілкуватися. У мене були з ними чудові стосунки.

Та оскільки моя дружина киянка, то її рідня хотіла, щоб вона приїхала додому. У Києві вона відразу влаштувалася, а я вісім місяців тинявся без роботи. Хоча вже друкувався у московській «Литературной газете», мене нікуди не брали. У київському корпункті порадили: «Їдь в Ужгород. Працюватимеш редактором у видавництві. Навіщо тобі цей Київ?»

— Коли ви були уже відомим письменником, вам пропонували переїхати до Москви. Чому ви не погодилися?

— Було це ось як. 1964 року мені запропонували працювати на радіо в гумористичній редакції «Доброе утро!» заступником головного редактора. Це було дуже складно. Питання стояло так: або безпартійний, але росіянин, або єврей, але партійний. А я був партійним. І коли все було вирішено, у тому числі питання про вступ у кооператив на квартиру, я відмовився. Мені хотілося перейти на творчий хліб, зайнятися літературою, а там знову треба було працювати. Окрім того, у нас була дуже хороша дружба з ужгородськими письменниками Петром Скунцем, Вілмошем Ковачем.

— Не жалкуєте, що не переїхали?

— Потім я не раз жалкував. Але не раз думав, що, може, це й добре. У кожен момент свого життя людина стоїть на роздоріжжі і весь час вибирає. Можливих доль дуже багато. І коли вибираєш одну, то, отже, потрібно на цьому стояти. Якщо думатимеш, мучитимешся, чому я вибрав цю, а не ту, — то це вже не життя, а каторга.

— Та ж якби ви жили в столиці, перед вами відкрилося б набагато більше можливостей.

— У цьому я не сумніваюся. Звісно, я зробив би більше. Чудовий режисер-казкар Олександр Роу звернувся до мене з пропозицією написати сценарій. Не вийшло. Бо я не спеціаліст, потрібно весь час спілкуватися з режисером. А для цього потрібно бути там.

У мене багато знайомих, які приїхали з різних місць і залишилися в Москві, — Арканов, Горін. Жванецького я знав у його найтяжчі часи. Він розповідав, як один чин КДБ йому казав: «Вас не друкуватимуть. Вам, напевно, буде зле. Але я вас прошу — не їдьте!» Це потім уже прийшов успіх, якого за життя не знав жоден сатирик усіх часів і народів.

— Ви відчували свою популярність?

— Так, на зустрічах із читачами. Три роки тому під час моїх виступів в Ізраїлі до мене підходили люди, які були на моїх авторських вечорах у Києві, Львові. Мені це дуже приємно. Адже найголовніше для людини в такій країні, як наша, мати однодумців. І ось коли знаходиш їх у своїх читачах, то це чудово.

Пам’ятаю, після одного виступу в Харкові до мене підійшло кілька людей. Серед них — високий сутулий чоловік. Мені кажуть: «Це Борис Чічібабін». Ми познайомилися. Поїхали до нього. Він дав мені на ніч двох своїх найулюбленіших письменників — Платонова і Мандельштама. Однак я попросив його вірші. Вночі переписував їх собі в блокнот. Це чудовий поет. Наприкінці життя він уже став лауреатом Державної премії, останньої в Союзі. Тепер Чічібабін дуже відомий. Життя він прожив тяжке. Працював рахівником у трамвайному управлінні. Його не визнавали харківські письменники. І коли я зустрівся з ними в поїзді, у якому ми їхали на з’їзд, і почав читати вірші Чічібабіна, вони накинулися на мене. А тепер створюють йому в Харкові музей.

— А вам не довелося розплачуватися в Ужгороді за свою всесоюзну популярність?

— Мені завжди допомагало те, що я друкувався в Москві. Після того, як в Ужгороді порізали «Наслідування театру», мені казали, що треба обов’язково видати книжку в Москві. Багато років нічого не друкували, а коли нарешті виходили «Гіацинтові острови», їх у Москві жахливо поскубли. Викидали не лише цілі речі, а й уривки речей. А я не міг нічого вдіяти. Бо знав: від долі цієї книги залежить і моє подальше друкування в Ужгороді.

Тому зараз хочу видаватися лише тут. Щоб я міг прочитати, міг сам виправити, міг відповідати за ці книжки. Я знаю, що в «Дистрофіках» і «Бризках дійсності» я відповідаю за кожне слово.

— У вас було широке коло знайомих серед творчої інтелігенції Москви, Києва. З ким були особливо теплі стосунки?

— Насамперед я хотів би сказати про Наума Коржавіна, із яким бачився усього двічі. Ми познайомилися з ним у композитора Микити Богословського, але ще до того я знав і любив його вірш «Декабристы»:

«Можно строчки нанизывать

Посложней и попроще.

Но никто нас не вызовет

На Сенатскую площадь.

...Мы не будем увенчаны,

И в кибитках снегами

Настоящие женщины

Не поедут за нами».

І ось, щойно переступивши поріг квартири Богословського, ще в передпокої, не знявши пальта і не поклавши авоську з хлібом, яку він віз до себе в Митищі, Наум каже:

«Сверху молот, снизу серп —

Это есть советский герб.

Хочешь — жни,

а хочешь — куй,

Все равно получишь...»

Після цих рядків я міг вважати, що ми з ним давно знайомі. Тепер він в американському університеті. Поїхав чисто випадково. Його викликали в КДБ, щоб дав відомості про своїх знайомих. Він обурився, став кричати: «За кого ви мене тримаєте?! Я поїду звідси!» Вони одразу: «Пишіть заяву». І він спрожогу написав. Ще не дійшов додому, як повернувся, аби її забрати. А йому відповідають: «Щойно отримано дозвіл. Ви вже їдете». Ось так він поїхав.

У мене було кілька зустрічей із Маршаком. Я надіслав йому дитячі вірші, а він узяв та й привіз їх у видавництво «Малыш». І вийшла книжка. Я навіть не знав.

Мені дуже пощастило, що одного разу, відпочиваючи в Будинку творчості у Передєлкіно, довелося познайомитися і пожити поруч із такими людьми, як Райкін та Утьосов. Ми сиділи за одним столом, багато спілкувалися. Вони приходили до мене в кімнату, і я їм читав до ночі. Коли Райкін ішов алеєю, всі наче розступалися з поваги. Коли проходив Утьосов, навпаки,— усі щільно його оточували. Він був неймовірно товариською і доброю людиною.

Я був на зборах у Будинку літераторів, де проходила зустріч зі Смирновим — головним обвинувачем на процесі Синявського та Даніеля. Зал вирував і ставив дуже різкі запитання. А вів засідання Михалков. Одна жінка все запитувала: «Як упізнали машинку?» Саме за друкарською машинкою визначили, що це вони писали і передавали за кордон твори. А Михалков дуже підлещувався до Смирнова. Йому було незручно за письменників. І він відповів такою класичною фразою: «Як встановили, як встановили... Як потрібно, так і встановили! Слава Богу, у нас є КДБ». Ця фраза дуже благополучного письменника, котрий написав гімн Радянського Союзу, напевно, багато в чому допомогла йому у житті. Він був найбагатшим письменником.

«Я не вважаю себе борцем»

— Ви належите до покоління шістдесятників. Чим був цей рух у столиці, у провінції?

— Розкріпачення думки почалося ще у п’ятдесятих, по смерті Сталіна. Першою ластівкою, наскільки пам’ятаю, була стаття В.Померанцева «Про щирість у літературі». Потім з’явилася повість І.Еренбурга «Відлига», яка дала назву всьому цьому періоду.

Після доповіді Хрущова про культ особи Сталіна правда в літературі дедалі більше набирала прав. Технічний прогрес прийшов на допомогу інтелектуальному: з’явилися магнітофони, які понесли в народ пісні Окуджави, Висоцького, Галича. На повну котушку запрацював самвидав. Друкував те, до чого ще не доросла офіційна література.

В Ужгороді також вільні думки не давали спати партійному начальству, і в пресі з’явилися розгромні рецензії на мою «Кишенькову школу». На партійному активі секретар обкому з ідеології з обуренням зацитував казку «Луна», що закінчувалася словами: «Так і перегукувалися ми в лісі — я і луна. Вона в усьому зі мною погоджувалася, ні в чому не суперечила. Бо ми були в лісі, де вовки вже одного з’їли».

В одній з недавніх телепередач американець, який одружився з росіянкою і переїхав у Росію, сказав: «Ви поєднали капіталізм і соціалізм. Але ви взяли з них найгірше».

А кращим було духовне, яке не залежить від тих, хто був при владі і тиранив народ. Люди збиралися на кухнях, читали. Мені в Москві телефонували і запитували: «Хочеш на ніч «У колі першому» Солженіцина? Приїжджай!» І я опівночі їхав через усю Москву, всю ніч читав, а вранці відвозив назад. Солженіцин тоді в рукописах ходив по руках постійно. Зараз видано — стоїть. Не читають. У людини пересиченої зникає інтерес.

— Чи мав цей рух опозиційний характер?

— Безперечно. В інтелігенції завжди жила опозиція до влади. У тих, хто вислужувався, вона прикривалася служінням, але десь усередині вона теж була. Бо література за своєю природою в усі часи — опозиція владі. Якщо вона щиро служить владі, тоді це не література. Це ерзац, те, чим влада її підміняє, коли арештовує справжніх письменників і підносить інших. Був такий вислів: будь-яка література знаходить свого читача. Люди, звісно, читали й ерзац, але душі їхні при цьому зубожіли.

Я можу сказати з усією відповідальністю: за часів найбільшого гоніння на вільну думку я зустрічав людей, які, вперше мене побачивши, доводили, що таке Ленін.

— Наскільки глибоко інтелігенція розуміла справжній стан справ, суть радянського ладу?

— Це було дуже неоднорідно. Те, що ніякого комунізму не буде і він неможливий, гадаю, знали всі. Кожна розумна людина розуміє, що коли зробити всіх людей однаковими за їхніми можливостями й потребами, то це буде отара, а не людське суспільство. Для отари комунізм можливий. А коли людина хоче бути особистістю, то вона не може жити в отарі.

Завдяки критичному погляду на це, в нас усе ж таки була добра література. Поруч із усілякою мурою писалися чудові речі. З’явилися такі письменники, як Василь Биков, Чінгіз Айтматов, Федір Абрамов.

— Який рівень опозиційності сповідували ви?

— Намагався всюди, де можна, говорити те, що я думаю.

— Коли настало ваше повне прозріння?

— Прозріння в мене було лише стосовно нового ладу. Стосовно старого я мав звичайне бачення. Мені було все зрозуміло. Тільки я вважав, що в нашій країні інакше неможливо. Цей лад настільки сильний, що не дозволить себе зруйнувати. Та життя прожити і не бачити, як ці люди брешуть, як кажуть одне, а роблять інше, було неможливо. У часи моєї молодості сталася трагедія з 14-річним сином українського письменника Дольда-Михайлика, автора відомого роману «І один у полі воїн». Близькі до нього люди розповідали, що дитина просто не витримала. У них удома збиралися письменники. Говорили одне, а писали зовсім інше. Хлопець їх слухав, читав їх — і в результаті наклав на себе руки.

Тож коли Рождественський писав, що він прозрів,— я йому не вірю. Це ж було в усіх на очах. Люди все розуміли. Ніхто цією системою не захоплювався. Це була красуня, яка ні в кому не могла розбудити бажання. Їй можна було служити, робити кар’єру, заробляти... Та не бачити цієї системи могла лише людина, котра не мала очей.

— 1971 року вже видрукувану вашу книгу «Наслідування театру» пустили під ніж. Чому?

— Ця книга вийшла вже після неприємностей, які почалися з «Березневого снiгу» Чендея. Коли на зборах його довбали, лише двоє людей намагалися сказати щось хороше. Це був Семен Панько і я. Пізніше у міськкомі партії мені пропонували змінити стенограму. Я відмовився.

А через рік уже обговорювали на зборах мою книжку. Один діяч, колишній працівник органів, виступає: «На першій сторінці написано: «Театр починається з вішалки і кінчається вішалкою. Але пам’ятайте: головне завжди в середині». Я розгортаю книжку посередині. Читаю: «Зелений верблюд. Дія відбувається в пустелі Сахарі». Він багатозначно подивився на всіх. Бідолаха думав, що Ізраїль міститься в Сахарі. І ось увесь час відчуваєш, що ти серед дурнів, котрим треба так довести, що вони дурні, аби вони не образилися.

У моєму житті найсильніше відчуття — те, що я постійно перебуваю під підозрою як антисовєтчик, навіть тоді, коли не даю для цього приводу.

Та не менш сильне відчуття — це взаємна любов до моїх читачів, розумних, чесних, добрих, порядних людей, які завжди підтримували мене, і я пишався, що маю таких однодумців. Ніде, у жодній країні немає таких читачів, немає такої мислячої інтелігенції. Це неправда, що в нас її більше немає. Вона є, є. Просто їй завжди було погано на державному рівні і завжди добре на рівні взаємного спілкування.

— Сім років ваші книги не виходили. Чим вам запам’ятався період мовчання?

— Тим, що Бог усе ж таки є. У цей скрутний час надходили різні пропозиції — написати сценарій, передмову, зробити переклад. У журналі «Человек и природа» постійно виходили мої речі про тварин, рослин. Але тут прийшов якийсь «земляк» і сказав головному редактору: «Як це ви друкуєте Кривіна, коли в Україні його друкувати заборонено!»

Світ узагалі ділиться на дві частини: на людей, котрі хочуть допомогти, і на людей, котрі хочуть напаскудити. Завдяки першим добро не переводиться на Землі. Воно має підтримку. На жаль, у таборі тих, хто хоче напаскудити, опиняються люди, у яких влада.

— Ви вважаєте себе частково дисидентом?

— Я не вважаю себе борцем. Усе, що я говорив, говорив засобами літератури. А дисиденти борються й іншими засобами.

— Ви не вважаєте, що езопівська мова — це форма конформізму, тоді як інші виходять на майдани з відкритими гаслами?

— Я не думаю, що це форма конформізму. Це форма художньої творчості. Я вибрав цей жанр тому, що він мій. Не всім це подобалося. Чиновникам, приставленим до літератури, було зрозуміліше, коли автори висловлювалися навпростець. Мені навіть один порадив: «Ти говори з обуренням, але без образів». У літературі йому заважали образи. Себто йому заважала сама література.

Я не писав спеціально для того, щоб під’юдити владу. Просто писав те, що писалося. Коли воно виявлялося неугодним владі, то це була її проблема. Я знав, що коли мені треба виступити на захист людини в літературному колі, то я висловлю свою думку, попри все. І такими ж були Петро Скунць, Вілмош Ковач. Пам’ятаю, на обговоренні моєї книжки виступив Керекеш: «Я прочитав «Наслідування театру». Не розумію, за що на неї накинулися?» Він виступив як порядна людина.

— Вас публічно просили написати проти Солженіцина, та ви відмовилися. Що ви тоді сказали?

— «Чому я повинен писати проти нього? Він письменник і пише те, що хоче писати». На що мені відповіли: «Ну тоді начувайся».

— Одного разу ви сказали, що, «окрім помилок, моє покоління молодим нічого не залишає». Що ви мали на увазі?

— Це було перебільшенням. Покаяння властиве кожній людині. Ми повинні були дати своїм дітям більше, ніж зуміли дати, адже навіть наше життя нам не належало. Ми мусили навчити їх розрізняти погане і хороше, але так, щоб вони не втратили віру в життя, бо поганого було забагато. Та в жодному разі ми не повинні були брехати нашим дітям. Гадаю, на це я не грішив.

Одного разу дочка нагадала мені заповідь, якої я її вчив. Коли вона мала отримувати паспорт, постало питання, яку національність їй записати. Мати в неї українка. І ми розуміли, що дочці буде легше, коли вона запишеться українкою. Весь рік вона не брала паспорт, щоб нічого не писати. А одного разу мені сказала: «Ти мене завжди вчив бути з тими, кого б’ють, а не з тими, хто б’є. А зараз хочеш від мене іншого рішення». Я не міг їй нічого заперечити, хоча дуже за неї боявся. Вона й так через мене страждала. Зрештою, записалася по матері.

Я ж вісім місяців у Києві проходив без роботи. Мені прямо казали: «Євреїв не беруть».

«На першому плані має бути загальнолюдське»

— У середині 80-х ви навіть опинилися в міськкомі КПУ. Для чого?

— Це був уже час, коли в партію увірвався вітер вільнодумства. Не випадково на виборах у члени міськкому (обирали спільно письменники та художники) від літераторів висунули дві такі неугодні партії кандидатури, як Петро Скунць і я. Кожен із нас не хотів бути обраним, але Петру пощастило більше. До того ж була надія отримати можливість хоч якось впливати на перебіг подій.

— Після комуністичного міськкому ви вступаєте в Рух...

— Рух був протестом проти існуючого режиму. Це була та сила, яка могла щось зробити. Я вважав, що потрібно об’єднати зусилля, а не дробити їх за національностями. І коли побачив, що Рух набуває національного характеру, пішов звідти.

— Російські літератори в Україні сьогодні опинилися між двома берегами. З одного боку Москва, якій вистачає своїх авторів, з другого — Київ, який не дуже зацікавлений у російськомовних виданнях. Що гадаєте з цього приводу?

— Я вважаю, що насамперед треба відокремити мову від політики. Лише тоді можна вирішити питання по-людськи. Ніде у вільному світі не існує проблеми, де людина живе. Вона може жити де завгодно. Хемінгуей жив там, де було дешевше, — у Франції, Іспанії. І при цьому залишався американським письменником. І повсюди це так. Коли людина пише російською мовою, то це російський письменник, а не російськомовний, як у нас називають. Інакше ми муситимемо назвати російськомовними письменниками Гоголя і Короленка, а українськомовною — Марка Вовчка.

Письменник пише тією мовою, яку вважає своєю рідною. І тут не має бути ніякої трагедії, коли не втручається політика. Інша річ, що він повинен обов’язково знати мову країни, у якій живе. Ось це в мене не викликає жодного сумніву. Я, наприклад, не помічаю, коли переходжу на українську. У мене це мимоволі виробилося. Але пишу я вже російською.

— У Росії тепер не дивляться на вас як на закордонного автора?

— Ні. У Москві мене і зараз друкували б. Пропозиції є, але я нічого не посилаю.

— Ваші твори не мають національних рис. Космополітизм як філософська система,— зрозуміло, не в радянському тлумаченні,— вам властивий?

— Для мене характерним є наднаціональне відчуття. На першому місці має бути загальнолюдське. Але національне відчуття я визнаю і поважаю у кожній людині. Якщо, звісно, воно не стає знаряддям політики.

Я це відчув на собі усім своїм життям. Постійно накидають тобі відчуття неповноцінності — що ти не такий. Ось якби ти був інший... Мені це дуже добре зрозуміло.

Я не думаю, що якась нація, при всьому успіху її країни, має право підноситися, вважати себе вищою за інших. На сорти треба ділити картоплю, а не людей. Усього, чого людина досягне в житті,— вона повинна досягати не національністю, а іншими шляхами. Інакше вона ні на що не здатна.

— Тобто національне відчуття стоїть у вас на задньому плані?

— Коли Юліана Тувима запитали, який він письменник — польський чи єврейський, він відповів: «Євреїв об’єднує не кров, яка в жилах, а кров, яка тече з жил». Не можу сказати, що я космополіт. Для цього мені треба поміняти прожите життя.

Я з великою симпатією ставлюся до Ізраїлю і до тих людей, які там живуть. Ніколи раніше не думав, що зі мною це станеться, що прокинеться така любов. Але тепер, коли в мене там дочка, онук... Я знаю, як вони ставляться до цієї землі, як вона їх прийняла. Цей народ став моїм народом не тому, що кров випускають із жил. Хоча й тепер, коли у львівських газетах з’являються твердження, що Бухенвальду не було, Бабиного Яру не було (про це говорилося в телепередачі «Яхад»), то що я повинен відчувати?

— Правда, що ви дотримуєтеся шабату?

— Ні. Я ж не можу лицемірити перед собою. Я не християнин і не іудей. Мій бог усередині мене, а не в церкві.

— Може, ви — атеїст?

— Ні. Атеїст — це людина, для якої немає нічого святого. А для мене в житті багато святого. І насамперед — саме життя. Я вірю, що воно не випадково з’явилося на Землі, вірю у вселенський розум. Навіть у переселення душ вірю, бо дуже хочеться. Що ми можемо знати про світ, маючи всього лише п’ять органів відчуттів? Якби ми мали не п’ять, а десять, двадцять органів відчуттів — світ постав би перед нами зовсім іншим, і, може, у ньому ми б побачили Бога? Атеїст — це людина, яка тупо впирається у свої п’ять органів відчуттів і на цій підставі висловлює судження про Всесвіт.

У книзі для дітей «Цікаво про астрономію» я прочитав жахливу фразу: «Найближча зірка перебуває на відстані чотирьох світлових років. Тому потрібно змиритися з думкою, що ми ніколи не долетимо до жодної зірки». Це мене обурило. Не можна вбивати надію колись побачити інші світи.

— Що ви казали дочці, коли три роки тому вона вирішила змінити громадянство?

— Я не заперечував. Це було вимушене рішення. Вона їхала рятувати свого чоловіка. Він був тяжко хворий, а в країні не було ліків. Тепер йому набагато легше.

— Років десять в Ужгороді говорять про ваш виїзд на постійне місце проживання до Ізраїлю...

— Цю проблему важко розв’язати. Тут і вік, і край, у якому я прожив так багато років... Мені хотілося б жити і тут, і там.

— Тобто можна припускати...

— Ми ж тут залишилися удвох, геть самі. Не дай Боже опинитися в такому становищі, коли лежатимеш і вмиратимеш, а подбати нікому.

— Чим займається ваш єдиний онук?

— Сашку — 21 рік. Він служить в армії. Йому там подобається. Я не можу забути, як колись приїхав із ним на ювілей львівського театру «Гаудеамус». Заходимо в буфет, а він на все горло: «Дідусю, масло!!!» Коли Сашко їв бутерброд, я думав: «Боже мій! Ну що ж я зробив у цьому житті? Яку радість я дав своєму онуку? Оцю радість?!»

Тепер він цілком спокійно ставиться до їжі. Для нього це вже не проблема.

— Кажуть, що коли б не ваша дружина, то не було б письменника Фелікса Кривіна.

— Вона мені дуже багато дала як людині, як особистості. Все життя допомагала мені в роботі. Була моїм першим редактором і порадником. Без неї я, напевно, був би іншим. Але писати я почав ще до нашої зустрічі.

— Вона може забракувати ваші твори?

— Ні, вона може лише давати поради. Гейне писав: «Но если моих не похвалишь стихов, запомни: развод неизбежен». Моя дружина ніколи особливо не хвалила того, що я пишу, але ми, як бачите, не розлучаємося.

— Розкажіть про ваші недоліки.

— Колись я більше любив працювати, ніж відпочивати, а тепер інколи люблю більше відпочивати, ніж працювати. Хоча я ніколи не робив того, чого не любив. У цьому щастя мого життя.

— Ваша філософія життя?

— Людина повинна жити так, щоб максимально здійснити те, що їй дано від природи. Коли людина приходить у життя, то після неї має бути дана відповідь, навіщо вона приходила. Хоч якась відповідь.

Все найцінніше людина носить у собі. І якщо їй нецікаво із собою — це кінець. Тоді і їй ні з ким не цікаво, і з нею нікому не цікаво. Це найбільша катастрофа в житті.

— Ваш пік популярності вже минув чи ще попереду?

— Гадаю, що в минулому. Напевно, саме в 60-ті роки. Будь-яка популярність, як і життя, минає. І зараз найголовніше — щось іще зробити. У мене така професія, яка дає можливість не закінчитися із фізичною смертю.

— Що в житті ви зробили б інакше?

— Напевно, все. Треба бути повним бовдуром, щоб, проживши життя, сказати: я нічого не змінив би. Виходить, життя тебе нічого не навчило. А воно все ж таки намагалося.

— Ви багата людина?

— Навіть тоді, коли в нас були багаті письменники, я не належав до їхнього кола. А сьогодні, коли літератори не мають можливості друкуватися... У домі повішеного не говорять про мотузку.

Коли я був у Передєлкіно, письменник Василь Ардаматський усе допитувався: «У вас, напевно, в Ужгороді є дача?» — «Немає». — «Ну, може, у вас є особняк?» — «Немає». — «А машина у вас є?» — «Немає». Він був геть вражений. Потім одного разу підходить до мене і каже: «Я зрозумів. Ви просто така людина». Весь час напучував мене — треба грюкати кулаком, треба домагатися. І коли я їхав, Василь проводжав мене. Поїзд уже рушив, а він стояв і показував, що треба грюкати. Ні, я так не можу.

— Знайомі називають вас Дон Кіхотом. Ви воюєте з млинами?

— Про те, що це млини, говорять ті, хто взагалі не хоче воювати. Насправді це не млини, це реальне зло. Дон Кіхот — чудовий образ людини, котра чогось прагнула. І коли в нього на голові мідний тазик, то це не означає, що він несповна розуму. Просто для нього достатньо мідного тазика, щоб зробити те, для чого іншим потрібно бозна що.

— Я знаю людину, котра вважає себе кривіноманом. А як вилікуватися від кривіноманії?

— Не думаю, що така назва доречна. Якщо ми з цими читачами мислимо на одній хвилі, то вона не повинна носити чийогось імені. Моїх читачів влаштовує те, що я їм даю можливість багато чого додумувати самостійно і не забираю багато часу, бо пишу короткі речі.

— Розкажіть про секрети вашої творчої кухні.

— У мене був такий афоризм: «Що таке письменницька кухня? Це звичайна кухня, в якій удень вариться суп, а вночі створюються безсмертні твори».

Я працюю щодня, інакше мене замучило б сумління. Може, небагато — 4—5 годин на добу. Встану вночі о четвертій годині, посиджу годинку, потім ляжу, посплю. Встану о шостій, знову посиджу. А потім, із ранку, працюю стабільніше.

Для мене вдала думка дорожча за будь-яку вдалу покупку. Чи подарунок, якщо немає грошей.

— Часто смієтеся?

— Так, життя приносить дуже багато кумедного. Дивишся — начебто річ серйозна, а отак її повернеш — смішно. Все залежить від того, як собі уявити. Я люблю цим займатися.

— А коли ви востаннє плакали?

— Не пам’ятаю. Ні, сльози в мене бувають. Та радше від мистецтва — від книги чи телепередачі. А ось коли я плакав від журби, згадати зараз важко.

— Ви часто використовуєте образи тварин. Які з них викликають асоціацію з вашою персоною?

— Та-а-ак... Оскільки людина — теж тварина, я почуваюся людиною.

— У вас є оповідання «Мене називають віслюком». Вас так часто називають?

— Ха-ха. Ні, на жаль. Може, тоді я над чимось ще замислився б.

— Що робите у вільний час?

— Найкращий для мене відпочинок — займатися математикою. Я люблю числа. Люблю знаходити їхні закономірності. Коли я був у п’ятому класі, мене водили розв’язувати задачі в шостий. У моїх записниках зберігаються цілі стовпчики розв’язків. Я їх бережу, бо мені це здається цікавим.

— Відчуваєте наближення старості?

— Ні. Я почуваюся на середні роки. Головне — інтерес до життя. Кажуть, що здатність дивуватися теж дуже важлива. Я якось до життя не притерся настільки, щоб нічого не відчувати. Гумор цього не допускає. Це неймовірно життєздатна сила.

— Однак критики стверджують, що Кривін занадто сумний для узагальненого образу гумориста.

— Гумор — узагалі невесела річ. Це захисний засіб розуму. Він виникає, коли життя складається невдало. Якщо вважати, що гумор — весела річ, тоді він суперничатиме із лоскотом, безглуздим жартом, клоунадою. А справжній гумор, глибокий, завжди сумний.

— Ви більше сатирик чи гуморист?

— Ніколи не був сатириком. Але я й не гуморист.

— А хто ж ви?

— Просто мисляча людина, котра пише.