Валентин Сильвестров: "Не люблю ряджених"

Нещодавно в Національному університеті "Острозька академія" відбулася церемонія присвоєння звання Почесного доктора (honoris causa) видатному сучасному українському композиторові Валентину Васильовичу Сильвестрову.

Ця подія - частина діючого проекту "Мистецькі експедиції", автором і куратором якого є волонтер Людмила Гарарук. У невеличкому університетському містечку Рівненської області в центральному актовому залі стародавнього вишу відбулися два чудові концерти в рамках фестивалю "Острог-Ренесанс", присвяченого 440-річчю заснування першої слов'яно-греко-латинської академії у Східній Європі. Ректор вишу І.Пасічник, батько солістки Варшавської камерної опери сопрано Ольги Пасічник, добре обізнаний у музичному житті нашої країни і зарубіжжя. Він возить своїх студентів на оперні прем'єри до Варшави, Києва, Одеси, Львова, влаштовує великі вечори серйозної музики в довірених його піклуванню стінах. Тут навіть дзвінки на заняття й академічні перерви "грають" уривки з Моцарта і Баха.

Програма з творів Валентина Сильвестрова містила близько 20 пісень на вірші поетів-класиків. Їх виконав відомий київський камерний дует у складі сопрано Інни Галатенко й піаніста Олега Безбородька. Усі квитки були розкуплені, зал заповнений ущерть, уздовж стін стояли десятки слухачів "без місць". Лунка тиша від першої до останньої ноти (пісні виконувалися без перерв на оплески), затамований подих, пильна увага до кожного звука здивували. Не часто подібне тонке і вдумливе сприйняття можна спостерігати навіть у філармонійному залі, куди приходять підготовлені завсідники. Було зворушливо бачити сотні юних облич і худорлявих силуетів, що напружено вслухалися в поезію ЛесіУкраїнки, Т.Шевченка, І.Франка, П.Тичини, О.Пушкіна, М.Лермонтова, В.Соловйова, О.Мандельштама, О.Хайяма, передану музикою українського майстра. У залі панувала пронизлива до сліз атмосфера світлої, чистої юності. Звучання глибокого, виразного, проникливого голосу співачки, ланцюжки ніжних акордів і переливи тихих програшів рояля вели за собою від пісні до пісні, від образу до образу. Пролунали твори з циклу "Тихі пісні" та інших збірок Сильвестрова: на вірші Т.Шевченка "Садок вишневий коло хати", "Реве та стогне Дніпр широкий"; Лесі Українки "Стояла я і слухала весну"; П.Тичини "О панно Інно!", "Блакить мою душу обвіяла"; І.Франка "Полудне. Широкеє поле безлюдне"; О.Пушкіна "Роняет лес багряный свой убор", "Вертоград моей сестры", "В крови горит огонь желанья"; М.Лермонтова "Погиб поэт", "Белеет парус одинокий"; В.Соловйова "Милый друг, иль ты не видишь…", "В тумане утреннем неверными шагами"; О.Мандельштама "Пою, когда гортань сыра…", рубаї
О.Хайяма та ін.

Деякі із цих поетичних бестселерів популярні завдяки музиці композиторів минулого - М.Глинки, О.Варламова, багато стали народними піснями. Нашому сучасникові вдалося прекрасно переосмислити знамениті рядки, втіливши їх у власних ритмах і гармоніях… Чудова камерна співачка Інна Галатенко давно співає пісні Сильвестрова. І її виступ знову підтвердив: відома вимогливість українського композитора до виконання власної музики дістає в її особі гідну інтерпретацію, живий зміст, яскраве сценічне життя.

Потім сам маестро зіграв і власні п'єси. Чиста, світла, наївна людина, і така ж його музика…

Наступного дня тут грав 11-класник школи ім. М.Лисенка Євген Моторенко. 17-річний юнак - лауреат доброго десятка конкурсів різного масштабу. Програму, яку він вибрав, виконуватиме на випускному іспиті, а потім - і при вступі до музичного вишу. Відіграв Євген майже півтори години, і за цей час проникливо пролунали Прелюдія мі мажор і фуга Й.Баха. Потім він виконав бетховенську сонату №7 ре мажор. У першій частині захопив яскравими образними контрастами, у другий засмутив стриманою, сповненою внутрішнього страждання гіркотою, у третій запалив грацією менуету, а у фіналі підкреслив жвавість і прагнення "від темряви - до світла". І хоча інструмент був не дуже хороший, досить досвідчений піаніст швидко до нього пристосувався. Граючи Фантазію і два етюди Ф.Шопена, він "купався" в іскрометній техніці й романтичних образах і дарував їх уважній аудиторії. Драматургія концерту посилювалася і привела до Етюду №13 Дьордя Лігеті "Сходи диявола" - ритмічно-містичної суміші фіналу Сонати №7 С.Прокоф'єва і джазу. І після жахіть "диявольських переливів" піаніст підсумував виступ п'єсою В.Сильвестрова "Присвята Лісту", що принесла відпочинок душі й серцю.

- Валентине Васильовичу, вас називають і "тишистом", від назв ваших циклів "Тихі пісні", "Тиха музика для струнних", і постмодерністом. Як ви охарактеризуєте власний авторський стиль?

- Постмодернізм - явище багатогранне, що має параметри, в які я не вписуюся. Щоправда, якщо розглядати цей термін як "після чогось", то я з ним згоден. Але естетика байдужності до звука, т.зв. семантичний смітник, коли "навалена" якась звукова субстанція, потім оформлена в структуру - у цьому я участі не беру. А якщо сприймати мій стиль як музику "після негоди", то із цим визначенням погоджуся. Я розглядаю свою музику як продовження авангардної потенції. Авангард, що народився у післявоєнні 60-ті, почався з оновлення мови, мав кілька течій. Там був і напрям, що намагався повернутися до джерел музики: природи, життя міста у звуках і шумах, їх наближення й віддалення, культи раптовості. Звичайно, усе це існувало й до авангарду, у класиці, але авангард спробував почати ніби заново, знайти власні шляхи. Щоб пов'язати розрізнені моменти, ми скористалися поняттям "структуралізм". Воно вдале, оскільки будь-яке явище структуроване. Але є семантична структурованість, а можна будь-яку нісенітницю оформити в структуру, і дуже багату. Пам'ятаю, одного разу телевізійники, розмовляючи зі мною, почали хвалити якусь графічно складно оформлену сучасну партитуру: "Відразу видно, що це чудова музика". На що я заперечив, що нотний запис Ave Maria Шуберта виглядає дуже просто, а звучить божественно, це шедевр. І в мене все пов'язано з мелодією, культом слова, поверненням до вербальності. У сучасній музиці багато хто відмовився від викладу думки, теми, а перейшли прямо до розробок - почали "ганяти інструменти туди-сюди" і "насобачилися" спритно будувати різні фактури. Так, нерідко вони звучать багато, цікаво виграють барвами, сонорно, але це - побічні ознаки музики. А первинні - слово і мелодія. Це те, що людина внесла в музику космосу. Є поняття, що йде з давнього Китаю, т.зв. даоська музика - звуки гірської ущелини і звучання в ньому флейти… Нас оточує музика світу. І в ній є людський голос. У давнину слово і музика були єдині. Це повернення до первинних цінностей музики - один зі шляхів сучасного світу. Я якось навіть жартома назвав його "авангардизмом зі зворотного боку місяця". На жаль, період відторгнення мелодії призвів до того, що деяких "надсучасних" слухачів мелодія просто лякає. Мені іноді кажуть: "Це схоже на те, що вже було в кіно, це просто". Простота буває різною. Поль Валері висловив такий парадокс: "Те, що ні на що не схоже, не існує". Свій нинішній стиль, можливо, визначу як "новий символізм", оскільки мистецтво взагалі символічне, це якась умовність. І ще можна сказати, це метамузика - музика метафорична. Арнольд Шенберг тонко зауважив: "Щоб сказати те саме, треба сказати інакше". Я його слова переінакшив: щоб сказати інакше, треба сказати те саме.

- Учора, слухаючи ваші пісні, я думала, хоч як дивно, про великі зв'язки з музикою Шуберта.

- Звичайно, його музика - це зустріч поезії і мелодії. Пісні писали і до нього. Не можна сказати, що вся використана ним поезія геніальна. Крім Ґете, там були й досить невибагливі тексти. Його пісні - це єдність слова і музики. Поки ми існуємо, поки говоримо, а не мукаємо або гарчимо, ця єдність незнищенна. Мова музики нас упокорює. І це упокорення дає нам нову форму новизни. Не такої новизни, коли намальована людина, а ніс у неї збоку. А новизни, коли намальовано майже так само, як у Рєпіна, але трохи інакше. І ця маленька новизна дає більшу поживу для розуму, ніж приліплений збоку ніс. Мої багателі - це начебто банальності. Але банальності, зужиті істини - і є найбільш непроста і важлива річ. Наприклад, "потрібно бути добрим" - це так, і інакше це сказати неможливо. Розмальоване обличчя справляє враження страховиська, шокує. І в музиці "трохи інакше" більш фундаментально, ніж абсолютно все нове, що впадає в око.

- Близько 10 років тому ваш "Реквієм для Лариси" був номінований на Grammy. Це єдиний приклад такого високого визнання української музики. Як ви оцінюєте його виконання, запис? Чи продовжуєте співпрацю з ЕСМ

- Реквієм писався в 1997-1999 роках, був виконаний НСОУ п/к Володимира Сіренка і капелою "Думка" і записаний нашими звукорежисерами в Києві. А видали німці в 2002-му на ЕСМ. Альбом номінувався на 47-му премію в 2005-му. Арво Пярт вважає, що номінування навіть почесніше за саму премію, бо висуває претендента незалежна команда, а дають її американці, схильні нагороджувати популярних номінантів, на яких є попитом. Ця ж компанія видала два мої альбоми з літургійною музикою, яку записав хор "Київ" М.Гобдича. У планах - запис іще кількох хорових дисків. Цікавий запис із досить "безнадійною" у сенсі великого попиту програмою у виконанні двох віолончелей. Я вирішив завдання так: одна віолончель грає соло, а друга грає арпеджіо, акомпанує як "додаткова рука". Мені ці віолончельні п'єси нагадують багателі (у перекладі з фр. - дрібнички. - О.К.).

- З ким з виконавців ви найтісніше співпрацюєте?

- З Інною Галатенко, Володимиром Сіренком, Миколою Гобдичем, раніше - з Романом Кофманом, але зараз через його хворобу зв'язки послабилися. На Заході це диригент Андрій Борейко, вихованець Ленінградської школи, скрипаль і диригент Гідон Кремер, російський піаніст Олексій Любимов. Поступово з'являються нові виконавці, але я в цьому вже не беру участі. Для виконання моєї музики, особливо останнього періоду, потрібне хороше фортепіано. Уся класика складалася в основному для середнього регістру. А от "Табакерка" А.Лядова написана у високому. Інструмент повинен звучати ніжно, як челеста, тоді це красиво. Але далеко не всі виконавці надають звуку належного значення. Я не прошу артиста сьогодні зіграти мою нову п'єсу. Просто кажу, що написав те і те. А він вирішує, грати йому мою музику чи ні.

- Вам відомо, що проходить фестиваль під назвою "Три С", утвореною від прізвищ Скорика, Станковича і вашого. Ви в ньому берете участь?

- Я знаю про нього, але мені це не подобається. Згоден, щоб залишилося два "С", а мене прибрали. Я не братиму в цьому участі, мені не подобаються ці "братські могили". Або нехай додадуть "Р" - Левка Ревуцького, і вийде "СССР". Відбудеться відновлення того, про що мріють у Кремлі. Це все типово радянське - подібні фестивалі (сміється).

- У вас був досить тривалий проміжок між Сьомою і Восьмою симфоніями. Зараз ви працюєте над великою партитурою?

- Відійшов трохи вбік, захопився оркестровим твором середнього розміру. Вважаю, якщо за
18 хвилин, які він триває, ти нічого путнього не сказав, то не скажеш і за 40 хвилин. Стільки триває якийсь геніальний концерт Моцарта. 25 травня в рамках фестивалю "Прем'єри сезону" має пролунати нове Концертино для фортепіано і симфонічного оркестру у виконанні НСОУ (п/к В.Сіренка) і соліста О.Безбородька. (Концертино з технічних причин не пролунало, замість нього оркестр грав симфонію №7 Сильвестрова. - О.К.).

- Чому ви не пишете для театру?

- Не люблю театр. Люблю слухати оперу, уявляти, але дивитися ряджених не люблю.