В ополченні фаст-фудам маскульту

Відомий київський поет Олександр Кабанов нещодавно став лауреатом літературної премії журналу «Новый мир». Та не ця подія стала приводом для зустрічі. Поет Кабанов вирішив немов розпушити наш інтелектуальний друкований грунт, запустивши разом із друзями рок-музикантами журнал «ШО» — не глянсове, а суто інтелектуальне чтиво, такий собі виклик «фаст-фудам маскульту», як визначає нинішні прес-тенденції сам поет. На вітчизняному друкованому ринку, де розумного культурного чтива справді з кожним роком стає дедалі менше, цей почин викликає інтерес уже хоча б фактом свого існування (нещодавно вийшов другий номер видання).

— Ви якось написали: «Я шепотом выращивал мосты — меж двух отчизн, которым я не нужен…» Думаєте, що розвиток культури відбувається через «шепіт», тобто дуже тихо й в уповільненому темпі?

— Потрібно багатьом і багато чого навчатися. Наразі ж держава в більшості культнапрямів поводиться функціонально неправильно. Призначає людей на посади за принципом кревності, кумівства. За принципом того, що цей «художник чудовий». А країною, зокрема її культурною галуззю, мають управляти менеджери. Адже й Міністерство культури, по суті, є тим самим продюсерським центром, який зобов’язаний розуміти: якщо ти інвестував вітчизняний блокбастер, то потім, на екрані, не повинні з’являтися «дерев’яні» фрукти та овочі, оскільки бюджет уже розікрали. Про що завгодно можна зняти касове кіно. Вся річ у рівні менеджменту. Як у тому жарті, мовляв, є фільми різні — хороші та погані, а є фільми кіностудії Довженка. За це болить серце. Немає потреби реанімувати те, що прогнило... Державі потрібно так відрегулювати культурний і соціальний простір, щоб людині мистецтва, кіно, музики, театру стало комфортно творити й заробляти гроші в Україні... А глядачеві — комфортно все це дивитися, читати та слухати. Нині той час, коли певна частина населення, так звана нова слов’янська інтелігенція — середній клас, може дозволити собі витрачати час і гроші на читання хороших книжок. Приміром, стає модним знати поета, який живе в Україні, читати його вірші... Ось одна з причин, чому ми видаємо журнал. Сама назва видання — «ШО» — відпочатку вказує на українське походження. Я сподіваюся, що географія реалізації найближчим часом розшириться. Адже часопис зареєстрований як міжнародний.

— До створення цього суто культурологічного видання вас спонукало щось конкретне — бізнес-інтереси (якщо вони можливі в цій ніші) чи очевидний культурний колапс на ринку ЗМІ?

— Цілі благі. Думаю, настав час з’явитися авторитетному авторському гіду в галузі культури, музики, мистецтва, кіно й театру. У «ШО» відповіді на запитання: «Шо» слухати (різноманітна музика)? «Шо» дивитися (від театру до живопису, від кінематографу до комп’ютерних ігор)? «Шо» читати (література та Інтернет)?

— Незвично, що він у матовій поліграфії… Це виклик глянцю?

— Коли проект перебував на старті, виникла думка про такий слоган: «уматовий журнал» від слів «ум» і «матовий», але «мат» не як лайка, а в сенсі поліграфічного виконання. Шаную журнали, які пишуть про жіночі секрети й копаються в кишенях зірки, але в нашої команди протилежні завдання, і з цієї позиції журнал «ШО» можна назвати виданням антиглянцевого напряму.

— «Мы казним себя за равнодушие, но мало чем противостоим диктату пошлости». Ваші слова?.. Тож як збираєтеся протистояти байдужості, зокрема до гуманітарної преси, що помалу випаровується з розкладок і вітрин?

— Потрібно розвиватись агресивно та оперативно... Здійснювати вчинки. Наприклад, у вигляді такого ось непричесаного авторського журналу.

Якщо ми беремо в людини інтерв’ю, приміром, у Кончаловського чи — Кормільцева, то це досить довга й вдумлива розмова про життя, про смерть, про творчість, про щастя, про особисті цінності, про те, куди нині рухається мистецтво. Довга, але не нудна, розмова по суті. Ось це нас цікавить. Більшість глянсових журналів через різні причини не можуть собі дозволити інтерв’ю понад 15 тисяч знаків. Це, мовляв, «стомлює» і «навантажує» сучасного споживача...

Ще розробляємо мережну версію журналу — сайт, на якому буде не лише традиційне, властиве всім інтернет-ресурсам відображення того, що на папері… Наш сайт — це ще й можливість для молодих музикантів викладати в mp3-форматі музику, спілкуватися в інтерактивному режимі, а поетам і прозаїкам розміщати свої твори та обговорювати їх. Загалом, певний шанс для талановитого «Джона Леннона» з Житомира чи «Йосипа Бродського» з Сімферополя… Також плануємо проводити різноманітні фестивалі, ось уже в травні 2006-го збираємося організувати бієнале поетів у Києві.

— Пропорції української та російської мов дотримані на сторінках видання чи все-таки є перевага в певний бік?

— Головне в нашій справі принцип не мови, а міра таланту. Неприйнятно, коли до людини, яка пише прозу татарською, грузинською чи російською, приходять і кажуть, ми тебе, мовляв, просуватимемо, а ти не пиши татарською, а давай українською. Від таких «вербувальників» несе моральною нечистістю... За розмовами про мовні проблеми завжди стоять або обдурені люди, або грошові провокації непорядних «дядь», які намагаються зіштовхувати когось із кимось і на цьому робити свою політичну кар’єру. З приводу того, як подано вітчизняну культуру в «ШО»... У кожному номері в розділі «Книжковий дозор» ми презентуємо українську книжку. І не тому, що ми її любимо більше, ніж російську... Просто є прекрасні українські автори: Прохасько, Жадан, Кічинський, Андрухович, Герасим’юк, Римарук. До речі, українська мова й взагалі все українське досить модне, приміром, у музичному середовищі Москви й Пітера. Завдяки «ВВ» і «Океану Ельзи». І це чудово! Саме за принципом «модності» потрібно розв’язувати мовну проблему, а не шляхом закриття російських шкіл.

Для нас головне, щоб та чи інша книжка була самобутня. Те саме й з музикою... Наприклад, у журналі «ШО» у проекті «Звуки міста» досить повно та різнобічно поданий андеграунд Харкова й Калінінграда. У найближчих «Звуках» плануються Мінськ і Тернопіль. Рубрика «Перший альбом» презентує молодих музикантів, які випустили дебютний компакт. Наш головний редакційний меломан і музичний оглядач Вадик Куликов починає з того, що відбувається в Штатах і в Європі, а завершує огляд Росією та Україною. Україну подано тут уже відсотків на 90. Хотілося б широко написати про джаз і про те, куди зникла київська авторська пісня, адже в кожного з нас удома висить гітара, і ми на ній час від часу бринькаємо. Я вважаю, що для української культури набагато більше зробили не завзяті націоналісти, а футболіст Шевченко, боксери Клички... На жаль, в Україні часто так відбувається: людина поїде за кордон — і миттєво стає рідною та шанованою...

Є таке поняття, як «меншовартість». На жаль, воно дуже поширене серед вітчизняної культурної еліти: літераторів, кінематографістів, театральних акторів… Це, коли думаєш, що тобі всі зобов’язані — від держави до «клятих москалів», що твій талант не розкривається через різноманітних приїжджих гастролерів або твої книжки погано продаються через те, що вітчизняний ринок захоплений російськими книговидавцями… У деяких справді талановитих, але з різних причин гідно не оцінених людей ця сама «меншовартiсть» набуває хронічних форм…

— Нині заведено, як у шоу-бізнесі, так і на ринку ЗМІ, багато чого й багатьох «форматувати»… Для вас рамки й межі формату мають значення?

— «ШО» — видання культурного опору. Опору фаст-фуду від культури. Ми не проти глянсових журналів, які по-своєму подають культуру й літературу. Я не кажу, що вони «готують» це несмачно, але виникає питання одноманітності раціону. Як певний аналог Макдональдсу — забігти, перекусити нашвидкуруч. Так і тут — відкрити, перегорнути, закрити й забути... І 90% ринку наповнено саме глянцем. Звідси й аудиторія... За глянсовою пресою — глобальні рекламні бюджети та особливості вітчизняної рекламної політики. Більшість цих видань мережні, вони прийшли на ринок із Європи. З одного боку, я шаную журналістів і креативників, які працюють у цій сфері, а з другого — особливості роботи в глянсовому масмедійному просторі такі, що мимоволі згладжуються рецептори, які раніше дозволяли творити самобутньо й неординарно. Виникає відчуття, що всі ці чудові журнали написала одна чудова людина, а оформив один не менш чудовий дизайнер…

— Думаєте, що самобутності можна навчити? Адже людина або вміє писати, або ні…

— Ну так, споконвічні розмови про дар Божий… Напевно, не можна… І взагалі самобутнього й хорошого мало в природі. Так і має бути… Однак, дивись, на цій глянсовій журналістиці, може, і виросте щось нове. Накопичиться певна критична маса, всередині її щось раптом лусне — і всіх оточуючих як обдасть чимось!!!

— Відомство Держкомдруку якось допомагає просувати ваше дітище на ринку?

— Тут одна відповідь — не заважати. Чи не ставити палиці в колеса. Взагалі за минулі веселі 15 років, я думаю, середній клас інтелігенції живе за принципом: «Не вір! Не бійся! Не проси!» Щоправда, «не вір» я не приймаю, адже хочеться вірити в хороше. Бувають просто очі зашорені, й усе тут.

— Ну так, адже поки людина не є мішенню для поганого й для образ, то нічого з нею не станеться…

—Я за те, щоб усі відомства — монополісти з передплати, поліграфії, збуту —розуміли, що це ринок, і на ньому потрібно заробляти якісь гроші. І це добре. Найголовніше, щоб чиновники з дозвільних державних систем самі для себе вирішили впроваджувати все авторитетно й юридично правильно, а не діяли як бюрократи, щоб країною не управляли швейцари. Пам’ятаєте, як у Довлатова? Заходять у радянський час відвідувачі до ресторану, а на вході швейцар, який уже отримав на «лапу» десять карбованців, однак каже: «Хлопці! А двері за собою пристойні люди мають закривати!» Часто ті, хто має обслуговувати, починають командувати, усе плутати, і причина в зміні управління і нашої ментальності. Часто заздалегідь знаєш — цій людині потрібно дати коробку цукерок! Ще дуже страшно, коли таке відбувається в лікарнях, і певні люди починають маніпулювати темою смерті й під цю вудку тягти гроші.

— Чи відвідуєте наші книжкові форуми? Як ставитеся до таких заходів?

— Нещодавно був на львівському книжковому ярмарку. Статус «міжнародний» у нього, щоправда, завищений. Ну, приїхало туди два поляки й три німці... А «креативні» ідеї в оформленні стендів полягали в чорних наметах із книжками, що експонуються. Наскільки пам’ятаю, був непоганий попит на книжку Ірени Карпи. І ще дуже мляві прес-конференції. Перебування там загладило лише місто Львів із його вежами, архітектурою та абсолютно некиївськими цінами в кафе й ресторанах. Сподіваюся, наступного року ми привеземо туди талановиту молодь від нашого журналу й проводитимемо творчі вечори...

— Ви не боїтеся, що маскульт може вас «з’їсти» і перетворити окультурену політику в напівжовте видання?

— Людина так улаштована, що її не можна постійно годувати Толстим, Достоєвським чи Бродським. Для цього й існують легкі видання, і добре, коли є вибір.

З досьє

Олександр Кабанов народився 1968 року, за освітою журналіст, живе у Києві. Автор п’яти книжок віршів і численних публікацій в альманахах, газетній і журнальній періодиці: «Новый мир», «Арион», «Смена», «Радуга», «Хрещатик», «Соты», «Сетевая поэзия», «Родомисл», «Византийский ангел» та ін. Лауреат міжнародної премії ім. великого князя Юрія Долгорукого. Переможець конкурсу, який проходив під егідою американського ПЕН-клубу, а також конкурсів НЛС, нагороджений інтернет-премією Спілки письменників Росії.