В бій ідуть самі диверсанти. Про шпигунів і людей. І новітню кіномоду

Поговоримо про дивні явища... Про небувалу експансію в телевізор — лише за останній календарний відлік — різної масті шпигунів, диверсантів, смершівців, окупантів. Та інших подібних гадів, яких розплодилася настільки неозора кількість, що хоч-не-хоч перед прогнозом погоди гадаєш: от уже знайшли діру, куди не намарне гроші закопувати! А потім відкопувати їх назад — із суперприбутками. Оскільки показники «Диверсантів», «Апостола», «Смерті шпигунам!», «Ліквідації», певне, приносять чудові дивіденди (навіть у мене душа радіє). А інакше й не старалися б. І не вигадували багатосерійну маячню сивої кобили — із серії в серію. Із сезону в сезон. Аж ось допіру — оце тобі маєш… Перший «Диверсант» — на «Україні». Другий — на «Інтері». Любо-мило. До останнього начебто поданий «епіграф» — «Кінець війни». Та де там. Якщо це «кінець», то куди подіти пістолети?

«Боль моя, ты покинь меня»

Ну що вам сказати? Рейтинги у шпигунського кіно справді чудові. І дивуватися нема чого. Про шпигунів і людей будуть дивитися до кінця глобального потепління. Не мудруючи лукаво, можна вивчити спеціалізовані сайти з питань ТБ, де цифірка до цифірки й відсоточок до відсоточка... Частка аудиторії інтерівського «Диверсанта», наприклад, близько 30%. Це непогано. «Ліквідація» — та й узагалі росла мов на дріжджах. «Апостол» на першій своїй серії підтяг аудиторію в 25% (нуднувато було спочатку), а потім роздався — вшир і вгору.

Та невже?.. Ні, щоб порадіти за чудовий кастинг. Найкраща роль у Машкова Володимира за всю-то його важку російсько-американську кінокар’єру. Пам’ятаєте, коли Гоцман дізнається про лист друга свого загиблого Фіми (С.Маковецький) і муж­ньою рукою затуляє рота (аби не закричати, не розклеїтися) — за таке відразу «Оскар», товариші. Так вже не грають сьогодні. Просто-таки — «картина олією»

Або ремінісценція із «Судьбы человека», коли хлопчик-сирота стискає в обіймах названого батька... «Папка, родненький!» Прекрасно.

А чудові епізоди колиш­ньої київської співачки Наталії Рожкової (грає шансонетку в одеських барах-напівпритонах). Рази три перемотував — заради пісеньок, заради образу, заради приреченої посмішки на обличчі «уходящей натуры».

Цінуйте бодай ці крихти, глядачі дорогі!

Сьогодні не кожен режисер їх і розкидати-то може (див. «Диверсанти» тощо). А Сергій Урсуляк зумів. І дідько з ним, вибачимо навіть претензію на той самий «ворожий» жанр… Коли в останніх серіях митець повертає майстерний детектив у напівмаячню а-ля «лісові брати» під Одесою або «штурм» міста біля моря.

У тому ж «південному напрямку», до речі, трудяться нині й славнозвісні українські кінорозвідники. Режисер Ганна Гресь просто з Хацапетівки (там творила із доярок високорейтингових панянок) попрямувала до Криму, де тривають зйомки восьмисерійного бойовика «Смерть шпигунам-2» (виробництво «Стар-Медіа»).

У першій частині на «1+1» усіх шпигунів смерть, на жаль, не підкосила. Залишився дехто. І тепер їх терміново перекинули поближче до «саміту» «Великої трійки», коли в Ялті в 1945-му долю людства вирішували Сталін, Рузвельт, Черчілль.

Я так розумію: Марк Гресь (сценарист), який колись створював на «Інтері» цікаві історичні мініатюри, незабаром стане «нашим Семеновим» (Юліаном). Оскільки «миттєвості» його весни лише починаються. У сценарній розробці, кажуть, уже «Смерть шпигунам-3»! А «смерть-2» з-під носа розгублених «плюсів» хутенько потяг Олександр Богуцький — і прем’єра потенційно рейтингового серіалу намічається на ICTV.

«Борьба за качество прошла!» — як співається у відомій пісні.

Історичну якість перших «Шпигунів» від компанії В.Ряшина грунтовно оцінювати не візьмуся. За що мені це? Втім, деякі світлі голови вже потопталися по «бежиному лугу» під Вінницею, де Гітлер нірку вирив, а психотропний маніяк нібито новітній вид зброї розробив. Мені ж не переконати їх у тому, що радянських бійців із «Шпигунів» явно не по військові таємниці за лінію фронту посилали, а в санаторій якийсь. Такі вже доглянуті, гладкі, рожевощокі.

Шановні гримери й костюмери! Вигадайте, нарешті, хоч якийсь трюк у «Шпигунах-2» (а потім і в «3»), аби приховати сюжету заради усе це квітуче благополуччя українських і російських артистів, які отримують понад 1000 у.о. (за знімальний день). А то ми тут натішитися не можемо, дивлячись на їхні вгодовані фізіономії — в одязі часів Другої світової.

…Звичайно, концептуальне запитання як для даних нотаток (які лише ковзають по верхівках деяких шпигунських «айсбергів»): а чого б раптом виникла отака жвава мода на «кіношпигуноманію»?

Знову «підлий» Кремль постарався, чи що?

Чи вже зовсім вичерпалися творці нянь і тетяниних полуденків, а війна ж бо — вона «мати рідна» й невичерпна золота жила для продюсерських рахунків?

Та й чи варто, друзі, суворо судити щовечірнє кіно, яке на потребу, а не для Канн? Зрештою не вивчаємо ж історію Австро-Угорщини за оперетою І.Кальмана «Сільва». І не досліджуємо особливості повоєнного сільського господарства за фільмом І.Пир’єва «Кубанські козаки».

«Та це ж кіно!» — скаже перший зустрічний. І буде неправий. Оскільки війна — як тема — не завжди «оперета». І якщо всі ці бурхливо розроблювані воєнні сюжети ще й «із претензією» (ряд таких фільмів записують до люкс-категорії, тобто вище рядового телеширвжитку на зразок «Тані», «Мані» та інших принцес із цього ж цирку), от нехай і відповідають.

На цьому — «кінець першої серії». А в «другій» — цілком серйозна розмова з даного питання.

«Наступит время — сам поймешь, наверное»

Про особливості шпигунських кінодиверсій «ДТ» повідав петербурзький історик Олександр ГОГУН (постійний автор нашої газети). Він спробував знайти відповіді на запитання, чому шпигунські пристрасті часів Другої світової нині роздирають на шматки бюджети найбільших кінокомпаній, і які «білі плями» в цій темі могли б бути затребувані вже найближчим часом.

— Олександре, чому все ж таки продюсери останнім часом активно підсіли на голку «шпигуномаії»? Інші теми хіба вичерпані? Он їх скільки навколо! Лише газети й Інтернет гортай.

— Пояснення всьому цьому можна спробувати знайти в глобальних процесах, які відбуваються в сьогоденні. Причому мені здається, що в цьому разі наші країни — Україна і Росія — перебувають не на узбіччі історії, а розташовані таки в «мейнстримі». Хто був героєм літературних творів в добу Середньовіччя — що в Європі, що, наприклад, у Японії? Лицарі, князі та інші феодали, самураї — основна «бойова сила» тих років, головні дійові суб’єкти війни.

Згодом — гусари, інші хоробрі офіцери сухопутної армії, командири флоту. До середини ХХ століття включно й трохи пізніше — звеличувалися вправні льотчики, танкісти. А потім розвиток засобів знищення досяг уже таких масштабів, що фронтальне зіткнення світових держав стало неможливим, настав час конфліктів слабкої інтенсивності. От саме в них і відіграють чи не головну роль «герої невидимого фронту»...

— Якось «академічно» ви все це викладаєте... Переконаний, компанія «Централ партнершип» найменше думає про глобальні процеси, їй би кіно продати якнайдорожче — російському Першому каналу чи «Інтеру».

— І все ж таки я продовжу думку... І нагадаю, що в роки холодної війни СРСР і США практикували «війни заступників» у третьому світі одне проти одного. Після 1945 року настала епоха «малих війн». Та й нині вони точаться — на етнічному, а саме на релігійному грунті. Всесвітньою загрозою став ісламський фундаменталізм, який використовує зовсім не нові методи. «Мала війна» — асиметрична відповідь супротивнику — має дві основні форми. Це герилья, тобто партизанська війна, і тероризм. Для того щоб ефективно протистояти такій загрозі, потрібні, по-перше, сили спецпризначення, за формою дій близькі до партизанів, по-друге, розвідники, шпигуни, які іноді виконують і функції «ліквідаторів», тобто терористів. Можливо, саме тому такі люди і стають героями масової свідомості, і кінорежисери — хоч і з певним запізненням — реагують на запити соціуму, а також, до речі, і влади...

— Але ж надто неоднозначні всі ці «герої масової свідомості» — диверсанти, смершівці та їм подібні.

— Згоден. Серед них і люди, які вночі пролазять у табір супротивника й ріжуть глотки сонним солдатам. Комусь може здатися навіть «деградацією» суспільних звичаїв уся ця «еволюція» — від оспівування «чесних лицарів» і «доблесних танкістів» до звеличення людей, котрі підривають електростанції та водокачки, чи вербувальників-спокусників. Але, по-моєму, «розвалювати» людину надвоє дворучним мечем аж ніяк не естетичніше, ніж давати на лапу держслужбовцеві заради того, щоб він надав доступ до секретних відомостей.

Але інтерес до диверсантів і шпигунів справді глобальний! Можна пригадати не лише вже класичні приклади — «Джеймс Бонд», «Рембо», «Сімнадцять миттєвостей весни», спілбергівський «Мюнхен» — зовсім недавно приголомшливий успіх на Заході мала картина «Жадання» («Порочний зв’язок») режисера Енга Чі.

— Навіть на Венеціанському кінофестивалі Золотим левом відзначили.

— До того ж про спецназівців та майстрів плаща і кинджала знімається маса фільмів середнього й нижче середнього рівня — як у США, так і в Європі.

Російські й українські режисери завдяки економічному зростанню останніх восьми років нарешті дістали доступ до великих грошей і навчилися більш гнучко реагувати на вимоги публіки.

— Наскільки серйозно та об’єктивно сьогодні досліджені істориками останні глави Другої світової війни — зокрема теми СМЕРШу, «лісових братів» та їм подібних?

— На жаль... Наприклад, про СМЕРШ немає жодного вартісного монографічного дослідження й жодного нормального збірника документів. Зустрічаються окремі статті, мемуари, а також пропагандистська нісенітниця. Отож навіть дуже відомий фільм білоруського режисера Михайла Пташука «В серпні 1944-го» являє перекручення історичної правди. Він показує смершівців проникливими шерлоками холмсами, які копітко й мудро ведуть оперативну роботу.

Але навіть ті дані про СМЕРШ, які просочуються з народної пам’яті чи архівів, змальовують зовсім іншу картину. Як правило, це були костоломи недалекого розуму, котрі компенсували свою глупоту жорст­кістю до підозрюваних, підслідних, свідків. За малограмотність (а то й безграмотність) смершівців відверто зневажали, наприклад, оперативники НКДБ.

Головні архіви із цих проблем перебувають у Росії. Причому там вони закриті куди міцніше, ніж в Україні. З ряду причин влада приховує від народу його минуле. Та й адекватний інтерес не завжди є — як до «лісових братів», так і до партизанів, повстанців.

Наприклад, якщо не лише в Україні, але й у Польщі, США та Канаді є серйозні фахівці з УПА, то в Росії таких, скажемо так, обмаль.

Те саме стосується історії «лісових братів» у Прибалтиці. І коли щодо УПА хоч хтось із зацікавлених росіян може залучити джерела українською мовою, то вчити латиську, литовську та естонську з любові до науки ніхто не прагне.

Якщо ж казати про радянських шпигунів, то тут узагалі все сумно... Архів ФСБ РФ, архів ГРУ та відповідні фонди Російського державного військового архіву «засекречені на період розсекречення».

— Чи припустимі, на ваш погляд, у художньому кіно вже зовсім фантасмагоричні відступи від реалій, запропоновані деякими режисерами. Наприклад, ті самі «лісові брати» під Одесою в «Ліквідації» Урсуляка. Або маніяки-вчені під Вінницею в українському серіалі «Смерть шпигунам!»?

— У згаданих вами фільмах ляпів, на жаль, забагато. В тій самій «Ліквідації», наприклад, Георгій Жуков знімає з посади начальника одеської військової контррозвідки... Але ж ця посада перебувала у віданні Москви! Я вже не кажу про інші недоречності з цієї самої картини, яку багато глядачів сприйняли захоплено.

— Рейтинги зашкалювали.

— Взагалі, й у Росії, і в Україні є десятки істориків, котрі могли б підняти рівень достовірності створюваних кінопроектів. Але, по-перше, режисери часом взагалі не замислюються про це. Мабуть, із їхнього погляду — «піпл хаває».

По-друге, вони попросту плюють на історичну достовірність заради «ефекту». За рядом особливостей деяких кінострічок — хоча б «Штрафбату» — очевидно, що в їхньому створенні брали участь сильні історики. Але воля творчого колективу — чи, припустімо, спонсорів, продюсерів — виявилася в цьому разі помітно сильнішою. Втім, ці зауваження стосуються переважної більшості виготовлених у Східній Європі історичних кінофільмів.

— Сьогодні багато розмов про те, що недарма, мовляв, усі ці шпигуни повиповзали зі своїх нір — все це «підступи» кремлівських ідеологів, не інакше. Згодні?

— Справді неприємно, що в російському кіно почасти відродилася радянська ідеологічна парадигма — звеличення того періоду. Іноді метод героїзації трагедії тонший і підступніший, виражений думкою: влада погана, але під час війни Система ніби чудесним чином стає Батьківщиною, тому віддати життя за режим — свята справа будь-якої людини, яка поважає міцність уз бойового побратимства.

Такий заряд можна побачити у «Штрафбаті»: «Здохну, а умру!», «Комбат сказав — у морг, значить, у морг!». У бондарчуківській «9 роті», яку в народі прозвали «9 рвотою», культ як мінімум безглуздого насильства і вже точно навіженого мілітаризму цілком виражається гаслами: «Станемо разом вантажем-200!», «Втратимо разом колективний розум!»

У низці картин не дуже далеко пішов від комуністичного візуального штампу плакатний образ «простого радянського солдата» — такого кирпатого бійця, трохи грубуватого, але в цілому доброго губошльопа з глибоким поглядом сіро-блакитних очей і великими натрудженими руками. Це — лубок. Як глядач я б хотів бачити на екрані більш диференційовану картину. Кожна людина — надзвичайно складне створіння.

Загалом, якщо в кінострічці відсутня відверта маячня, а є принаймні художня переконливість, то сценаристу й режисеру можна пробачити окремі перекручення історичної правди. Проте сумно, що й художній рівень маси кінопродукції, зокрема названих серіалів, залишає бажати кращого. І не лише в нас. Наприклад, згадане «Жадання» Енга Чі — порнографія в прямому й переносному розумінні цього слова. Там ідеться про агентурну розробку китайськими націоналістами японських контррозвідувальних органів. На вигляд усе це — ігри підлітків. Те, як там зображені оперативні, агентурні заходи, не лізе в жодні ворота. Плюс до того в кінофільмі погана стилізація: в материковому Китаї шістдесят п’ять років тому, як, втім, і нині, був бруд і злидні. Замість цього на екрані суцільний гламур.

— Що ж ви так немилосердно венеціанського тріумфатора?

— Але «погана» стилізація — слабке місце більшості історичних фільмів. Особливо східноєвропейських. Тим паче — про Другу світову війну. Спостерігається регрес порівняно з роботами двадцятирічної давнини. В низці перебудовних фільмів деталі та операторська робота передавали дух сталінської епохи й через дрібниці. Нині ж створюється враження, що за п’ятнадцять років ринкової економіки люди геть-чисто забули про вбогість соціалістичного побуту...

— Хоч якесь сучасне кіно про шпигунів, диверсантів чи партизанів вам подобається?

— З останніх робіт, присвячених «малій війні», можна відзначити стрічку Дмитра Месхієва «Свої», де зіграли Богдан Ступка, Сергій Гармаш, Костянтин Хабенський. У цьому фільмі історична достовірність поєднується із сильним сценарієм і дуже чіткою — по-іншому сказати важко— грою акторів. Дуже важливо, що твір деідеологізований. В ньому показано, що людина в екстремальних умовах вчиняє не згідно з високими устремліннями, а зважаючи на конкретні обставини, часто протягом частки секунди змінюючи рішення на прямо протилежне.

Взагалі одним із найкращих фільмів про Другу світову війну особисто для мене залишається «Іди і дивись» Елема Климова. Стрічка знята 1985 року, і відтоді цей твір любимий публікою пострадянського простору. До слова, відомий і в країнах ЄС, зокрема в Німеччині. Можливо, ця картина для нашого кінематографу означає стільки ж, скільки для американського копполівський «Апокаліпсис сьогодні».

— Чи запрошували персонально вас як історика-консультанта в які-небудь кінопроекти?

— Нині (у співавторстві) закінчую роботу над документальною стрічкою, присвяченою протистоянню української допоміжної поліції та українських радянських партизанів у роки Другої світової війни.

Також з ініціативи літератора Олександра Дельфінова разом із ним написали проект сценарію про долю Івана Бовкуна, партизанського командира, котрий воював на Чернігівщині в 1942—1943 роках. Заради досягнення власних цілей він убивав своїх колег-партизанів. Причому не лише рядових, але й командирів. При цьому був талановитим керівником і справжнім лідером, його нагородили навіть Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. Іван Бовкун зазнав тюремного ув’язнення, і поваги суспільства в старості.

Тепер шукаємо продюсера та режисера, які могли б зацікавитися цією темою.

— Які білі плями часів Другої світової, на ваш погляд, можуть бути
затребувані в кіно найближчим часом після того, як почнеться печія на диверсантів?

— Ви знаєте, мені чомусь згадався Сергій Шнуров…

«Все мы геpои фильмов

пpо войнy

Или пpо пеpвый полет

на Лyнy,

Или пpо жизнь

одиноких сеpдец.

У каждого фильма

свой конец...»

Думаю, кінця-краю цій темі немає. Ключі від шифру, явки, ставки та вся інша шпигунська атрибутика, а також «мала війна» викликатимуть інтерес завжди... Король Йорданії Абдулла ІІ сказав: «Сили спецоперацій і самі спеціальні операції перебуватимуть на вістрі збройних сил майбутнього». Принаймні найближчого майбутнього.

Досить увімкнути будь-який телеканал, аби побачити, що стоїть «у перших рядках» будь-яких випусків новин — мляве кровопролиття в тій чи іншій точці земної кулі. Та й шпигунських скандалів вистачає. Дуже ймовірно, що ця цікавість стосовно подій сучасності буде й надалі проектуватися в минуле, вихоплюючи звідти схожі сюжети.

Що ж стосується Другої світової, то мені здається, що європейські центри кінематографу й кінопрокату помалу відходять від європоцентризму, і це приємно. Адже так багато подій у ті страшні роки відбулося в Східній і Південно-Східній Азії. Причому все це досі відгукується в масштабах планети.

…А взагалі, на мій погляд, у світовому кінематографі недостатньо розкрита історія холодної війни — як її локальних проявів, так і загальної картини. Уявімо лише: два величезні шматки планети Земля, кожен із них перебуває під різною напругою нищівної потужності, періодично на прикордонні трохи іскрить... І досить випадкового розряду середньої сили, щоб усе зникло — в полум’ї сліпучого спалаху.