Узвозом — у прірву. Страсті за Андріївським: що залишиться після «реконврації»?

Будівельний бум у Києві можна було б вважати явищем природним, якби не хаотична (а то й з грубими порушеннями положень чинного містобудівного та пам’яткоохоронного законодавства) забудова і реконструкція історичного центру столиці, її заповідних зон, які охороняються законом. Але «бульдозеристи» не вгамовуються: під загрозою руйнації — найцінніші архітектурні пам’ятки на Андріївському узвозі, в Десятинному провулку… І фактично — в усьому історичному центрі.

Не реконструкція, а тільки реставрація

Кияни, небайдужі до проблеми збереження національної культурно-історичної спадщини, з тривогою сприймають інформацію про нові містобудівні проекти, наполеонівські плани архітектурної влади, які ще років із десять тому можна було б розцінити як першоквітневий жарт. Це і забудова дніпровської набережної... І перетворення старовинної Поштової площі на транспортну розв’язку. І облаштування так званої цитаделі духовності та культури навпроти Лаври (де вже тепер нерідко обвалюються печери з мощами святих угодників). І підземний паркінг під Михайлівською площею...

Судячи з таких недавно споруджених об’єктів, як будинки на вул. Грушевського, 9а; В.Житомирська, 2а; підземні басейни поруч із Софійським собором; забудова площі перед Олімпійським стадіоном, схоже, будь-яка неадекватна ідея в золотоглавому граді тепер сприймається на ура. Зокрема і спорудження хмарочосів вище бань Лаври і Софії (що, погодьтеся, було неприпустимо навіть в атеїстичний період розвитку суспільства).

Але апетит приходить у процесі поїдання їжі... І ось уже населення посилено обробляють у зв’язку з підготовкою містобудівного насильства над Андріївським узвозом. Мабуть, останньою вулицею в центрі, яка зберегла первозданний образ і особливу історичну ауру.

На деяких каналах ТБ уже озвучено намір зробити «реконструкцію Андріївського узвозу з його ущільненням».

Доцільність такого грандіозного будівельного заходу обґрунтовують потребою термінового ремонту підземних інженерних комунікацій.

Оскільки ж у міському бюджеті немає на це коштів, залучатиметься капітал інвесторів. А ті, природно, розраховують на компенсацію. Тому, мовляв, і з’являться на деяких «незабудованих» ділянках вулиці фешенебельні будинки.

Звичайно, таке не могло не схвилювати насамперед зацікавлених у дальшому перебуванні на Андріївському узвозі художників, ремісників та підприємців у сфері художньої продукції. Усім їм заявили, що тимчасово, на період реконструкції вулиці (років на два-три), їх переселять «в інше місце». Але, слава Богу, публіка виявилася грамотною й досвідченою. І зажадала від Подільської райадміністрації провести громадські слухання з приводу запланованих заходів. Справедливо припустити, що їх узялися вигнати з Андріївського узвозу, аби іномарки зі свистом злітали до готелів та ресторанів.

На громадських слуханнях, які відбулися ще 14.08.06 р., а потім і 28.09.06 р., у резолюції зазначалося: Андріївський узвіз є частиною території Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ», а його архітектурний ансамбль, де мало не кожен будинок — пам’ятка історії або архітектури, — повинен підлягати не реконструкції, а тільки реставрації. Причому локальній. Якщо виникне необхідність підтримати і зберегти той чи інший об’єкт. У такому випадку немає потреби перекривати вулицю й видаляти звідси художницьку братію.

Одного разу журналіст Віктор Новицький зауважив, що нині ми дуже часто бачимо протиприродне суміщення несумісного — реставрації з реконструкцією, і це явище він дотепно охарактеризував одним словом «реконврація». Отож на цих зборах підкреслювалося: «реконврація» на Андріївському неприпустима! Що ж стосується ремонту й реконструкції інженерних мереж, каналізації та водостоків, то, відповідно до закону, кошти мають виділятися із бюджету.

Влада чинить по-варварському

На сьогодні мерія нібито обіцяє не затверджувати жодного проектного рішення щодо Андріївського, не погодивши його з громадськістю. Але у кожному разі треба бити на сполох.

Адже недавнім небезпечним прикладом може слугувати «реконструкція» урочища Гончари—Кожум’яки, а цю територію, як і Андріївський, є підстави вважати серцевиною заповідника «Стародавній Київ».

Професійна громадськість столиці, як відомо, ще в радянські часи розгорнула боротьбу за збереження особливого архітектурно-ландшафтного середовища урочища. Тоді домоглися від чиновників запевнення у позитивному вирішенні справи.

Передбачалося провести в урочищі ретельні археологічні дослідження, реставрацію низки пам’яток архітектури та історії, консервацію, зміцнення схилів прилеглих пагорбів. Були плани облаштувати парк-музей «Київська Русь». У автора цих рядків є копії документів — зокрема й письмові звернення керівництва творчих спілок до уряду країни з проханнями врятувати найціннішу для східнослов’янських народів заповідну територію.

Проте, попри чемні відповіді держмужів (які фактично приколисували пильність), влада вчинила по-варварському... Від будинків-пам’яток відірвали меморіальні дошки і разом із цими «недоторканними» об’єктами практично повністю знищили невисоку історичну забудову урочища (збереглася лише одна старовинна триповерхова будівля на вул. Воздвиженській, 25, з якої не хочуть виселятися її мешканці).

Із порушенням характерного для урочищ садибного планування спорудили й прилеглі впритул одна до одної багатоповерхівки — зі строкато розфарбованими фасадами та вигадливим декором . Наслідком такої містобудівної сваволі став немислимий несмак. Це подобизна чужої й незрозумілої країни, яка не має нічого спільного з Києвом, його старовинним Подолом. Більше того, масштабними будівельними роботами було порушено сформовану століттями циркуляцію численних підземних джерел. І хоча забудовники широко рекламують новозведений комплекс як «висококомфортне елітне житло» й агітують купувати тут квартири, гласність нинішнього часу дозволяє незалежним спеціалістам-гідрогеологам, які аналізують ситуацію в урочищі, констатувати: зазначена територія — одна з найбільш екологічно неблагополучних і небезпечних геопатогенних зон Києва.

Збитки, заподіяні в урочищі Гончари—Кожум’яки національним, матеріальним та духовним культурним цінностям, складно підрахувати... Важка техніка, вантажівки-самоскиди, гуркочучи, потрясаючи ґрунт поруч з унікальною пам’яткою — будівлею Хрестовоздвиженської церкви, спричинили появу розколин, у вікнах потріскалося скло. Сталося все це попри резонні поради духівництва перенести проїзд в урочище трохи вбік.

Виявлену під час земляних робіт надзвичайно цінну археологічну знахідку — гончарну піч ХVII століття, яку мали б експонувати тут-таки в заповіднику в натуральних умовах, — розібрали (!) й перенесли прямо на паркет музею Магдебурзького права (Поштова площа, 2). Егоїстичні інтереси приватизації землі в заповіднику перемогли інтереси суспільства.

Кошмар під Старокиївською горою

Буквально детективна історія сталася й у Воздвиженському провулку — відгалуженні Андріївського узвозу в бік урочища Гончари—Кожум’яки. Одного липневого ранку мені зателефонував лідер організації «Форум порятунку Києва» Віталій Комов і попросив як співголову Громадянського комітету захисту архітектури Києва та фахівця в галузі історії мистецтва взяти участь в акції протесту — пікетуванні протиправної новобудови в заповіднику «Стародавній Київ» у Воздвиженському провулку, 62.

Тоді перед нашими очима постав гігантський котлован, виритий під Старокиївською горою: зі знищенням частини цієї гори і величезною бетонною підпірною стіною. Збитки, заподіяні історичному ландшафту, який охороняється, — незаперечні. У цьому котловані молодий археолог Тимофій Станьковський напередодні виявив цінний в археологічному плані, але зовсім не досліджений шар землі. І навіть тоді, в шортах і з бульдогом на повідку, Тимофій продовжував порпатися в ґрунті на схилі котловану, незважаючи на скрипіння підйомних кранів у себе над головою. Археолог-ентузіаст піднявся зі своїми трофеями — туровим рогом зі слідами механічної обробки, осколками керамічних виробів давньоруського періоду.

Сумнівів у цінності знахідок не було. На думку Тимофія, йому пощастило виявити курганне поховання знатної персони, можливо — княжого роду.

Пікетники звернулися тоді до керівництва новобудови з вимогою призупинити роботи для проведення додаткових археологічних досліджень. Висловили свій протест і проти спорудження на цьому місці будинку-монстра в помпезних псевдоісторичних формах, який повністю перекриє краєвид на Андріївську церкву. Кольоровий ескіз будинку можна було роздивитися на рекламному щиті. І обуренню не було меж, коли дізналися ім’я архітектора — проектувальника новобудови. Ним виявився державний чиновник, заступник начальника Державної служби з охорони культурної спадщини при Міністерстві культури України Я.Дегтяр, тобто посадова особа, яка й мусила контролювати дотримання всіх статей вітчизняного пам’яткоохоронного законодавства.

Зазначу, що при нинішньому будівельному бумі й тотальній корумпованості суспільства така ситуація (коли можна повністю знехтувати правовими нормами) не виняток, а, на жаль, закономірність. І Україна ще нескоро зможе на рівних ввійти у співтовариство цивілізованих європейських країн.

Архітектурний вандалізм — у дії

Пройдімося ще раз Андріївсь­ким узвозом... Побачимо ряд історичних будівель, накритих сіткою, які, швидше за все, готують до зносу. Така доля, напевне, у першу чергу чекає на гарний кутовий триповерховий будинок №24, який явно хочуть знести для розширення проїзду у Воздвиженський провулок. Нижче по узвозу (№20а-б) вже майже повністю в еклектичних формах спорудили фасад майбутнього Театру на Подолі. Будинок, побудований на місці розібраної пам’ятки архітектури, до неймовірності щільно втиснутий між двома сусідніми будинками, а тильним боком прилягає до гори Киселівки (Замкової гори). Свого часу, ще під час обговорення проекту цієї будівлі, деякі члени Містобудівної ради висловили думку, що неприпустимо будувати на цій ділянці у зв’язку з неможливістю влаштувати належний пожежний вихід. Справді, не дай Боже пожежа! Якими словами «дякуватимуть» тоді аматори театрального мистецтва?

Вияв архітектурного вандалізму можна побачити й на вершині Андріївського узвозу, на південний захід від фундаментів Десятинної церкви (вул. Володимирська, 4). Тут над чотириповерховою пам’яткою архітектури надбудували аж три яруси! І це тоді, коли вирішується таке важливе для нації питання (і, гадаю, вирішиться позитивно) про потребу відтворити Десятинну церкву — колиску християнства, символ державності на східнослов’янських землях. Культовій будівлі такого значення має бути властива монументальність, яку тепер нівелюватиме розміщений поруч будинок-монстр, підданий «реконврації».

Тривожить цінителів історії Києва й те, що незабудованими ділянками київського Акрополя (навколо фундаменту Десятинної церкви та по Пейзажній алеї над урочищем Гончари—Кожум’яки ) останнім часом дедалі більше цікавляться різні інвестори і забудовники.

На розгляд Містобудівної ради, наприклад, періодично виноситься проект спорудження багатоповерхового житлового будинку прямо над фундаментами західного давньоруського палацу (у Десятинному провулку).

При цьому демагоги від архітектури свої, вочевидь, комерційні плани намагаються маскувати доказами й аргументами альтруїстичного характеру. Так, частину квартир у новому житловому будинку нібито буде надано духівництву (УПЦ КП), а в підвальних приміщеннях разом із фундаментами палацу нібито облаштують музей історії християнства. Але дозвольте, добродії! Тут, на Старокиївський горі, вже давно функціонує Національний музей історії України, в якому історію християнства представлено досить добре... А звідки візьмуться експонати для нового музею? І чому музей із такою тематикою має бути відданий під опіку лише одній з конфесій? І головне запитання: чи не краще фундаменти палацу, які, згідно з чинним законодавством, мають залишатися недоторканними, такими й залишити — доступними для туристів і наукових досліджень. Адже в такому разі залишаємо собі надію на проведення наукової реконструкції палацу в майбутньому.

Уже кілька років жителі сусідніх будинків, об’єднавшись у громадську організацію «Дитинка», ведуть боротьбу проти спроб спорудити гігантську житлову «палацову» будівлю з офісами й ресторанами, нібито для співробітників Міністерства закордонних справ, вздовж Пейзажної алеї. Вигинаючись, як величезна гусениця або змія, ця семиповерхова будівля з підземними паркінгами, на мій погляд, аж ніяк не прикрасить історичний київський ландшафт. Вона несумісна з історичною забудовою центру Києва. Доктор історичних наук Г.Івакін неодноразово на наукових радах Управління охорони історичного середовища категорично висловлювався про потребу провести копіткі й, можливо, багаторічні попередні археологічні дослідження на схилах урочища Гончари—Кожум’яки перш ніж розгортати тут якесь нове будівництво.

Невже треба нагадувати: ця територія — найцінніша земля для слов’ян, кожен сантиметр цієї землі, образно кажучи, варто просівати крізь сито. Напевно, треба...

Адже цілком очевидно, що реальна зарплата службовців МЗС не дозволить їм придбати квартири в елітному будинку, і власниками в ньому виявляться товстосуми та рекетири. Великий навар від забудови київського Дитинця, безумовно, матиме будівельна мафія. У розпорядженні Громадського комітету захисту архітектури Києва є протокол, складений активістами товариства «Дитинка», й виконана ними фотофіксація того, як на Пейзажній алеї, готуючи ділянку до будівельних робіт, культурний шар ґрунту згрібають ковшем екскаватора й на самоскидах вивозять у невідомому напрямку (без проведення належних археологічних досліджень). Викликаний громадськими працівниками наряд міліції відмовився вжити заходів для припинення цього злочину. Не захотіли пояснювати свою позицію й чиновники державних установ із охорони історичного середовища.

Тепер є всі підстави побоюватися, що після того, як, на догоду комерційним інтересам, буде знівечено «реконврацією» та ущільненням архітектурний ансамбль Андріївського узвозу, заповзятливі інвестори й послужливі чиновники від архітектури відразу ж візьмуться за забудову котеджами та особняками схилів гори Киселівка. Правда, нагірна плоска частина гори в минулому (до жовтневого перевороту) належала Флорівському монастирю й використовувалася під монастирський цвинтар. За законом, її слід повернути монастирю, який зможе відтворити Троїцьку церкву, що була тут у дореволюційні часи.

Тільки ось, на жаль, влада оглухла — за скреготом бульдозерів уже ніхто не чує голосу волаючих у пустелі. А, можливо, пустеля для них — архітектурний ідеал? У кожному разі, шлях поки що позначено тільки один: Андріївським узвозом — у прірву...